Вовк-тотем: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Три вовки: два будуть заганяти, один — сидіти в засідці, тоді їм, напевне, вдасться подужати одного дзерена. Один вовк самотужки ніколи не подужає.

— Віриш чи ні, — похитав головою Старий, — але один злий вовк самотужки здолає дзерена одним ударом.

Чень Чжень знову з острахом подивився на Старого:

— Як же це в нього вийде? Я ніяк не зрозумію.

— У вовків є свій спосіб ловити дзеренів. Удень вовк підшукає собі цапа, але не буде його чіпати. Коли стемніє, цап знайде собі затишне містечко, де немає вітру, на товстому шарі трави, і засне. Проте й зараз вовк його не чіпатиме, бо знає, що не подужає його тепер: адже хоча цап спить — його ніс і вуха не сплять, і тільки-но десь виникне найменший рух, як він підхопиться й побіжить, а вовк його не наздожене. Тож і вночі вовк не вдається до жодних дій, а лежить недалечко, ніби мертвий, і чекає, чекає аж до ранку. А на ранок у цапа розбухне сечовий міхур, бо він усю ніч стримувався, і тут вовк угледить свою можливість і кинеться за цапом. Той же не може випустити сечу на ходу, тож вона буде бовтатися в міхурі під час бігу, аж той швидко лусне. Тоді задні ноги дзерена зведе в корчах, і він уже не зможе бігти далі. Бачиш — як би швидко не бігали дзерени, є такі моменти, коли вони не можуть бігти, а старі вовки і ватажок зграї знають, коли вони настають і коли можна впіймати дзерена. Тільки найбільш дотепні дзерени не пошкодують залишити тепле й затишне містечко вночі, щоб устати й випустити сечу, зате вони можуть не боятися, що вовк їх наздожене. Мисливці Орхонського степу часто рано-вранці йдуть відбирати у вовків здобич, і коли розпанахують цапам живіт, у середині в тих — сама сеча.

Чень Чжень аж стиха засміявся:

— О Небо! Вбийте мене, я б ніколи не додумався, що вовки можуть утнути такі капості! Оце так терплячість! Однак монгольські мисливці — теж хитруни!

— Монгольські мисливці — то учні вовків, — загиготів Старий. — Хіба ж вони можуть не хитрувати?

Нарешті більшість дзеренів підвели голови. Їхні пуза були набиті, мов барабани, і випирали навіть більше, ніж за повного сечового міхура. Деяких баранів так розперло, що вони ледь трималися на ногах. Подивившись уважно в підзорну трубу, Старий сказав:

— Дзерени об’їлися. Дивись, тепер вовки починають.

Чень Чжень аж розхвилювався. Вовки почали потроху стискати схожий на півмісяць загінний ланцюг: тепер на півночі, сході і заході табуна були вовки, а на півдні — великий гірський хребет. Чень Чжень подумав, що, напевне, частина вовків уже обійшла цей хребет з тилу і чекає там: щойно почнеться загальна атака, зграя пожене дзеренів через хребет, якраз назустріч цим вовкам, таким чином, вони долучаться до облави разом з іншими трьома флангами. Він чув, як чабани розповідали, що коли декілька вовків оточують одного дзерена, то вдаються саме до такого способу. Тож він запитав:

— Батьку, а скільки вовків чекають з того боку гори? Якщо небагато, то облава може й не вдатися.

Старий підступно засміявся:

— За хребтом немає вовків, ватажок їх не міг туди послати.

— Як же ж вони тоді збираються оточити кіз? — В очах Ченя засвітився сумнів.

Старий знову стиха засміявся:

— У цей сезон і в цьому місці облава з трьох флангів буде більш вдалою, ніж із чотирьох.

— Я все одно не розумію, які хитрощі замислили ці вовки зараз?

— За цим хребтом — відома в Орхонському степу велика снігова западина. Навскоси від неї — цей навітряний трав’яний схил. Коли починається буря, сніг на цьому схилі не втримується і його здуває за хребет. Тому з того боку гір, з-під вітру, утворився великий сніговий вир. З краю там снігу — людині по пояс, а в середині, в найглибшому місці — на висоту древка прапора буде. Ось зачекай, ці три фланги вовчої зграї переженуть дзеренів через хребет і там їх дотиснуть. Чим не гарне побоїще?

У Ченя Чженя аж потемніло в очах, коли він уявив, що падає в глибоку снігову яму. Він подумав, що на місці давнього ханьського воїна, який опинився б тут, серед степу, він ніколи б не здогадався про такі грандіозні підступи й пастки. І він почав розуміти, чому мінський генерал Сюй Да,[20] який здобував перемогу за перемогою на китайській території і прогнав монголів назад у їхні степи, тільки-но сам ступив у степ, як відразу ж потрапив у пастку і втратив майже всю свою армію. І чому інший мінський генерал Цюй Фу,[21] який переможно вів свою армію монгольськими степами аж до річки Херлен, все-таки потрапив у пастку, коли його армію було відрізано від основних сил, а коли він загинув у бою і його солдати запанікували, монгольській кінноті вдалося добити їх одним ударом.

Старий сказав:

— Вовки краще розуміються на війні, ніж люди. Ми, монголи, всього навчилися у вовків — і полювати, і влаштовувати облави, і воювати. На ваших же землях немає великих вовчих зграй, тож і протистояння відсутнє. У протистоянні ані кількість людей, ані широта територій не мають значення. Ключ до перемоги в тому, чи ти вовк, чи — вівця…

І раптом розпочалася атака. Два великих вовки із західного флангу на чолі з білогрудим і білошиїм ватажком, мов блискавки, рвонули до невеличкого пагорбка поблизу від табуна: очевидно, це було останнє неприкрите місце у їхньому загінному ланцюгу. Зайнявши цю висоту, вони замкнули кільце. Було схоже, ніби вистрелили три сигнальні ракети й дали сигнал до загальної атаки. Зграя, яка довго стримувала свої сили, одним стрибком з’явилася з трави і люто кинулася на дзеренів із заходу, сходу й півночі. Чень Чжень ніколи не бачив на власні очі такої жахливої атаки. Люди йдуть у бій із криками «Уперед!», «Уб’ю!» тощо. Собаки кидаються в атаку з гавкотом і виттям, накидаючи, таким чином, собі авторитету й лякаючи противника (однак насправді це є ознакою бравади й невпевненості в собі). Вовки ж ішли на приступ без жодного звуку, навіть без єдиного заклику чи виття. Однак у момент їхньої появи між небом і землею, в очах і серцях людей вибухнув найбільш дикий, жорстокий і добре відомий у світі жах: вовки йдуть!

Вовки прошуміли степом, мов десяток торпед, що швидко розрізають хвилі, озброєні гострими зубами й колючими поглядами, і кинулися на дзеренів.

Кози ж справді так наїлися, що не могли рухатись, тож просто падали від страху праворуч і ліворуч. Основна зброя, яка допомагає дзеренам протистояти вовкам, — це швидкість. Коли вона відсутня, дзерени — все одно, що отара свійських овець, а то й узагалі проста купа м’яса. Ченю спало на думку, що в цей момент дзерени повинні переживати ще глибший жах, ніж він, коли вперше побачив вовчу зграю. Більша частина кіз просто тут на місці й випустили дух, і той полетів до Тенґера. Решта залишалися тремтіти на своєму місці, а в декого підгиналися коліна, тож вони падали на землю і так і стояли — з висолопленим від паніки язиком і підібганим хвостом.

Так Чень Чжень на власному досвіді дізнався, що таке мудрість, терплячість, організованість і дисципліна степових вовків. Зграя неперевершено володіла собою — вони могли тимчасово стримувати свій голод і жадобу й терпляче чекати такого вдалого моменту для атаки, який трапляється раз на декілька років. І ось тепер так легко обеззброїли дзеренів.

Його вразила думка: ось чому безграмотний Чингісхан, а також цяни й жуни, гуни, сянбійці, тюрки, монголи і, нарешті, чжурчжени, полководці й генерали в яких були здебільшого безграмотними або напівграмотними, раптом змогли розгромити Великий Китай з його відомим на весь світ Сунь-цзи та його класичним твором «Мистецтво війни»! Аж, виявляється, вони мали таких видатних вчителів військової справи, мали таку чудову можливість спостерігати на «уроках» за реальними військовими діями, і ще — мали довготривалу практику війни з відбірними вовчими військами! Чень Чжень відчував, що ці декілька годин «наочної» військової практики значно корисніші за роки штудіювання Сунь-цзи й Карпа Клаузевіца, адже вони набагато краще допомагають відчути власний характер і душу. Він з дитинства захоплювався історією і завжди хотів збагнути цю найбільшу в світі таємницю — звідки взявся військовий геній у маленького народу, який змів пів-Європи і створив найбільшу за всю світову історію імперію — Монгольську? Він не один раз запитував про це в Біліґа, проте рівень освіти Старого був неналежним, щоб відповісти. Однак глибока мудрість підказала йому спосіб навчання — можливо, найбільш первісний, але й найбільш передовий, що допомагав поступово розв'язати всі питання, які накопичилися в Ченя. Чень Чжень переймався глибокою повагою до степових вовків і до степовиків, які шанували вовка як тотем.

Війна і урок тривали.

Отара дзеренів нарешті була вимушена зрушити з місця. З усієї отари тільки старі цапи разом з очільником, загартовані тривалими випробуваннями життя в пустелі, могли вистояти перед спокусливим запахом свіжої трави посеред зими і втримати обсяг свого живота в тих межах, які не шкодили швидкості. Тож вони миттю розвернулися й побігли туди, де не було вовків, — на гірський хребет, ще й повели за собою більшу частину табуна. Із набитими животами, загрузаючи в снігу, та ще й на гору — з великими ж труднощами бідолахи дісталися верхів’їв хребта! Так, це була справжня бійня, і покарання від мудрості за дурість і необачність! В очах Біліґа вовча зграя була виконавицею волі Неба і рятівником степу.

Вовки ж навіть не поглянули в бік тих цапів, у яких луснули животи й вони попадали на землю, самі собі заподіявши лихо, коли зуб вовка до них навіть і не торкався. Вовки кинулися на тих, які збилися в купу. Великі вовки у стрибку повалили на землю кількох великих цапів і перекусили їм горло — від схожих на феєрверки цівок крові в повітрі поширився запах, кров розтеклася по траві. Смердючий цап’ячий дух заповнив на певний час холодний простір навколо. Дзерени ж, наділені гострим зором і тонким нюхом, так злякалися цього видовища, що помчали щодуху вище на хребет. Однак коли великі цапи, які вели перед у кількох купках дзеренів, вискочили на верхівку, вони вимушені були зупинитися і схвильовано закрутитися на одному місці. Ніхто з них не наважувався стрибати вниз. Очевидно, цапи-проводирі відчули загрозу, яку таїв у собі білий вир унизу, де крізь сніговий покрив не пробивалося жодної травинки. Старі ж дзерени, обізнані з життям степу, одразу викрили вовчі хитрощі.

[20] Сюй Да (1332–1385) — головнокомандувач китайської армії за часів династії Мін.

[21] Цюй Фу (1343–1409) — китайський полководець часів династії Мін.