— Чудово. Постій. Ти маєш не більш ніж п’ять хвилин.
Чорний ельф зник. Гравець, що був Анонімом, мабуть, від’єднався.
Збігло кілька секунд, і поряд з Еріком матеріалізувався лісовий ельф у майстерно виготовленому шкіряному обладунку.
— Еріку!
— Батьку! Це справді ти?
— Ти вже полагодив свій зуб, здобувши таке багатство?
Ці слова довели, що то Гаральд, і Попеля радісно усміхнулася. Еріків батько засміявся, відкинувши каптур і показавши довге золотаве волосся та два короткі мечі на стегнах.
Батько і син міцно обнялися, дарма що їх трохи сковувала обмежена здатність до маневрів їхніх персонажів.
— Еріку, часу в нас обмаль. Коли-небудь я поговорю з тобою про ваш успіх, про перемогу над драконом. А тепер нам треба спланувати свої дії. Ти здогадуєшся, як я тепер можу розмовляти з тобою?
— Ти втік із вигнання?
— На жаль, ще ні. Але там є апарат, подібний до того, яким ти користався в лікарні. Він належить Анонімові. Я сказав йому, якщо він влаштує цю зустріч, ти даси йому тисячу золотих монет.
— Ох! Він узяв п’ять.
— Що ж, ти, мабуть, можеш собі дозволити таке?
— Звичайно. Батьку, ти навіть не уявляєш. Ми…
— Вибач, Еріку. Я не маю багато часу. Слухай. Іди до Торстейна й запропонуй йому величезну суму за портативний апарат у бібліотеці. Він не хотітиме розлучитися з ним, боятиметься неприємностей, але я не можу собі уявити, щоб він відмовився од п’ятдесяти тисяч візантинів. Потім скажи матері, щоб вона добровільно пішла до мене у вигнання. Вона зможе привезти апарат на острів, і я матиму змогу знову брати участь у грі і як слід спілкуватися з тобою. Потім ми сплануємо разом, як нам об’єднатися.
— Так, розумію. — Ерік був утішений тоном батькових слів, бо він ставився до сина як до рівні, як до партнера, здатного виконувати важкі завдання. — А коли ми об’єднаємося, я думаю, що «Остерфіордські гравці» використають наші гроші для купівлі спорядження, яке дасть нам змогу ухвалити закон про загальну амністію, і, хоч яку опозицію намагатиметься організувати проти нас Центральний Комітет, ми зможемо тепер завдати йому поразки.
— Цікаво, — замислився ельф. — Так, це варіант, але, будь ласка, послухай. Центральний Комітет тримається за свою владу щосили, і цю силу годі по-справжньому оцінити, якщо не знати, які ті комітетники. Дехто із засланців казав мені, що вони мають змогу вбивати гравців у грі — за межами арени.
— Хіба це можлива річ?
— Не знаю. Але стережися. Ми зможемо порозмовляти довше, коли будемо самі і в мене ніхто не стоятиме за плечима й не казатиме, що мій час минув. І, Еріку, не роби нічого, щоб вони мали привід переслідувати тебе до того, як ми реалізуємо наші плани. Якщо ти спробуєш змінити право тепер, вони знайдуть спосіб зупинити тебе. Насправді вже може бути надто пізно й вони можуть гнатися, щоб убити ваших персонажів. Не довіряй нікому, спробуй вивести всіх «Остерфіордських гравців» куди-небудь у безпечне місце. Я певен, що всі вони у страшній небезпеці; бувши при владі, я б не дозволив вам довго контролювати таке величезне багатство.
— Розумію, — замислився Ерік. — А як щодо Аноніма — він приятель?
— Грім і блискавка! Ні. В певному розумінні він ще страшніший за Центральний Комітет. Еріку, на жаль, мені треба йти. Скажи мамі, що я люблю її.
— Неодмінно. Батьку, ось.
— Що?
— Твої черевики.
— Візьми їх собі.
— Ні, я купив собі. Будь ласка, візьми їх.
— Дякую.
Гаральд узяв черевики й миттю зник.
— Що ж, дитино, — просто перед Еріком постав чорний ельф. — Порозмовляла з батьком, еге ж?
— Ми любимо одне одного.