Епік: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ці солярні — погані новини. Інні, подивись.

— Знаю. Але принаймні ти й далі житимеш неподалік од нас.

— Проте навіть солярні — вкрай невірогідний розподіл. Гадаю, треба подати прохання. Але я однаково сподіваюсь… Сподіваюся, що таки доберу способу і сам кину їм виклик. Або, можливо, мій батько урешті-решт припинить ховатися й матиме успіх.

— Еріку. Можна запитати тебе про щось особисте? — споважніла Інгеборг. Ерік звик бачити її у грайливому, пустотливому настрої й був трохи приголомшений, побачивши раптом дорослу жінку, якою вона стане невдовзі: розважливу, розумну і, ніде правди діти, вродливу.

— Запитуй.

— Чому твій батько не грає в «Епік»? — І швидко додала: — Якщо це таємниця, не кажи.

— Ох, — немов знітившись, він перевів погляд з її обличчя знову на робітників у річковому гирлі. — Я б і сам хотів знати. Мені б дуже хотілося, щоб вони довіряли мені, але хоч яка та таємниця, вони бережуть її навіть од мене. — Ерік збентежився, признавшись у цьому, й раптом відчув, як на очі йому набігають сльози. — Інні, ти ж знаєш, що мені можна вірити? — Інстинктивно він провів язиком по нерівній нижній поверхні одного з передніх зубів.

— Звичайно. Щоразу, коли ти усміхаєшся, я знаю, що тобі можна вірити.

Ерік знов усміхнувся, і вони перенеслися подумки на сім років назад.

Збирання олив у вересні становило для сільських дітей одну з нечисленних нагод добре розважитись. Дорослі розстеляли рядна навколо невисоких дерев і дозволяли дітям шаленіти. Діти трусили гілки або били по них щосили палицями, а то й видиралися в густі крони й старанно розхитували дерева, аж поки землю встеляли оливи, листя та гілочки. Оливи потім збирали в мішки й засипали в горловину рухливої платформи, що відсіювала гілочки та листя від чорних і зелених олив.

Ерік сидів на плечах Великого Еріка, або BE, як вони називали його, хапав за гілки і трусив, аж поки оливи обсипалися.

— Цю вже обтрусив? — запитував BE.

— Аякже!

— Тоді мерщій, нас наздоганяє Інгеборг!

BE був зухвалий шибайголова, десь удвічі старший за Еріка, й Ерік любив брати участь у його витівках.

— Ану поквапся! — гамселив Ерік п’ятами по грудях BE, поки вони мчали до наступного дерева. Інгеборг, тримаючись за руки зі своїм кругловидим братом Б’єрном, бігла одразу за ними.

— Наше! — радісно верещав Ерік.

— Та тут небагато й лишилося! — нарікав Б’єрн.

— Авжеж-авжеж, тоді допомагай нам, — підняв BE одну з рук, що тримали Еріка за коліна, й показав нею на дерево.

Кілька хвилин вони мовчали, ревно смикаючи гілля вгору і вниз. Потім, не без зусиль, бо ж Ерік тиснув йому на плечі, BE нагнувся й потай підкрався до дівчинки, що, стоячи спиною до них, присіла, щоб дістати нижні гілки. Ерік пустотливо захихотів і енергійно труснув гілки в неї над головою. BE насилу утримався на ногах, коли оливи градом сипонули на Інгеборг.

— Ой! — відбігла дівчина вбік, прикривши руками голову. — Ви що, навмисне? — запитала вона, впершись руками в боки, а в її гарних косах заплутались гілочки та листя.

— Звичайно, ні, — невинно відповів BE. — Ти ж знаєш правила.

Інгеборг із підозрою поглядала на хлопців:

— Так. Але і вас я знаю як облуплених.

Підійшов Б’єрн:

— Ми закінчили?

— Це була остання, — відповів BE.

— Тоді ходімо чогось вип’ємо.

— Стривайте. Понеси мене, — Інгеборг ніколи не пропускала свого, і саме тому хлопцям подобалося дражнити її. Вона потягла брата вниз, щоб сісти йому на плечі. — Ну, а тепер ви, негідники! — владно гукнула вона. — Пограймо в «Епік».

— Ой, «Епік»! — зойкнув Ерік.