Вовк-тотем: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Можливо, монгольські вовки розуміють монгольську мову і мисливську мову жестів. Так чи інакше, але зграя була так налякана загінною тактикою цього сумнівного для них мисливця, що швидко відступила. При цьому вовки відходили організовано, навіть під час втечі вони дотримували того бойового порядку, який здавна склався в усіх степових вовків: молоді самці — в авангарді, ватажок — попереду, великі вовки — прикривають відступ. Зовсім не так безладно, як розбігаються птаство й інша звірина. Чень Чжень аж завмер, дивлячись на це.

Не встиг він оком зморгнути, як від вовчої зграї не залишилося й сліду. Тільки сніг і туман вкривали ущелину.

Денне світло вже згасло. Не встиг Чень Чжень ще як слід прилаштувати стремена назад, як вороний вилетів з ущелини кулею, і скажено помчав до бригади найближчою відомою йому дорогою. Морозний вітер задував за комір і в рукави, тож холодний піт на тілі Ченя майже перетворився на крижинки.

Врятований з вовчої пащі Чень Чжень почав з тих пір, як і степовики, шанувати Передвічне Небо Тенґера. А щодо монгольських степових вовків у нього виникло змішане почуття страху, поваги й зачарування. Монгольські вовки не тільки глибоко зачепили його душу, але й «охопили до кісточок» його тіло. Невже степові вовки могли містити в собі таку велику привабливість? У них таїлося щось таке, чого не побачиш, не торкнеш, щось химерне, але водночас міцне, — можливо, це був духовний кумир або первісний тотем. Чень Чжень відчував, що, напевне, ступив на духовну територію степовиків. І хоча він лише випадково прочинив двері, шпарина привернула його увагу.

Протягом наступних двох років Чень Чжень більше не зустрічав такої потужної вовчої зграї. Удень, коли пас овець, іноді здалеку міг побачити одного-двох сірих. Якщо доводилося пройти відстань до сотні лі, міг щонайбільше побачити трьох-п'ятьох вовків. Однак набагато частіше він бачив загризених вовками овець, корів чи коней, щонайменше — одного-двох, двох-трьох, трьох-чотирьох, а щонайбільше — ціле поле, всіяне трупами. Відвідуючи інших степовиків, він бачив вовчі опудала, які майоріли, ніби такі собі вовчі прапори, на високих жердинах біля жител кочових мисливців.

Старий Біліґ продовжував нерухомо лежати в сніговому заметі і, примружившись, дивитися на дзеренів, що паслися на пагорбку, та на вовчу зграю, що поступово наближалася. Він прошепотів до Ченя:

— Ще трохи потерпи! Коли вчишся полювати, насамперед слід навчитися терпіння.

Коли Старий Біліґ був поруч, Чень Чжень почувався значно впевненіше. Він струсив з вій паморозь і довірливо подивився на Старого, потім підніс до ока підзорну трубу і також подивився на схил навпроти — на дзеренів та на вовче кільце. Він бачив, що вовки поки що не вдаються до жодних дій…

Після тієї першої сутички з вовками, він раптом зрозумів, що степовики весь час живуть у вовчому оточенні. Удень, коли він пас овець, варто було вийти з юрти, як недалеко вже проступав на снігу рядок свіжих вовчих слідів; на гірських схилах відбитків лап було ще більше, і траплявся сіро-білий свіжий вовчий послід. А вночі, майже щоночі, він міг бачити схожі на привиди вовчі тіні; особливо зимовими ночами смарагдові вовчі очі з’являлися лише за десяток метрів від овечої отари — найменше дві-три пари, п’ять-шість пар, більше — до двадцяти. Одного разу з невісткою Біліґа Ґасмаа вони нарахували з ліхтариком найбільшу кількість вовчих очей — двадцять п’ять. Первісні кочовики — ніби партизани: спорядження у них найпростіше, загін для овець узимку вони споруджують з возів, жердин та великих шматків повсті, влаштовуючи загорожу від вітру. Саме від вітру, але не від вовків. Великий отвір з південного боку загону[12] охороняється лише собаками та жінками, які по черзі чергують уночі. Іноді вовки забігають у загін, тоді розпочинається битва між ними та собаками, під час якої тіла тварин можуть битися об стіну юрти і будити людей, які сплять, притулившись до неї. Чень Чжень так двічі прокидався від удару вовчих тіл, і якби не стіна-хана, вовки б просто опинилися в нього на грудях. Людей, які живуть у первісних кочових умовах, іноді від вовків відділяють тільки два шари повсті. Однак досі Чень Чжень ще не мав можливості по-справжньому помірятися силами з вовками. Можливо, тому, що монгольські степові вовки, вправні в нічних битвах, ще більш невловимі, ніж партизани північно-китайських рівнин. Ночами, коли їхні зграї сновигають туди-сюди, Чень Чжень змушував себе спати сторожко і просив Ґасмаа, коли вона чергувала вночі, кликати його, якщо вовки забіжать у загін, щоб він вийшов і допоміг їй відлякувати чи відганяти вовків. Старий Біліґ, посмикуючи свою борідку гірського цапа, злегка посміхався й казав, що зроду не бачив ханьця, який би так цікавився вовками. І скидалося на те, що Старого тішив такий незвичайний інтерес до сірих з боку пекінського студента Ченя Чженя.

Нарешті Чень Чжень усе ж побачив зблизька, у світлі ліхтарика, криваву битву між вовками, собаками й людьми. Це сталося однієї зимової ночі, якраз у хуртовину, ще першої — суворої — зими його перебування в степу.

Чень-чень (Чжень)! Чень-чень (Чжень)!

Тієї ночі він прокинувся від переривчастих звуків голосу Ґасмаа, яка кликала його, та скаженого рику собак. Коли він похапцем натягнув піми й шкіряний плащ, узяв ліхтарик і аркан та вибіг з юрти, його ноги сильно тремтіли. У світлі ліхтарика, що проходило крізь безладний рій сніжинок, він несподівано побачив, що Ґасмаа саме тягне за хвіст величезного вовка. Цей вовк у довжину — від хвоста до голови — був на зріст дорослої людини, а вона хотіла витягнути його зі щільного натовпу овець! Вовк з усіх сил намагався повернути голову, щоб укусити її, однак перелякані на смерть дурні й жирні вівці, які боялися що вовка, що вітру, уперто купчилися поближче до загорожі, унаслідок чого сніг між їхніми тілами перетворювався на пару і посилювався різкий овечий запах. Вони затисли вовка спереду так, що той не міг і поворухнутися. Він міг лише, вчепившись пазурями в землю, рватися вперед і безладно кусати всіх, хто потрапить йому під зуби. Вовк з усіх сил намагався вирватися від Ґасмаа, вискочити з натовпу овець, щоб розвернутися й кинутися на жінку. Чень Чжень підбіг хитаючись, однак не знав, з чого йому починати. Дві великі собаки позаду Ґасмаа також нервували, бо не могли пробратися крізь отару, вони тільки скажено гарчали й гавкали, щоб принаймні таким чином тиснути на вовка. Інші п’ять-шість лютих собак Біліґової родини з усіма сусідськими собаками саме вовтузилися з вовками на східному боці загону. Там стояв собачий гавкіт, рик і виття. Чень Чжень хотів наблизитися до Ґасмаа, щоб допомогти їй, однак його ноги трусилися й не переступали. Його гаряче прагнення торкнутися живого вовка власноруч ураз ущухло, ніби заледеніло від страху. Ґасмаа ж, яка подумала, що Чень Чжень справді поспішає їй на допомогу, схвильовано закричала:

— Не підходь! He підходь! Вовк може вкусити! Швидше розжени овець, щоб собаки могли підбігти.

Ґасмаа сильно відхилилася назад, з усіх сил тягнучи вовка за хвіст, аж на обличчі в неї проступив піт. Вона обома руками перегнула вовчий хвіст так, що вовк від болю почав хапати морозне повітря своєю закривавленою пащею і, не втримавшись, повернувся, щоб розірвати людину на шматки. Зрозумівши, що вперед ходу немає, вовк раптом рвучко відступив назад, повернув половину тулуба й кинувся на Ґасмаа. «Кх» — почувся звук, і половина поли її шкіряного плаща залишилася у вовка в зубах. У вузеньких монгольських очах Ґасмаа спалахнула іскра ненависті й промайнув погляд розлюченої пантери. Вона вчепилася у вовка мертвою хваткою, потім рвучко відстрибнула на крок назад, вирівнявши таким чином вовче тіло, і з усіх сил потягла вовка в бік собак.

Чень Чжень запанікував: однією рукою він високо тримав ліхтарик, спрямувавши його на Ґасмаа й вовка, оскільки боявся, що вона не зможе вчасно побачити рух хижака і той її вкусить, другою рукою він розмахував арканом, б’ючи ним по головах найближчих баранів. В отарі зчинився безлад — боячись, що в темряві є вовк, вівці кинулися до місця, освітленого ліхтариком, і Чень Чжень уже не міг їх нікуди зрушити. Він помітив, що в Ґасмаа незабаром забракне сил тягти вовка, бо він уже протяг її на кілька кроків уперед.

— Мамо! Мамо! — почувся переляканий дитячий голос.

Це дев’ятирічний син Ґасмаа Баяр вибіг з юрти, однак, побачивши побоїще, він змінив інтонацію. Він миттю кинувся до матері, проскочив по спинах баранів і, опинившись поруч, також схопився за вовчий хвіст. Ґасмаа закричала:

— Хапай його за ногу! Хапай його за ногу!

Баяр миттю вчепився обома руками в задню ногу вовка і з усіх сил потягнув за неї, послабивши йому силу ривка вперед. Таким чином, мати й син удвох майже зупинили хижака. А собача зграя на сході загону продовжувала битву. Вовки, очевидно, вдалися до підступу — перетягли на себе основні сили собак, щоб прикрити атаку чи відступ вовків, які забігли в загін. Тож лінія оборони на заході загону тільки завдяки впертості Ґасмаа і Баяра не дозволила цьому великому вовку вигнати частину овець через західну стіну повстяної загорожі.

Старий Біліґ також підбіг до отари. Він то лякав овець, то кричав у західний бік до собак:

— Бар! Бар!

«Бар» монгольською означає «тигр». Так звали найбільшого і найвідчайдушнішого собаку з його зграї, який походив від тибетської вівчарки. Хоча довжиною тіла він і поступався звичайним вовкам, по висоті й ширині грудей перевершував їх. Почувши голос господаря, Бар миттю залишив бійню і примчав до Старого. Коли він різко зупинився, відсапуючись, з його пащі пішов запах вовчої крові. Старий вихопив з рук Ченя ліхтар і спрямував стовп світла просто в середину отари на вовка. Бар мотнув головою, ніби сердитий охоронець, який утратив свою роботу, і, скаженіючи від люті, рвучко застрибнув на овечі спини, а потім, скочуючись по овечих головах, кинувся до вовка. Старий крикнув до Ченя:

— Жени отару на вовка! Потрібно його затиснути! Не дати втекти!

Потім він потягнув Ченя за руку, і вони вдвох погнали овець щільними рядками в бік вовка і Ґасмаа.

Розлючений Бар, вивергаючи з пащі пару і кров, нарешті дістався Ґасмаа, однак тіло вовка все ще було затиснуте вівцями, що й не дихали від страху. Справжній мисливський пес монгольських степів знає правила: він не кусатиме вовка за спину чи за тіло, щоб не пошкодити його шкуру. Тож не знаходячи місця, за яке вкусити, Бар безладно гарчав і гавкав від хвилювання. Однак, побачивши Бара поряд, Ґасмаа раптом повернулася боком, підняла ногу і перекинула через коліно довжелезний вовчий хвіст, який міцно тримала обома руками. Потім вона голосно крикнула, збираючи всю силу в руки і «кхх» — все-таки переломила вовчий хвіст, ніби дерев'яну палицю. Вовк захрипів від болю і на мить розслабив лапи, що дало змогу матері й синові витягти його з купи овець. Тіло вовка здригалося в корчах від болю, він обернувся оглянути рану, і тут Бар, скориставшись нагодою, встромив зуби йому в горло. І хоча вовк брикався й шкрябався, дві ноги Бара намертво притислися до його голови і грудей. Зуби пса зімкнулися, і дві цівки крові бризнули з артерій на шиї вовка. Звір бився в агонії ще хвилину чи дві, але потім обм'як і впав на землю, з його зубастої пащі вивалився закривавлений язик. Ґасмаа витерла з обличчя вовчу кров і глибоко зітхнула. Ченю здалося, що її червоне від морозу обличчя ніби нарум’янене вовчою кров’ю, а вона сама — така дика, войовнича і прекрасна, якими були ще доісторичні первісні жінки.

Запах крові мертвого вовка рознісся в повітрі, й гавкіт собак у східній частині загону раптом завмер, а вовки по одному відступили й швидко зникли в темряві. А через деякий час з північно-західної частини степу долинуло моторошне виття вовчої зграї — вовки оплакували свого хвацького генерала, який загинув у бою.

«Я ні на що не здатний, боязкіший за вівцю!» Ченю було соромно зізнатися:

— Я — слабший за степового пса, слабший за жінку, навіть слабший за дев’ятирічну дитину!

Ґасмаа, сміючись, захитала головою:

— Ні, ні, що ти! Якби ти не прийшов мені на допомогу, вовк би з’їв баранця з тельбухами.

[12] У монголів було прийняти вхід у житло робити з південної сторони.