Вовк-тотем: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ще ні, — стиха відповів Біліґ. — Ватажок ще чекає нагоди. Вовки планують облаву значно ретельніше, ніж чоловіки-мисливці. Подумай своєю головою: чого ватажок ще чекає? — Старий поворушив білими від снігу бровами і з них посипалась паморозь. Його шапка з лисячого хутра, яка прикривала чоло, обличчя й спадала на плечі, також уся була притрушена памороззю. Вона майже повністю закривала обличчя Старого, тож було видно тільки його світло-карі очі, які все ще світилися бурштиновим блиском.

Вони лежали в сніговому заметі вже досить довго. І якоїсь миті разом звернули увагу на дзеренів на схилі навпроти. У цій отарі було близько тисячі голів, і ось декілька великих баранів із довгими чорними рогами, тримаючи в роті жмутики трави, підвели голови й почали вглядатися в далечінь та принюхуватися, але решта кіз усе так само похапцем підривали копитами сніг і вискубували траву.

Це було резервне пасовище другої бригади, облаштоване проти пожеж узимку, воно мало двадцять-тридцять лі по окружній, і було з навітряного боку гір. Трава тут була високою, густою, гарної якості, її не валяв вітер і не покривав сніг.

Старий стиха сказав:

— Подивись уважно і ти зрозумієш. Цей схил розташований в надзвичайно вигідному місці, просто на великому протязі, проти північно-західного вітру. Чим більша хуртовина, тим гірше тут затримується сніг. Коли мені виповнилося вісім років, в Орхонському степу стався такий снігопад, який буває, може, раз на сто років: снігу в долинах випало стільки, що він покривав юрту. На щастя, тоді вдалося випередити лихо й під керівництвом кількох старих людей вивести майже всю худобу. Коли снігу насипалося по коліно, зібрали всіх коней — декілька тисяч — і погнали їх у сніг протоптати шлях, потім пустили по цьому шляху декілька десятків черед корів, щоб вони його втоптали й проклали в снігу шлях вівцям та возам. Так ішли три дні й три ночі, аж поки дісталися цього пасовища. А тут снігу було всього 1–2 чи,[14] ще й паростки трави пробивалися крізь нього заввишки в три пальці. Замерзлі й голодні до напівсмерті тварини, побачивши траву, заволали, мов божевільні, й кинулися на неї. Люди з плачем попадали просто на сніг і почали бити поклони Тенґеру, занурюючи голову в сніг. Вівці й коні тут могли підривати сніг і скубти траву, а корови, які так не можуть робити, могли йти за ними і їсти залишки трави, тож більшість тварин дожили до весни. Тим же, хто не встиг сюди переміститися, — не пощастило. Хоча люди й змогли втекти, однак худобу всю поховало під снігом. Якби не було цього пасовища, то люди й тварини в Орхонському степу давно вимерли б. Згодом ми вже не боялися снігопадів. Коли починалося лихо, ми переміщалися сюди й тут його перечікували.

Старий злегка зітхнув:

— Це — рятівне пасовище, яке Тенґер подарував мешканцям Орхонського степу. З давніх давен чабани щороку приходили до тієї гори, що навпроти, і на її верхівці приносили жертви Тенґеру та духам гір. Однак останні два роки, відколи почалися ці рухи,[15] ніхто не насмілюється на жертвопринесення, проте в душі всі все одно моляться. Ця гора — священна. Чабани Орхонського степу, якою б сильною не була посуха і як би сутужно не було з травою, ніколи не насмілювалися впродовж трьох сезонів — весни, літа й осені — чіпати це пасовище. Щоб уберегти його, конопасам було найбільш скрутно. Навіть вовки охороняють цю гору — приходять сюди раз на п’ять-шість років, щоб уполювати дзеренів, ніби люди — принести жертву духам гір та Тенґеру. Ця священна гора рятує не лише людей і скотину, але й вовків. Вовки відчувають навіть краще за людей — ті з худобою ще не перебралися, а ці вже тут. Удень вовки ховаються між нагромадженням каміння в горах або з протилежного боку гір, де твердий сніг, а вночі виходять, виривають з-під снігу замерзлих на смерть корів чи кіз. Коли вовкові є що їсти, він не полізе шукати клопоту до людей з їхньою худобою.

Декілька розкішних хмар розступилися й відкрили небо. Старий підвів очі й подивився на крижано-блакитного Тенґера; його погляд був сповнений поваги і щирості. Чень Чжень подумав, що тільки на західних релігійних картинах можна побачити такий чистий погляд.

Цього року сніг на пасовищі випав рано, тому закріпився. Нижня частина листків трави ще не встигла пожовкнути, як була накрита снігом, і тепер ця трава, ніби свіжоморожені овочі в льосі, крізь просвіти в снігу поширювала ледь відчутний аромат. Тож отара дзеренів під тиском голоду й снігопадів у північніших державах вимушена були перетнути кордон і дістатись сюди, ніби до своєрідної оази посеред зими. Вони були так захоплені пахощами зеленої трави, що не хотіли перебиратися на інше пасовище, і вже так набили животи, що вони стали схожі на великі барабани. Ще трохи, й вони не могли б зрушити з місця.

І тільки ватажок степових вовків та Старий Біліґ знали, що дзерени тут припустяться великої помилки.

Ця отара дзеренів була невеликою. За рік перебування в Орхонському степу Чень Чжень час від часу міг бачити величезні отари у десять тисяч голів і більше. Кадровики з Комітету пасовища розповідали, що під час трирічного періоду скрути в 60-х pp. військові кількох великих північних округів приїхали в долину на військових машинах полювати на дзеренів з гвинтівок, щоб нагодувати військових, і перебили цих тварин без ліку. Через це всі тутешні дзерени втекли за кордон. Однак останнім часом на кордоні виникло напруження, тож великомасштабні полювання на дзеренів припинилися, і в розлогому Орхонському степу знову можна було побачити цих прекрасних і величних тварин. Коли Чень Чжень пас овець, йому траплялися великі табуни цих диких тварин, і тоді здавалося, що повз його отару, припадаючи до землі і вкриваючи весь навколишній простір, несеться граційний жовтий[16] вітер. Він так лякав свійських овець, що ті збивались докупи і, витріщивши очі, з острахом і заздрістю, дивилися на своїх диких родичів, що мчать, мов вільний вітер.

Людину без зброї дзерени Орхонського степу ні в що не ставили. Одного разу Чень Чжень верхи на коні увірвався в щільну отару дзеренів, сподіваючись скористатися безладом і заарканити одного з них та поласувати дичиною. Однак дзерени надзвичайно швидко бігають: вони — найшвидші копитні в степу, їх не можуть наздогнати навіть найспритніші вовки чи собаки. Як не підстьобував Чень Чжень коня, однак йому так і не вдалося навіть волоска на хутрі дзерена торкнутися. Отара «жовтих» баранів на ходу розімкнулася перед ним і продовжувала бігти повз нього, обминаючи на кілька десятків метрів з обох сторін, а потім зімкнулася недалеко попереду й помчала собі вперед, налякавши його так, що він аж завмер посеред степу і замилувався ними.

Отара дзеренів, за якою вони спостерігали зараз, була середніх розмірів, однак Ченю здавалося, що для кількох десятків вовків, які згуртувалися в цю зграю, отара все ж завелика. Кажуть, що вовки — найбільш жадібні істоти в світі, тож йому хотілось дізнатися, наскільки великі вовча жадібність і вовчий апетит. А ще хотілось дізнатися, наскільки високою є їхня майстерність влаштовувати облави.

Така ж можливість, як зараз, рідко коли випадала вовкам, тому їхні дії були повільними і якомога непомітнішими. Щойно кількість баранів в отарі, які піднімали голову і вглядались у далечінь, збільшувалася, як вовки миттю залягали в траву і не рухалися, навіть пара від їхніх подихів ставала ледь помітною.

Дзерени продовжували похапцем скубти траву. А двоє людей спокійно чекали.

Старий знову пошепки сказав:

— Ці дзерени — справжнє лихо для степу: бігають швидко, їдять багато — тільки поглянь, скільки трави за собою не доїли! Людям і худобі так важко доводиться утримуватися, щоб зберегти це пасовище недоторканим, а вони ось за кілька днів половину спаскудять! А якщо ще табунів прибуде, то, дивись, і всю траву виїдять. Цього року сніг великий, скидається на лихі снігопади, тож якщо не вберегти це резервне пасовище, і людям і худобі буде сутужно. На щастя, є вовки. Вони повинні за кілька днів розправитися з цими дзеренами — кого вполюють, а інших розженуть.

— Не дивно, що ви не полюєте на вовків! — сказав Чень Чжень, аж здивований цим відкриттям.

— Полюю, але мало, — відповів Старий. — Однак, якщо вовків повністю знищити, степ тоді не виживе. А якщо помре степ, як же будуть жити люди й худоба? Ви, ханьці, ніяк не зрозумієте цієї простої істини.

— Ну, зараз я трохи починаю її розуміти.

В душі Ченя промайнуло якесь важко висловлюване відчуття того, ніби він бачить перед собою примарну тінь вовка-тотема. Два роки тому, перед від’їздом з Пекіну, він читав і збирав книжки, що стосувалися кочовиків. Тоді він і дізнався, що вони поклоняються вовку-тотему. Однак тільки зараз він нібито почав розуміти, чому кочовики обрали своїм звіром-предком і тотемом саме вовка, якого так ненавидять хлібороби, зокрема й ханьці.

Старий насмішкувато примружив очі і сказав до Ченя:

— Вже понад рік як для вас — студентів з Пекіна — поставили окрему юрту, однак повстяне покриття на ній дуже тонке. Тож цього разу вполюємо побільше дзеренів, підемо на закупівельний пункт і обміняємо їх у кооперативі на повсть, щоб вам чотирьом було трохи тепліше.

— Гарна ідея! — відповів Чень Чжень. — У нас і справді тільки два шари повсті, тож навіть чорнильниця в юрті заледеніла й тріснула.

— Ну що ж, бачиш цю вовчу зграю? Зараз вони тобі зроблять подарунок, — засміявся Старий.

В Орхонському степу одна туша дзерена, разом зі шкурою, продавалася за 20 юанів — майже половина встановленого місячного прибутку чабана від трудової одиниці! А зі шкур цих баранів шиють шкіряні куртки вищого ґатунку. На закупівельному пункті розповідали, що одяг льотчиків шиють саме зі шкури дзеренів, а китайським льотчикам така розкіш поки що недоступна. Щороку всі шкури дзеренів, що виробляються в монгольських степах, ідуть на експорт — до Радянського Союзу чи Східної Європи, — в обмін на сталь, автомобілі та зброю. А з філе дзеренів виготовляють консерви вищого ґатунку, які також повністю йдуть на експорт. І тільки рештки м’яса та кісток залишаються в країні на ласунок місцевим мешканцям, однак навіть у самій Внутрішній Монголії на прилавках м’ясних магазинів вони є великою рідкістю і придбати їх можна лише по талонах.

Цієї зими дзерени масово мігрували до країни, тому прикордонні кооперативи та місцеве начальство безмежно раділи. На всіх закупівельних пунктах вже напнули намети для складів, готуючись розпочати закупівлю. Кадровики, мисливці й скотарі, ніби рибалки перед сезоном рибної ловлі, готувалися до великої події. Мисливці й конопаси були найбільш спритними — більшість із них уже осідлали своїх швидких коней, прихопили мисливських собак і рушниці й помчали за дзеренами. Чень Чжень цілими днями був ніби припнутий біля своєї отари і не мав ані рушниці, ані патронів. До того ж чабани мали лише по чотири коня, на відміну від конопасів, у яких було сім-вісім, а то й більше десяти «службових» коней. Тож молоді пекінці могли тільки, кліпаючи очима, спостерігати, як мисливці наввипередки скачуть на полювання. Позавчора ввечері Чень Чжень пішов до юрти мисливця Лхамжава, який, ще не пройшло й кількох днів після появи дзеренів, уже встиг уполювати одинадцять великих цапів, причому одним з пострілів поцілив аж двох відразу. Тож його прибуток за кілька днів у мисливстві швидко мав сягнути розмірів тримісячної зарплатні конопаса. Він із задоволенням повідомив Ченю, що вже відклав собі гроші на сигарети й вино на рік уперед, але збирається полювати ще кілька днів, щоб купити в родину новий транзисторний приймач марки «Червоний ліхтар», а старого занести до пересувної юрти конопасів. У нього в юрті Чень Чжень уперше скуштував свіжого м’яса дзеренів і подумав, що це і є справжній смак степу. Дзерени, охочі бігати, зовсім не накопичують жиру, крім того, кожна їхня м’язова волокнина «гартується» в тривалих атлетичних змаганнях із вовками, тож їхнє м’ясо анітрохи не поступається м’ясу козулі.

Відколи в Орхонському степу з’явились дзерени, молоді пекінці відчули, як їхній статус упав до статусу простого робітника. За два роки, що вони перебували тут, вони вже навчилися самостійно пасти корів і овець, однак у полюванні нічого не тямили. Проте серед усіх форм виробництва, які практикувалися в степах середньої та східної частини Внутрішньої Монголії, мисливство посідало найважливіше місце. Предки монголів спочатку були мисливцями в лісах у верхів’ях Амура і тільки згодом поступово розселилися по монгольських степах та почали вести напівмисливський, напівкочовий спосіб життя. Тож мисливство було важливим, навіть основним, джерелом прибутків кожної родини. Серед кочовиків Орхонського степу найвищий статус мали конопаси, і найкращі мисливці здебільшого виходили саме з цього прошарку. Однак серед молодої інтелігенції було мало таких, хто міг би стати конопасом, а хто таки ставав, усе одно мав лише статус учня, який тільки-но ступив на поріг до вчителя — їм до справжніх конопасів було ще далеко. Тож перед початком цього великого полювання молоді пекінці, які почали вже було вважати себе новими кочовиками, раптом помітили, якими недолугими вони були.

Чень Чжень, наївшись м’яса дзеренів і прихопивши ногу цапа, подаровану йому Лхамжавом, з обуренням побіг до юрти Старого Біліґа.

Хоча молоді інтелігенти давно вже оселилися в своїй окремій юрті, Ченю Чженю все одно подобалося часто приходити до Старого-батька. Його юрта була просторою й красивою, заможною й теплою. На стінах по колу висіли килими із монголо-тибетськими релігійними зображеннями, підлога ж була застелена килимами із зображеннями білих оленів. Срібний посуд на низенькому квадратному столику, як і олив’яні миски та чайники на полицях, були начищені до блиску. Політичні події здавалися далекими звідси, і хунвейбіни з їхнім рухом «за знищення 4 пережитків»[17] ще не пробилися крізь килими Старого Біліґа. У юрті, в якій мешкав Чень Чжень, усі четверо молодих людей були однокласниками ще з середньої школи, причому решта троє хлопців у Пекіні вважалися «буржуазними синками» й «вихідцями з інтелігентиків». Їм випала спільна доля, тож вони однаково відчували відразу до радикальних і неглибоких хунвейбінів, і на початку зими 1967 року гуртом розпрощалися з буремним Пекіном та прибули сюди в степ шукати спокійного життя. Тому вони знайшли між собою спільну мову. Однак юрта Старого Біліґа була ніби табір вождя племені, тож Чень Чжень отримував тут більше тепла й піклування і почувався тут, ніби дома в безпеці.

[14] Китайська міра довжини, 1 чи = 30 см.

[15] Мається на увазі «культурна революція» та супутні до неї рухи.

[16] Китайської дзерен перекладається як «жовтий баран».

[17] Рух за знищення старої ідеології, старої культури, старих звичаїв і старого способу життя, розпочатий хунвейбінами за часів «культурної революції».