Вовк-тотем: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну, цього року дзеренів так багато, що вбий їх ще з тисячу, все одно всіх не переб’єш, — засміявся Санж. — Я ж хочу заробити побільше грошей, поставити собі нову юрту й одружитися.

— А що робитимуть твої діти й онуки, коли настане час одружуватися, а в степу не виявиться жодного дзерена? — запитав Біліґ, пильно дивлячись на нього. — Ви, молоді, чим далі, тим більше поводитеся тут, як захожі чужинці.

Побачивши, що жінки вже розвантажили вози і розчистили рівчак, прокладений вовками, коли ті тягали туші дзеренів, Біліґ піднявся на один зі снігових заметів, підняв голову до блакитного неба й почав читати якісь слова. На догадку Ченя, Старий просив у Тенґера дозволу для людей витягати зі снігу кіз. Старий заплющив очі і так завмер на певний час, потім розплющив їх і звернувся до всіх:

— Під снігом є багато мерзлих кіз і вони нікуди не дінуться, тож притримаємо трохи свою жадібність і спочатку звільнимо всіх тих, що залишилися живими, а потім повернемося і вириємо мерзлих. Якщо Тенґер не дозволив цим козам померти, ми, люди, теж повинні зберегти їм життя. — Потім Старий нахилив голову і сказав до Ченя Чженя й Яна Ке: — Коли Чингісхан влаштовував облави, він наприкінці відпускав частину жертв. Тому монголи вже впродовж кількох сот років, улаштовуючи облави, не винищують тварин дощенту, тому й мають щороку кого ловити. Цього вони теж у вовків навчилися.

Старий Біліґ розподілив між усіма родинами ділянки, на яких вони мали збирати й відкопувати дзеренів, і наказав працювати. Дотримуючи правил мисливства в степу, найближчі до возів відрізки, де баранів було побільше й звідки їх було легше носити, дісталися Біліґу й молодим пекінцям.

Біліґ повів Ченя Чженя з Яном Ке до свого воза, з якого зняв два товстих рулони повсті, кожен з яких виявився метрів зо два завширшки й чотири метри завдовжки. Було схоже, що на повсть заздалегідь розбризкали воду, тож вона на морозі затверділа. Чень Чжень і Ян Ке взяли по рулону й пішли стежкою вперед. Біліґ закинув на плече довгу жердину, зроблену зі стволу берези, до кінця якої було прив'язано залізний гак, скручений із залізного дроту. Бат і Ґасмаа, також тягнучи за собою повсть, підійшли до глибокого снігу, а малий Баяр з довгим гаком на плечі йшов за батьками.

На межі перед заглибиною Старий наказав двом пекінцям розгорнути один з рулонів і розстелити зверху на снігову кірку, після чого попросив кремезного й важкого Яна Ке стати на повсть, щоб перевірити, яку вагу вона може витримати. Широка, рівна й товста повсть «працювала», як велика лижа: коли Ян Ке став на неї, сніг під повстю тільки злегка зарипів, однак і не думав провалюватися. З власної ініціативи Ян Ке ще й підстрибнув — укрита повстю поверхня лише злегка прогнулася під ним, та все одно не проломилася. Однак Старий швидко припинив його експерименти:

— Ти не дуже тут вередуй, бо якщо продавиш повсть — станеш як мерзлий цап! Це тобі не іграшки! Гаразд, Чень Чжень легший за тебе, тому спочатку зі мною піде він, і ми принесемо двох кіз, а потім уже підете ви вдвох і будете носити самостійно.

Яну Ке довелося зістрибнути з повсті. Він підсадив туди Старого, а Чень Чжень піднявся сам. Крім них двох, повсть могла витримати ще й двох кіз.

Переконавшись у надійності першої повстяної доріжки, Старий разом з Ченем підтягли вдвох другий рулон і перекотили його по краю вже розстеленої доріжки наперед. Зрівнявши кінці другої доріжки з першою, вони перескочили на неї, притиснувши її довгими гачками, а потім повторили ту саму процедуру з першою доріжкою і т. ін., пересуваючись цими повстяними доріжками, мов на якомусь сніговому ковчезі, углиб до того місця, де перебували живі дзерени.

Чень Чжень нарешті на власному досвіді «покатався» на особливому степовому диво-кораблі, який винайшли кочовики у боротьбі з білою стихією, як «насніжний» транспорт. Невідомо, скільки кочовиків з монгольського степу урятувалися на такому диво-кораблі від обіймів снігової прірви протягом сотень і тисяч років, і скількох кіз і собак удалося врятувати завдяки йому, а також скільки мисливських та військових трофеїв витягти зі снігових заметів, що їх загнали туди вовки, мисливці чи військова кіннота. І Старий Біліґ не тільки не приховував від нього — чужака іншої національності — цей монгольський секрет, а, навпаки, власноруч навчав його володіти цією «зброєю». Ченю пощастило стати першим студентом-ханьцем, який кермував цим первісним монгольським ковчегом.

А повстяний ковчег рухався дедалі швидше, і зрідка можна було почути рипіння снігової кірки під ним. Ченю здавалося, ніби він сидить на казковому килимі-літаку і пливе-летить по білому снігу. Небезпека збуджувала, і він почувався небожителем, який ширяє на хмарах. Мимоволі він пройнявся надзвичайною вдячністю до степових вовків і степовиків, які подарували йому таку можливість пожити казковим первісним життям. На сніговому озері вісім летючих човнів — шістнадцять квадратних летючих килимів — одночасно летіли вперед, ніби змагаючись між собою, хто перший, і здіймаючи за собою химерні візерунки снігової куряви. Собаки гавкали, люди кричали, а Тенґер на все це посміхався. Раптом на небі з’явилась велика хмара і скинула на землю холод. Снігова поверхня, що ледь підтанула, аж потріскуючи змерзлася в ожеледь, так запросто збільшивши коефіцієнт надійності снігової кірки ще на одну третину, так що повсть тепер цілком могла витримати навіть трьох овець. Люди раптом познімали чорні окуляри, широко розплющили очі, підвели голови й радісно привітали: «Тенґер! Тенґер!» Після цього рух летючих кораблів став швидшим і сміливішим. Чень Чжень у той момент ніби відчув присутність вічного Тенґера, оскільки його душа знову зазнала ласки цього степового бога.

Раптом з «берега» на схилі долинули крики Яна Ке й Баяра, і Чень Чжень, обернувшись, побачив, що ті вигукують:

— Є один! Ми вирили одного барана!

Взявши на допомогу бінокль, Чень Чжень помітив, що Ян Ке, напевне, за вказівками Баяра, невідомо як, але вирив одного великого дзерена, і вони вдвох тягли його до воза, узявшись кожний за ногу. Люди, які залишились на «березі», тримаючи дерев’яні лопати, один за одним побігли в глиб «озера».

Повстяний корабель був уже далеко від безпечного місця, поступово наближаючись до одного з великих дзеренів. Це була самиця, в очах якої бринів жах розчарування, крізь який світилося слабке благання. Вона стояла на клаптику снігової кірки завбільшки з кухонний стіл і могла щомиті провалитися в снігову прірву, що її оточувала. Старий сказав:

— Слід помалу підштовхувати повсть уперед, але не можна занадто повільно. У жодному разі не слід злякати її, адже їх зараз уже двоє. У степу всім важко жити, тож слід залишати одне одному шанс вижити.

Чень Чжень кивнув головою, ліг на живіт і почав легенько підштовхувати повсть уперед, крізь снігову прірву, аж поки підсунув її під ноги вівці. Снігова кірка при цьому не проломилася. Можливо, ця вівця колись уже зазнавала порятунку від людей або ж прагнула надати останній шанс на життя своєму маляті в животі — так чи інакше, але вона одним махом стрибнула на повсть і впала на коліна, вона вся так тремтіла, ніби її розбив параліч від утоми чи вона зовсім заклякла від морозу чи збожеволіла. Чень Чжень нарешті видихнув із полегшенням, і вони зі Старим обережно перейшли на передню повсть, помалу перетягнувши задню по краю через прірву і підштовхнувши її до твердого місця на західному боці. Так вони пересували свої повстяні доріжки з десяток разів, поки, нарешті, дісталися безпечного місця на сніговому схилі, під яким не було прірви, а натомість виднілися сліди козячих копит і «міток». Старий сказав:

— Ну от і добре! Тепер відпустимо її. Якщо вона знову кудись провалиться — це вже означає, що на те воля Тенґера.

Чень Чжень поволі підійшов до дзеренихи. Але вона тепер здавалася йому не козою, а лагідною й покірною оленихою, до того ж у неї справді були великі й прекрасні, схожі на оленячі, очі. Чень Чжень погладив її по голові, і її великі перелякані очі ще збільшилися, а погляд сповнився благанням про життя. І поки його рука торкалася цього слабкого створіння, яке безпомічно лежало на колінах у нього в ногах, його серце раптом здригнулося від думки: як це він не пристав на захист цих травоїдних тварин — миролюбних, ніжних і прекрасних, а якось непомітно перейшов на позицію тих кровожерливих вовків?! І тут у Ченя, який виріс на казках про вовчицю, Пана Дунґо й вовка та інших, де висловлюється ненависть до вовків, мимоволі вирвалося:

— Бідні дзерени! Ці вовки справді люті, вбивають безневинних направо й наліво, ставлять життя за ніщо, зітерти б їх на порох!..

Обличчя Старого тієї миті так різко змінилося, що Чень Чжень злякався й ледь не проковтнув подальші слова. Він усвідомив, що образив Старого до глибини душі, зачепив тотем степовиків. Однак забрати назад свої слова він не міг.

Прискіпливо дивлячись на нього, Старий прохрипів від хвилювання:

— А що, трава — це, по-твоєму, не життя?! Степ — не життя?! У монгольському степу трава і долина — це велике життя, а решта, навіть вовки й люди — це мале життя. Мале життя може існувати, тільки спираючись на велике. Тому травоїдні тварини насправді лютіші за м'ясоїдів. Ти жалієш дзерена, а трави тобі не шкода?! У дзерена є чотири ноги і зазвичай він бігає так швидко, що замучить будь-якого вовка, який за ним поженеться. Дзерен, коли схоче пити, може побігти собі до річки й напитися, а коли змерзне — вибігти на схил і погрітися на сонечку. А трава? Хоча вона й є великим життям, її власне життя — крихке й гірке. Поживна земля тонка, корінці сидять неглибоко. Оскільки росте з землі, то побігти — далеко не розбіжиться, посунутися — далеко не дотягнеться. Хто завгодно може топтатися по ній, їсти її, гризти її, псувати її. Один кінь як помочиться, так і спалить цілу галявинку трави. А якщо трава виросте на піску чи між камінням, то їй так не пощастить, що навіть і колосків не зможе випустити й насіння дати. Якщо вже когось і жаліти в степу — так це траву! Монголи найбільше жаліють і вболівають за степ і траву. А якщо говорити про вбивць, то дзерени — жахливіші за косарку. Хіба те, як вони безбожно псують пасовища — це не вбивство? Чи вони не вбивають велике життя в степу? Але якщо велике життя помре, то й мале зі степу зникне! Дзерени — це лихо, ще страшніше за вовчу зграю. У степу, крім білого лиха й чорного лиха, є ще й жовте лихо. Жовте лихо — це, вважай, коли дзерени їдять людей…

Ріденькі вуса старого аж тремтіли — ще дужче, ніж тіло дзеренихи.

Чень Чжень був уражений до глибини душі. Кожне слово Старого, ніби удар барабана, змушувало калатати його серце. Він відчував, що кочовики не тільки були мудрішими у військових справах і перевершували хліборобів за стійкістю характеру й сміливістю, але й пішли далі хліборобів у розумінні багатьох речей. Ця давня степова логіка відразу схоплювала сутність тисячолітньої боротьби не на життя, а на смерть між націями-м'ясоїдами й травоїдними націями. Ця промова Старого ніби виявляла зверхній погляд мешканців монгольських високогір'їв на Північно-китайську рівнину — погляд сторони, яка перебуває на висоті, й демонструвала їхні гострі вовчі ікла, була промовистою й проникливою, і… нищівною — адже йому важко було щось заперечити. І завжди красномовний Чень Чжень мовчав тієї миті, ніби йому відібрало мову. Його — ханьця і хлібороба — погляди на життя, на існування, на долю, зазнавши потужного удару логіки й культури степу, ніби обрушилися на певний час. Чень Чжень вимушений був визнати, що сліпуча Істина на боці кочовиків, адже «велике життя», яке вони охороняють — життя степу й природи — значно цінніше, ніж людське життя. А хлібороби охороняють «мале життя» — для них найціннішим у світі є життя й доля людини. Однак «якщо велике життя зникне, то й малого не буде» — Чень Чжень повторював про себе ці слова, а його серце стискалося від болю. Він раптом згадав, що протягом усієї історії кочовики переслідували хліборобів і силоміць перетворювали зорані землі знову на пасовища, тож його сумніви ще поглибилися. Раніше Чень Чжень вважав, що так поводяться тільки відсталі варвари, однак сьогоднішній хід Старого змушував поглянути на це питання під іншим кутом зору — з позиції відносин між малим життям і великим життям, і тепер Чень Чжень відчував, що таку поведінку не слід сприймати тільки як «варварську», оскільки в цьому «варварстві» прихована глибока культура охорони бази для існування людства. З точки зору «великого життя», хлібороби, які випалюють рослинність, готуючи ріллю, й піднімають цілину, посилаючи військових охороняти нові землі, тобто руйнують велике життя степу й природи, наражаючи тим самим на небезпеку мале життя людства, — є ще більшим варварством. Як на Заході, так і на Сході люди вважають, що земля — це мати, тож хіба може вважати себе цивілізованим той, хто шкодить матері?

Нарешті Чень Чжень зовсім без ентузіазму запитав:

— Навіщо ж тоді ви щойно наказали рятувати живих кіз?

— Дзерени виманюють на себе вовчі зграї, тож, полюючи на них, вовки менше шкодять свійським тваринам. Крім того, дзерени дають непоганий додатковий прибуток скотарям — багато монголів саме завдяки їм можуть побудувати свою юрту, одружитися, народити дітей. Монголи здебільшого мисливці, тож без полювання їхнє життя буде прісне, мов м’ясо без солі. Без полювання монголи стануть телепнями. У полюванні монголи ще й охороняють велике життя степу: травоїдних тварин вони вбивають на вісімдесят відсотків більше, ніж м'ясоїдних. — Старий зітхнув: — Ви, ханьці, ще багато чого не розумієте. Ти багато читаєш книжок, але скільки ж у них всього викривлено! Ханьці все пишуть за себе, а монголи — у збитках, бо не вміють писати книжок. Як би було добре, аби ти виріс монголом і замість мене написав книжку!

Чень Чжень кивнув головою. Тепер він пригадав багато казок з дитинства про «сірого вовка», де той був змальований незграбним, жадібним і жорстоким, а лисиця — завжди винахідливою, хитрою, але милою. Тільки потрапивши в степ, Чень Чжень помітив, що в природі насправді не існує більш довершеної й розвинутої дикої тварини, ніж «сірий вовк». Отже, книжки й справді можуть вводити людей в оману, а що вже казати про казки!