Тривалий час Ерік сидів і не міг дати ладу своїм думкам. Якби ж він не казав, що розповість комусь! Таж він сполошив Аватару. Цікаво, яка вона? Якась своєрідна богиня «Епіку», але не одна з тих численних богинь, які діяли в грі, це якась вища істота, що стала зовні од «Епіку». Ерікові кортіло побігти й негайно поговорити про все з Інгеборг, але ж він присягнув нічого не розповідати. Водночас він відчував спокусу від’єднатися од гри, аж раптом усвідомив, що ще не купив персня.
— Скільки коштує цей перстень? — запитав він у ювеліра.
— Я ніколи не виставляв ціни за нього. Але задля тебе, Попелю, я розстануся з ним за сто тисяч візантинів.
— Я дам вам сто п’ятдесят.
— Ти дуже ласкава.
Попеля відкоркувала свого джина. Той виплив із пляшки й нахилився схожою на людську верхньою частиною свого тіла.
— Слухаю, господине!
— Скажи власникові банку передати сто п’ятдесят тисяч візантинів оцьому чоловікові — ювелірові Антильйо.
— Готово, — мовив джин і зник.
— Ось, — Антильйо подав Попелі пару м’яких блакитних рукавичок. — Прикривай перстень, аж поки захочеш побачити що-небудь у його світлі.
— Дякую.
— Дякую тобі.
Попеля вийшла надвір, і день видавався напрочуд тьмяним порівняно з миготливими відтінками барв, що пульсували в затемненій кімнаті. Вона наказала пажам занести пакунки до банку і з хвилину постояла. Неймовірно, яку силу золота вона витратила отак мало не випадково. Розмір їхнього багатства навіть годі було уявити. Кожен з них, коли спиратися на приблизну банківську оцінку коштовних предметів, мав десь чотири мільйони, і поряд із цією сумою самі монети становили лише невелику частку загального багатства. Ерік зробив власні розрахунки, спираючись на Б’єрнові темпи нагромадження багатства, — отож його приятель не заробив би стільки й за сто тисяч років. Ще один спосіб оцінки їхнього багатства полягав у визначенні його обсягу. Якщо обсяг пропорційний вартості, тоді, якщо пересічний гравець був би не більший за мураху, «Остерфіордські гравці» перетворилися б на велетнів понад шість метрів заввишки.
Ерікові хотілося їсти, крім того, він мав багато про що поміркувати, тож уже вирішив від’єднатись, як до Попелі підбіг лісовий ельф-посланець.
— Ось де ти, нарешті. Мені заплатили, щоб я побачив, що цей лист потрапить до твоїх рук, — мовив ельф, передавши сувій, і миттю зник.
«Якщо хочеш розмовляти з батьком, будь ласка, прийди сам до п’ятого кілометрового стовпа на Східному шляху. Принеси п’ять тисяч візантинів». На сувої стояв і підпис: Анонім.
Що діяти? Чи цей лист пов’язаний якимось чином з Аватарою?
Минула година, і Попеля вже виїздила верхи з міста на Східний шлях, обабіч сідла в неї висіли сакви з золотими монетами. Охоронці, впізнавши її, приязно помахали руками.
Було пополудні, тож мало не весь шлях заполонили селяни, що на возах поверталися з міста, і принагідні купецькі каравани.
П’ятий кілометровий стовп виявився невисокою білою скелею з вирізьбленим написом: «Ньюгейвен. 5 кілометрів». Коли Попеля доїхала до нього і спішилася, поблизу не було нікогісінько. Її рука поповзла до рукавички. Може, відкрити перстень і подивитися на це місце у справжньому світлі?
— Агов, дівчинко! Сюди!
За кількасот метрів од дороги на узліссі видніла постать у темному каптурі. Попеля пішла в той бік, повівши коня за повід.
— Чудово, дякую, що прийшла, — простягла їй руку назустріч постать, рука була чорна, як ебенове дерево, й немов виточена. — Моє ім’я Анонім.
— Ти гравець чи НІП? — обережно потисла руку Попеля.
— Гравець.
— І чорний ельф? Ти ж ніколи не можеш зайти в місто.
— Створіння, яких цураються, завжди мають не один шлях доступу до міста, — реготнув Анонім.
— Цікаво. У твоїй записці сказано, що я можу поговорити з батьком.
— А гроші принесла?
— Так. Ось вони, — зняла сакви з коня Попеля й важко опустила їх до ніг чорного ельфа.