Тимчасом світові події розгорталися повним темпом. Офензива альянтів добігала до кінця. Всі тільки застановлялися, чому німці взагалі ще бороняться. Злилися на них усі не так тому, що, може, гине там брат, чи батько, одного чи другого, чи тому, що з кінцем війни таборова братія в'язала дуже, дуже багато різних надій. Очікувалося загально, що перехід до мирної господарки приведе з собою закинення кон'юнктурних та на довшу мету нерентовних підмосковських копалень, що буде, врешті, дана можливість добитися додому, звідки дехто вийшов ще за «освобожденія» Зах. України та Білорусі в 1939 р. Це були, так би мовити, непоправні раціоналісти які все ще жили надією, що навіть в СССР можна очікувати переваги здорового розуму над доктриною. Їх було мало. Більше вже було людей, що вірили в якусь неозначену загальну амнестію за недоконані ніколи провини, панську ласку, що хоч на скорому коні їздить, а таки, врешті капне. Ця тупа, але сильна, віра — це безголосий крик наболілої душі совєтської людини, що втратила вже віру в Бога, в себе і в ідеали, але яка, як усяка людина, не може перестати надіятись, вірить, що таки колись прийде воля. Покищо вірили надармо, і той раз було їм суджено ще раз розчаруватися…
Найбільше, річ ясна, було таких, що роздумували дуже просто: ми вже досить напрацювалися, тепер ЧА визволяє багато воєннополонених і таких, що були вивезені на роботу, то ж вони приїдуть на наше місце, а ми, що вже заплатили свою вину, поїдемо додому. В розмові вони, звичайно, тим же духом додавали: «канєшно, ґалічанє, власовци, і прочиє нікуда нє паєдуть — так їм і нада…»
Це другий вияв психіки совєтської людини, людини-еґоїста не з власної вини, але зате 100-відсоткового еґоїста типу: «з'їж, або тебе зїдять». Таких було найбільше; це головно молодь, у протилежності до двох попередніх груп, де переважали старші…
Про перебіг воєнних дій ми були, хоч по-совєтськи, але добре поінформовані. На «політграмоту» в цілому Союзі кладеться велика вага, то й табори не є винятками. Менше-більше раз у місяць, наш політрук або хтось з центру, давали доклад про політичне положення, ясно, під відомим кутом насвітлення. Загальний тон не був дуже миротворний. Ясно чулася від весни 1945 р. нотка, що після Німеччини прийде черга на Японію, а і там ще кінця не видно. Про намір «правітельства» в Сх. Европі та на Балкані говорилося доволі отверто й про 400 мільйоновий совєтський народ я вже тоді чув.
Огляди чисто воєнних подій подавалися в аспекті легковаження успіхів альянтів та взагалі їхньої участи у війні. Говорилося про «хитру» політику американців (хитрий — це дуже небезпечне слово в СССР, означає менше-більше стільки, що контрреволюціонер) та про їх меншевартісну армію. Про спробу Німеччини капітулювати лиш перед альянтами — ніде ані згадки.
1 травня 1945 р. святкували в цілком побідному дусі. Сліпий бачив, що дні війни пораховані. Та все таки шахтярів пігнали на шахту. Вправді, свобідні робітники не працювали, таборова братія лиш пересиділа час. Признати мушу, що того дня була таки добра зупа. Добра після совєтського смаку, згідно з рецептою: «Суп должен бить ґустой, штоб ложке нєльзя било повєрнуть». Ясно, це не було з якогось святочного приділу, але з того, що вже 10 днів наперед від нормального пайка все відбирали 10 % продуктів, а 1 травня це все разом зварили.
Про капітуляцію Німеччини довідалися ми в доволі драматичний спосіб. Було це вночі з 9 на 10 травня 1945 р. Наш начальник лагера, капітан, слухав, в очікуванні чогось важного, радіо до пізньої ночі. Десь коло 2-ої рано спікер заповів важне повідомлення. Важко було догадатися, що ще щось важного могло статися, бо Берлін та всі важніші міста були взяті, а альянти зустрілися на широкому фронті. Та коли спікер дрижучим голосом передав звідомлення про безуслівну капітуляцію Німеччини та припинення воєнних акцій, наш капітан схопився, як опарений і побіг у лагер, кричучи «канєц вайнє». Такої сцени ще табор ніколи не бачив.
Капітан НКВД бігав, як божевільний, по «корпусах», кричав «ура», будив своїх же в'язнів та цілував і обіймав їх. Він сам був старий уже та певно, не один раз передумав, як і що. Вістка блискавкою перебігла по таборі, ніхто не спав, усе «торжествувало». Не знали бідні, що вимріяний кінець війни їм нічого нового не принесе, окрім хіба 4-ої п'ятирічки. А ми, галичани, потиху дякували Богові за кінець одної війни й тут же просили про початок другої… Одна, казалося, війна сюди нас завела, ніщо інше, як друга, звідси нас виведе. Дійсно, як доля пересічного таборовика була непевна, так ще більше невесела була майбутність кожного з нас галичан.
Наслідки війни були, але не такі, як собі загал таборовиків бажав. Населення таборів, замість меншати, росло. Приходили перші транспорти «визволених» з робіт у Німеччині. Все добре вбрані, непогано відкормлені, люди, з валізами, повними всякого добра. Багато між ними українців. Я питав про галичан, та їх не було. «Паслєдній западнік убєжал у Польще» — довідався я врешті. Наш брат бачив, чим пахне совєтське визволення. До нашого табору прийшло їх до 3 сотні. З них мали формувати робочі «роти», але це пізніше. Покищо їх забрали в сусідній табір і вони, як пристало, ходили в шахту…
Цікавіша група, це були люди з був. Курляндського кітла, що капітулював аж 9 травня 1945 р. Звідти прийшла до нашого табору велика кількість, до 1500 людей, у початках червня 1945 р. Була це дійсна мозаїка народів. Між ними бачилося і нацменів і усяких балтійців, і росіян і німців, словом: мініятура залоги курляндського кітла, найбільш національно пестрого угрупування німецької армії. Вони теж, річ ясна, були призначені до роботи в шахті.
Між ними найбільш цікаву групу творили латиші, члени латиської 19 СС дивізії. Як вони самі говорили, що основні частини дивізії залишилися в Латвії для партизанської боротьби. Тих, кого привезли москалі сюди, було заскочено несподівано. Деяких забрали зі шпиталів, а деяких при спробі «демобілізуватися». При всьому пестрому особовому складі латиської групи, були тут люди, що імпонували й росіянам і вони саме надавали тон усій групі. І так найбільш цікава була постать капітана Альфреда Сольмінша. До війни, як казали, латиський аташе при посольстві в Парижі, летун, 40-літній мужчина, говорив прекрасно по-російськи, відзначався імпонуючою поведінкою. Його призначили зразу «начальником корпуса»-бараку, де жили балтійці. Був ще капітан царської фльоти, Озолінс, поручник 19 дивізії, пор. Буманіс, що став шефом одної з латиських «смєн», ще пару старшин, які не признавалося до своїх ранґ. Між підстаршинами попали деякі цікаві постаті: балетмайстер (як казали) ризької опери Віктор Озолінс, композитор і скрипач-віртуоз Андерсонс, швець і артист Азергайліс. Їх відразу впакували до місцевого кружка «художествєнной самодєятєльності» й вони, під скрегіт зубів російських «курляндців», подіставали роботи в бані, шевській та інших майстернях. З латишами нав'язали галичани скоро добрі відносини. Тут, як ніде, відчувалася спільнота долі всіх підсовєтських народів, а латиський спосіб думання був такий, як наш. Вони теж вірили в третю війну, третю і останню. Я теж мав між ними добрих приятелів, це були: Андре Ґраве, син полковника латиської поліції, що втік до Англії ще в 1943 р., а його самого завернули з утечі кораблем до Швеції вже москалі, далі, — Станіслав Леперс, Ріхардс Коссакатс й інші. Маючи часто до діла з балтійцями, які скоро стали частими відвідувачами «санчасті», я познайомився з багатьма інтеліґентними людьми, культурними, в европейському розумінні. Пам'ятаю з-поміж них фіна Ейно Луканено, естонця Ейно Ейнвелі і кілька литвинів. За який місяць вони вже були в контакті з своєю батьківщиною, гроші їм присилали масово. Присилали теж, що було новиною у таборі, книжки і газети. Пересічний латиш, повернувши з шахти, біг митися, їв зупу, витягав з-під сінника книжку або газету і читав перед сном ще годину. Відзначалися ще латиші добрим станом фізичного розвою, всі добре збудовані, добре відкормлені, все в погідні дні виходили опалюватися. Словом — цей прихід «курляндців» дещо відпружив тюремну атмосферу табору, хоч і підкреслив хвилеву перевагу Москви над «інородцами».
У таборі зібралося вкінці до 3000 людей, отже, багато понад поємність. Треба було думати про «розґрузку». Це саме була пора, коли наша найвища влада — Управлєніє по дєлам воєнноплєнних і інтєрнірованих — рішила, що треба творити табори після державної приналежности інтернованих. Скупі чутки з-поза табору доносили, що в інших таборах такий процес іде вже від тижнів. Сам по собі був він доказом своєрідного краху доцьогочасної провірної системи та непідготованости її для «обработкі» таких великих мас народу. До цього падали тут і там вискази таборових можновладців, які дозволяли заключати, що зміни будуть доволі радикальні. І так, від літа 1945 р. перестали пакувати до таборів «визволенців» з робіт у Німеччині, а творили з них «трудовиє батальйони», парамілітарні організації вільних людей, але без права, хоч покищо, повороту на батьківщину. Провірка оставших у таборі (негаличан) провадилася далеко менше строго, як дотепер. Майже щомісячно «особіст» оголошував нові списки «провєрених», що віддавали свій сінник, та виходили «за зону» — на правах вільної людини, з документами, але знову ж без права виїзду, і без права зміни місця праці… Німців, у рямцях комплектування таборів після горожанства, з нашого табору забрали. Шкода було німецького члена «санчасті», д-р Бавдлєра, що своєю солідністю та добротою з'єднав собі і своїх і чужих. Час від часу забирали з табору групу «руських», або нацменів. Врешті табір опустів остільки, що ок. 1000 осіб відійшло, чи то на «свободу», чи до других таборів.
Санчастина реорганізувалася котрийсь з черги раз; з курляндців прийшли два лікарі, проф. Савійскій, малорос, до війни ординарій клініки Кончаловського в Москві і Цупко, молодий одесит, донедавна активний власовець. Я, стративши місце перекладача, став санітаром у амбуляторії. Мав я функцію, що обіймала низку дуже різних зайнять. Провадив картотеку хворих, укладав статистику хворіб до щомісячного звіту, кип'ятив інструменти (головно голки до застриків і кліщі до рвання, чи пак ламання зубів, бо що ж іншого?), помагав при складніших розтинах чиряків і т.д. Правда, одною з моїх найважливіших функцій стало подавати термометр хворому та відчитувати горячку. Це дало мені в руки певну владу і я старався мою нову можливість, де тільки вдалося, використовувати, щоб помогти галичанам. Хто мені наперед заповів візиту в амбуляторії, все мав горячку між 37.2 і 37.8. Цього було досить, щоб не піти на роботу і не бути висланим до шпиталя. Лікарський персонал, з природи речі, в касарняно-таборових умовинах, це люди дуже нелюблені, але я вмів якось годитися і з медичною владою і з пацієнтами та мав марку того, з яким можна говорити на розум. Так, напр., молодий білорус, бувший поліцай, прізвищем Заїко, раз запитав мене, чи я не знаю якоїсь ради, щоб мати горячку, і то не просто, а що другий день. Хлопчина нагадав собі, що був колись хворий на малярію, і хотів тепер це використати. Я, медик ніякий, але — техніку медичної процедури в таборі знав добре; ми хвилину подумали і вихід найшовся. Хлопчисько купив собі на шахті у якогось «вольнонайомного» термометр. Ідучи до амбуляторії на оглядини, будь-як підогрівав свій другий термометр до, приблизно, 37.8 та клав його відразу під ліву руку. В амбуляторії я подавав йому наш термометр, який він набожно клав під другу руку, а коли приписаних 5 хвилин минуло, я відбирав його власний термометр з готовою температурою. Зробивши нещасну міну, мій Заїка нарікав на дрощі, біль голови і т. п., горячка що другий день, здавалося, потверджувала його жалі. Він постогнав так щось 2 тижні, відтак рішено, що він лиш псує фреквенцію, і з шахти його звільнили… Певно, що в нормальних умовинах цей засіб був би занадто примітивний. Але в нашому таборі це вдавалося…
Любив я дуже дивитися, як Морозов робив місячні звіти до «управлєнія» в Сталіногорську. На карточці паперу, часто з опакування з якогось продукту, були після рубрик виписані групи хворіб. Пригадую собі, що були там: скалічення, хвороба легенів, хвороба уха, горла, носа, шкірні і ще якісь. Морозов брав денні звіти хворіб, де кожне захворіння було представлене крапкою і сумлінно їх числив. Що ті крапки ставив я цілком довільно на день перед місячним звітом, його не бентежило. Обчисливши, він звичайно казав: «Плохо Павлік щітаєш. Развє моґло у нас бить 12 случаєв скалічення?». «Било 18» — відповів я. «Ну что ти» — казав Морозов, — «сразу відно, што западнік. Так нам сразу тоґда наґаняй прислалі би што на щот безопасності у нас плохо». Подібний діялог повторювався при кожній групі хворіб, а звіт до Сталіногорська відходив такий, що дійсно не було до чого причепитися. Від цього ж Морозова навчився я теж, що «совєтская статістіка дєло большоє». Його традиції гідно продовжував я відтак сам, бо його «провєрілі» і пустили «за зону» літом 1945 р.
Мав Морозов ще одну слабість, окрім психотерапії та статистики. А саме дуже любив рвати зуби. Дентист з нього був не надзвичайний, але пацієнти були невибагливі і, так, як і він, уважали, що виламати і вирвати зуба, в засаді, одне й те саме. Вирвані зуби кидав він до слоїка з карболкою, що видавав деяке «зловоніє» і все казав дбайливо обтирати з слоїка порох. Весь медичний персонал кпив собі з цієї слабости Морозова. Добре схарактеризував підприємство Морозова д-р Бавдлєр, що назвав це: «інстітут фір цанфрактурен»; на принагідний запит Бориса Михайловича, що є в слоїчку, відповів він дотепно: «Мальо, мальо радікс (?), мноґо корона».
Шахта тимчасом брала свої жертви. Окрім дрібніших випадків, пам'ятаю наступні: в листопаді 1944 р. волиняк з дивізії, Антон Знаменець, наслідком спізненої експльозії набоя в шахті, стратив зір; лице йому страшно покалічило. Однак він сидів ще 8 місяців у таборі, аж восени 1945 році його «провєрілі» і звільнили. Другий волиняк, Лис, стратив праву руку, коли чистив від вугілля оборотове коло конвеєра. Галичанина Юречка попарив 380 вольтовий струм. Відтак в той сам спосіб стратив ліву руку ще грузин. Багато було випадків потовчень, придавлення ваґонеткою, обвалу «кровлі» — рештовання під стелею вугольного коридора — штреку, чи забоя. Врешті, зимою часто траплялися запалення легенів, які здебільша оставляли по собі погані комплікації. Борис Михайлович був добрий лікар, це було видно, але в'язав йому руки брак, часто примітивних, медикаментів.
Літом і восени мав я нагоду подивитися зблизька на вільне совєтське життя. Сталося це так: брак робочих рук у колхозах був такий великий, що деякий час лагер мусів посилати в колхози певну кількість людей на більш інтенсивні полеві роботи. Я сам ходив щось 4 рази на копання картоплі, кожний раз на 1 день. Ходили головно таборові «придурки», бо шахтарям було не до того. Вони, прийшовши з шахти і вихлептавши черпак «баланди», засипляли камінним сном, аж до чергового «падимайсь». Водив нас, як пристало, один конвоїр, бідний, зле вбраний хлопчина з крісом на шнурку. Лагерна братія була, назагал, непогано вбрана і сита, бо ж це були самі з «лагобслуги». Дорога йшла незалісненою, легкою хвилястою рівниною. По обох боках стежки бідні колхозні поля, засіяні житом та засаджені картоплею. Десь далеко на обрії виднів ліс. По якійсь годинній мандрівці, ми зайшли до колхозу. Всі села московської округи, кажуть, невеликі, бо вони не мали більше, як 40 господарств. Хати муровані з цегли, небілені і нетинковані, криті соломою. Пізнати, що давно, давно не ремонтовані. Стіни грубі, вікна маленькі з одною шибкою; де-не-де кватирка заткана ганчіркою. Треба сказати, що до кожної хати проведена електрика. Однак виявилося, що лямпочок бракує. Господарських будинків, у нашому розумінні, нема, лиш де-не-де кучки, чи щось подібне. Нема й туалет. Дорога — рівчак добре вимішаного болота. Населення — самі підростки й старі. Одіті вони страшно. Совєтського робітника можна хоч з нашим жебраком порівняти, але колгоспника, то вже таки ні з чим, мені знаним, порівняти не можна.
Приходить місцеве начальство — прєдсєдатєль сєльсовєта та колхозний аґроном. Бідні, заморені людці, вбрані в нові куртки, ватяні брюки та чомусь ґумові чоботи. Все, що вони одягнені шито без форми. Та до цього вже привикло їх око. Вони вітають нас прихильно. Взагалі, населення з тим не криється, що воно проти енкаведівських «краснопаґонніков» (мимохіть нагадується співзвучність з царськими «злотопаґонніками»). Маємо працювати в загальноколхозній стодолі. Будуть молотити жито. За хвилину ми там. Дві молотілки і кілька скирт збіжжя, але, крім механіка й кількох підростків, нікого нема. Нас багато, при двох молотілках нема чого робити. Ходимо один поза другого і зіваємо. Про око кількох з нас розбирає скирти й подає до молотілки. Снопи такі зрослі, що дійсно треба сили, щоб їх розірвати. Аґроном винувато усміхається. «Людєй нєту» — каже. «С дєрєвні 187 чоловєк на фронтє, 12 інвалідов уже здемобілізованих, но от свише ста человєк больше двух лєт нєту». Киваємо головами, що розуміємо.
Робота йде, як мокре горить, триває до обіду. Йдемо до якоїсь колхозної хати, що кормить десяток з нас, решта — по сусідніх хатах. Нутро темне, а по хвилині виявляється, що і добре брудне. На коридорі долівка з глини. Дві маленькі кімнатки, давно, мабуть, білені. Обстановка — піч дивної форми, два якісь ліжка, подібні до наших «бамбетлів», де солома не в сіннику, стіл на схрещених ногах, по стінах забиті цвяхи, на яких висить нужденне барахло. Худий, прехудий кіт. В кутках павутиння. Блощиці лазять спокійно по стінах, ніхто їм не перешкаджає. Де-не-де поприклеювані витинки з газет. Сталіна портрет приколений шпилькою за ніс. На почесному місці — стінний годинник не диво, що годинник, але диво, що ходить. Дивним є і те, що коли є за п'ять пів до першої, він дзвонить чотири рази. Ніхто не знає чому, та й не питає.
Господаря дому нема. Він від 1941 р. на війні і чутки нема. Троє замурзаних дітей уважно слідкує чи щось з обіду для них залишиться. Обід, мабуть, на місцеві умовини, святочний: управа колхозу вирішила «подякувати нам за труд». На перше «щі», дрібно покраєна капуста, заварена у воді, помащена, з браку товщів, молоком. На друге — м'ята картопля, замість товщу — з цибулею. «Лук — рускоє сало» — каже поговірка… Їмо з якоїсь фаянсової миски. Рештки вчорашнього і давніших обідів ще видніють зверху і з середини. Господиня без запалу запрошує «гостей». Гості витягають з-за овивалів ложки. Совєтська ложка, у відміну до нашої, є не подовгаста, а кругла, щось вроді як малий полонник. Їмо, бо годиться. Всі ми, таборові «придурки» й багато з нас в лагері на такий обід і не глянули б. Голодні погляди дітей відбирають решту апетиту. По кількох ложках ми згідно подякували.
Після обіду «праця» йшла далі. З тим хіба, що урвався пас від молотілки і одна молотілка стала. Прибіг аґроном і післав Федю за ковалем. Федя вернувся за хвилину, кажучи, що «кузнєца нєту, а на кузніце замок висіт». Аґроном сплюнув і післав Мітьку, щоб ламав замок. Що він мав робити б далі, інструкція не казала. Мітька вернувся, кажучи, що коваль вернувся, лається і нікого не підпускає. Аґроном матюкнув і молотілка вже більше не працювала того дня. Думаю, що довго потім також не працювала.
Коли ми вечером вернулися до лагера, Борис Михайлович якось так дивно спитав мене: «Ну, што ж, відєл колхоз»? Я зрозумів тон і відповів: «да».
Я вже тоді настільки прийшов до себе, що зрівноважився психічно й дуже поправився на тілі (10-та норма робила своє, а від серпня я вже не був санітарем, а ще раз авансував на «завєдующого кладовой» — шпитального магазинера). Моє власне правне положення, здавалося, несподівано для мене самого, почало вияснюватися. Вже на першому допиті «особіст» явно на мені розчарувався, бо виявилося, що я не совєтський громадянин… «Западнєє Сана — значіть поляк» — рішив справу «особіст», але, на мої рішучі протести, написав лиш «польскій ґражданін». Після цього важного рішення, мене в дальших двох допитах не питали, що я робив в ОУН і кілько замордував полонених (ці питання діставали хіба всі), лиш випитували річево, як я попав до дивізії і що там робив. Питали, як усе, про мене й других, і десь найшовся хлопчина, Берко з Дрогоєва коло Перемишля, що посвідчив, що я дійсно я, і звідтам, звідки подаю, хоч і це все було неправдою…
Таких польських громадян назбиралося мимоволі 7 до 10. Логаза з Криниці, десятник Мединський з Кракова, я і ще трьох лемків з Сяніччини. Підчас слідства всім їм заявили, мовляв: «ми вас пєрєдадім вашему правітєльству». Про відсилку польських громадян писала преса, зрештою, доходили глухі вістки з других таборів. Чи й нам мала всміхнутися доля? Чи це не означало б: попасти з дощу під ринву? Та, все таки, ми рішили згідно, що це очевидна шанса і як така, мусить бути використана. Я довго не знав, чи дійсно належу до тих ніби вибраних, але одного дня «особіст», що часто приходив до амбуляторії на протитриперові полоскання, відразу ж сам прилюдно м. ін. у присутності Бориса Михайловича, сказав: «Ну, што ж Павєл, скоро в Польщу поєдєш». Від того часу Борис Михайлович уперто вважав мене за поляка, хоч енерґією, яку я вживав на спростування тої думки про мене, можна б було вдержати модерну льокомотиву в розгоні. Але Борис Михайловіч був мудрий чоловік і для нього було важніше, що «особіст» скаже.
Наші друзі-галичани, з якими ми говорили, заздрили нам та вважали нас за щасливців. А ми почувалися, як між молотом і ковадлом, туй-туй трахне… Я носився навіть з думкою, щоб відкликати зізнання, але добре, що не відкликав. Був у таборі один дійсний поляк, таборовий хліборіз, Тадзьо Салек з Радома, що в таємничих обставинах попав до Росії ще 1942 р. і тепер, нібито, мав їхати «додому». Тимчасом «розґрузка» табору йшла своїм темпом. Зачали тепер забирати кудись всіх балтійців. Ходили чутки про те, що всіх «русских» з табору переформують у «трудовой батальйон». За день-два відійшли двома партіями з табору і галичани.
Багато з них давали нам адреси, як щасливцям…
1 листопада 1945 р. «нарядчик» вишукав по одному всіх 8 таборових «поляків» — сім нас і Тадзя, наказав збиратися, мовляв: «дамой паєдєтє». Того самого дня рушили ми в нове незнане.
Під одною стріхою
Було нас, як сказано, вісьмох. Четверо з нас належало до таборової обслуги, що відразу можна було пізнати: були ми вдягнені, як на табір, добре: ватовані штани, фуфайки, куртки, плащі, а найважніше — добрі черевики. Не диво: я крутився весь час при санчастині, діставав 75 карб. місячно. Часом міг продати свій хліб, а часом якийсь начальничок з магазину, для збереження добрих стосунків з санчастиною вимінював мені подерте білля на нібито ціле, чи звичайні штани на ватовані. Черевики мав я добрі. Свої шкраби я виміняв спершу в одного німця, який помер; хоч сталося це без його відома, бо було йому й так все одно. Коли вони подерлися, я виміняв їх ще раз у якогось латиша, так що зими не дуже боявся. Крім цього я мав в торбі 2 пари білля, кусень хліба, та обов'язковий «котєлок». Мав і 100 рублів. Коротко кажучи, я виходив з табору багатий — і був доброї думки.
Другий з черги був Логаза. Молодий, дуже бувалий чоловік, що був дослівно всім і всюди, між іншим, і моряком і фільмовим артистом. Не диво, що ця людина зуміла вибратися з шахти; доля була йому ласкава і він пішов до кухні на старшого робітника. Велося йому там настільки добре, що мав що їсти, а свій хліб міг продати. Фізично, властиво, не працював, лиш пильнував робітників, завербованих з голодних шахтарів, та засипав продукти у котел.