Епік: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ласкаво просимо, Інгеборг, Б’єрне, — привітав Гаральд юних сусідів. Фрея поклала черепки за відро й випросталася.

— Добридень. Ми співчуваємо вам з приводу поєдинку, — щиро сказала Інгеборг. Б’єрн позаду виразив своє співчуття кивком голови.

Силувано всміхнувшись, Фрея заправила за вухо неслухняне пасмо волосся:

— Дякую. І подякуйте своїм батькові-матері за меч і зілля. Мабуть, на них пішли місяці праці. Мені прикро, що вони змарновані.

— Ет, не переживайте, вони не жаліють за ними. Ви боролися за добро для нас усіх. Нам страшенно бракуватиме вас, якщо вам доведеться виїхати. — Жваве обличчя Інгеборг раптом спохмурніло, немов вона пошкодувала про свої слова.

— Еріку, вдягни куртку й піди погуляй із друзями. Нам із мамою є про що поговорити, — показав рукою на двері Гаральд.

— Еге ж, і завжди за моєю спиною.

Виходячи, Ерік бахнув дверима, клямка дзенькнула й не запала. Помітив, що Б’єрн та Інгеборг стривожено перезирнулись, але ніхто не озвався. Всі троє мовчки пішли від садиби, насунувши на голови каптури шерстяних курток, і тепер кожна голова опинилась у своєму окремому світі. Ерік ішов швидкою, сягнистою ходою, дарма що Інгеборг інколи доводилось підбігати, щоб не відстати від нього. Зате Б’єрн незмінно ступав позаду розміреною ходою. Тільки тоді, коли вони вийшли на пагорб і побачили море, Ерік трохи полагіднішав. Немає сенсу роздмухувати свій гнів і відчай, надто перед друзями, які прагнуть лише допомогти йому.

Позаду них лежали цілі гектари оливкових дерев, посаджених рівненькими, але нудними рядами, що тяглися в безмежність від невеличкого сільця, яке складалося з шести садиб і великої круглої будівлі, де містився оливковий прес. То був його рідний край, село Остерфіорд. Попереду, в бік моря, простягався голий, піщаний схил пагорба. Неподалік од них лежала величезна кам’яна брила, що захищала од вітру з моря. Діти часто ховалися за нею, тож і тепер присіли коло її підніжжя.

— Еріку, не сумуй, — мовила Інгеборг, — несміливо кладучи на його руку свою теплу долоню. — Може, ще не все так погано. Навіть якщо вас переселять, то, можливо, до соляних ям. Тобто ви житимете в Гоупі, звідси туди недалеко.

— І, хай там як, — додав Б’єрн, — Центральний Комітет не ухвалить такої постанови до випуску. Це дає тобі шанс.

— Ви дивилися? — змінив тему розмови Ерік.

— Так. Ми всі були на арені, принаймні всі з Остерфіорда і чимало людей із Гоупа, — обережно глянув на Еріка Б’єрн, і на його широкому, м’ясистому обличчі з водявими зеленими очима застигло запитання.

— Чекання було нестерпним для мене. До того ж я хотів бути вдома через матір. — Ерік на мить замовк. — А вона добре билася?

— Дуже добре! — вигукнула Інгеборг. — Вона справді майстерно володіє ятаганом. Але ти знаєш, із ким їй довелося битись. У Рагнока, мабуть, тільки сам обладунок коштує десять тисяч золотих візантинів.

— Більше, — поправив Б’єрн, який добре знався на вартості зброї та обладунків.

— Як це несправедливо! — Жалість до себе Ерік звичайно вважав за ознаку слабкості й ніколи не давав їй запанувати над собою, не кажучи вже про те, щоб виявити її перед друзями. Однак теперішні обставини були незвичайні. Адже лихо полягає не тільки в тому, що його, напевне, пошлють туди, де навколо будуть самі чужі й він буде змушений тяжко працювати, а й у тому, що батько-мати й досі вважають його за дитину, якій не можна довіряти і з якою не можна говорити про майбутнє, що загрожує їм усім. Натомість сам Ерік вважав, що він відданий родині, гідний довіри й уміє тримати язик за зубами, якщо треба зберегти таємницю.

— Звісно, несправедливо. Зовсім несправедливо й нерозумно. Ваша родина не винна, що зламалася сонячна панель. Таке лихо могло спіткати кожного. Чому вас треба карати? — Інгеборг сердилася, її бліді щоки спалахували рум’янцем, і тільки тепер можна було добачити схожість між стрункою дівчиною та її кремезним братом.

— Авжеж. Таж і нова родина не зможе виробити свою квоту без тієї енергії. Насправді немає ніякого сенсу переселяти вас, — сказав Б’єрн, зав’язуючи шнурки на комірі куртки, щоб захиститися від холодного вогкого повітря.

— А чи Центральний Комітет думав коли-небудь, що означає розлучати друзів і родини? Про те що ми можемо вдіяти? Кинути їм виклик бодай у найменшому — це загинути на арені, як твоя мати. Не кажучи вже про те, щоб запропонувати справді радикальні зміни, — Інгеборг розшарілася, звертаючись не меншою мірою до себе, ніж до Еріка.

— Чи мріяла ти коли-небудь про боротьбу з Центральним Комітетом і перемогу? — запитав її Ерік, ця думка зринула з глибин його серця, де він зазвичай ховав її, окрім тих митей, коли розмірковував про майбутнє.

— Завжди, — глянула на нього Інгеборг, їхні очі зустрілися, й Ерік побачив цілковите розуміння. Він радів, що нарешті висловив своє потаємне прагнення.

— А я ні, — озвався Б’єрн, стенувши плечима й увиразнивши таким чином свій прагматизм. — Такі мрії нереальні.

Трохи віддалік од них сів зяблик, шукаючи прихистку й заклопотано крутячи навсібіч головою, щоб роздивитися геть усе крихітними чорними очима. Тепла рука, що лежала зверху на Еріковій, напружилася: Інгеборг мимоволі заціпеніла, щоб не злякати пташки. Приязнь і підтримка друзів були великою розрадою для Еріка, тому перспектива втратити їх була ще тяжчою, ніж думка, що доведеться працювати у вугільній копальні.

Вітерець, що легенько ворушив дрібненькі пір’їни зяблика, тож здавалося, ніби в пташки хутряний комірець, раптом повіяв дужче й забрав із собою пташку.

У ті короткі миті Ерік у глибинах своєї душі ухвалив постанову, що сповнила його радістю. Хоч яким неможливим видавався той намір, він вирішив боротися з Центральним Комітетом і помститися за смерть матері.

Розділ 2

Похвала красі. Знову мертвий

рік голосно зітхнув й у відчаї потер вухо, передчуваючи розпач матері, коли вона дізнається про його намір.

Намагаючись знайти спосіб кинути виклик Центральному Комітетові, Ерік ішов на ризик, який ще ніколи не загрожував йому в «Епіку». Він був готовий загинути, шукаючи помсти й потрібної йому інформації. Але мати не зрозуміє його. Вона ще сподівалася, що Ерік уникне переселення, показавши добрі результати на щорічному випускному турнірі. З цього погляду кожна смерть була нещастям, яке знищувало все багатство та спорядження, набуті персонажем Еріка. Якщо він і далі буде такий необережний, то вийде на турнір практично голий і стане легкою здобиччю для першого-ліпшого десятирічного хлопчака, що встиг придбати іржавого кинджала.

Ерік уже вирішив від’єднатися від «Епіку», як йому спало на думку, що слід принаймні підготувати собі якийсь новий персонаж. Крім того, це був спосіб відсунути мить, коли доведеться сповістити батькові-матері недобру новину.