Група росіян — це були головно власовці та «визволєнци» з німецького полону. Перші були цілком задоволені, бо очікували гіршого, другі — властиво нічого не стратили, бо лиш замінили один табор на інший. «Руский челавєк нєтрєбоватєльний», владі вибачає радо, бо привик. До всякого рода інородців ставилися погордо. Найгірше ставилися до білорусів і азіятів.
У цій групі була ще цікава група — згадувані 40 офіцерів. Були вони всі кадрові старшини, які без вийнятку, попали в полон ще 1941 р. і журилися тепер, що їм за це буде. Перед між ними вів якийсь майор, що командував щось два роки групою партизанів під Ленінградом. Ходив він усе гордо з медалею «за боєвиє заслуґі». Цей бідачисько мав якийсь час барліг коло мене і гірко-сумно раз зітхнув: «Ех, за что два ґода жизню рисковал, штоб наканєц з есесовцом в адной бєрлоге лєжать». Тоді вперше в Совєтському Союзі огорнуло мене почуття сатисфакції.
Другим по ранзі був капітан Кириченко, наш малорос, що, бувши ранений у ногу, дослівно нехотячи попав у німецький полон, звідки зараз був звільнений. І він, старший чоловік, що мав сина капітаном летунства, гірко тепер собі дорікав, що не пішов у партизани, щоб «окупіть віну» перед «народною владою», не бачучи, що і це його завело б сюди та й свою ногу мусів би хіба носити під пахою.
З цікавіших типів були ще: Кіріл Кутаков, начальник нашої «смєни»-шихти, що у вересні 1941 р. переїхав з ешельоном із Владивостока під Київ — і після одного дня фронту попав у полон, а тепер зі шкіри вилазив зі страху, щоб йому не пришили саботажу. Був ще Бурханов, київлян, що говорив мішаною російською і українською мовою, а писав, як піванальфабет, але мав людське серце. Був Кристофор Янакі, з Криму, з вигляду італієць, а вдачею — кретин, поведінкою — хам, а разом совєтський лейтенант. Був ще «туапсінський жулік» — Кудрявцев, що, крім сифіліса і власної хоробрости, не знав іншої теми до розмови. Був теж білорус — лейтенант-фельдшер, Альошка Клевановіч, золота душа, пізніше мій добрий приятель. Всі вони, як уже я згадав, зайняли ліпші місця у таборі та чекали поки їх «усправедливлять», а покищо, доказували, за винятком Бурханова та Клевановіча (хахла і білоруса) свою відданість совєтській власті чином і пащекою. Їм самим поводилося відносно непогано, бо фізично працювати, «по лічному приказу товариша Сталіна», вони не мусіли. Були вони в кухні, шефами бараків, в канцеляріях (а було їх багато), словом всюди, де було якесь «корито». Правда, декілька з них ходило добровільно в шахту «давать уґальок странє», та на таких підлизнів самі москалі дивилися з погордою.
Я тимчасом, з моїм відтоді нерозлучним другом по недолі, Дуркотом, тинявся, як тінь по таборі. Якийсь час ми мили підлоги по канцеляріях, відтак подавали дерево до циркулярки, далі ходили грузити вугілля на залізничні ваґони, врешті Дуркот став працювати в сушарні, де сушилася одежа, а радше нужденні лахи шахтярів, а я перейшов до свіжозбудованої лазні, як «банщик». Це був 1944 р.
Ця лазня, по-совєтськи «баня», це нова епоха в мойому таборовому житті. Кілька слів про ґенезу цієї приємної та корисної інституції взагалі: наш табор, як відомо, був табором новим. Був там адміністративний барак, кухонний та два мешканеві. Будувався ще один мешканевий барак, як я вже описував, то — лазня. Головно на будову лазні з обов'язковою вошобойкою-«дезкамерою» ставили великий натиск. Від цього «натиску» вийшла вся будова дещо придавлена. Розуміється — двері були недопасовані, печі не тягнули дим, вікон не було, це ж речі, — без яких совєтська хата не є хатою. Але мала ця баня один ганч — а саме будівничі забули застановитися, — куди має відпливати, вода (бо про приплив подбали: водотяг був). Підлога мала діру і на тому кінець. Треба було конечно пустити «баню» в рух. Дотепер у таборі був лиш один кран з водою, для кухні та 800 клієнтів — замало. За останні три місяці 2 рази гонили нас до лазні на шахті, та там не було ані теплої води ані «дезкамери», по-совєтськи «прожарки». Які брудні були люди, свідчить факт, що один шахтяр так дуже обріс брудом, що цей бруд уже увійшов у нашкірок і його не можна було змити ні милом, ні кип'ятком. Я сам бачив, як хитав головою над ним таборовий лікар д-р Репштайн, дуже солідна людина.
Отже, пущено в рух «прожарку». Коли було вдосталь горячої води, начальство погнало людей на «санобработку». Пам'ятаю, що все йшло так довго бездоганно, аж нещасна діра в підлозі наповнилася брудною водою. Совєтська баня не така, як у людей. Там нема ні ванни, ні душів, кожний «фасує» цебер води і може ту воду хоч би і випити, це його діло. Тому, заки начальство вспіло спинити вихляпування води «народом» на долівку, вода стояла вже вище кісток. «Завбані» вже чухав голову, щоб якого «вредітєльства» не пришили, але вихід найшовся сам собою, і то дійсно соломонівський: баня стояла на похилій площі й за хвилину вода почала через фундамент стікати. Діватися, одначе, дальше, було їй нікуди, бо тут же починався горбок. Тоді вирішено там викопати яму. Зігнали всі вільні від шахти бриґади, та виявилося, що є лиш дві лопати до диспозиції. За кілька днів яма таки була, а за якийсь час була й повна. Та «зав» не опустив рук, а впав на ще кращу думку: десь зорганізував відро, прив'язав його до велитенського якогось дишля і поставив двох людей (у грудні при 30 і більше степенях зимна!) вичерпувати воду. Що вода тут же стікала назад до ями, його не обходило. Так ми бовталися цілими днями в брудній воді без сенсу й цілі, кленучи «зава», «баню» і совєтську гіґієну. Гідна ця праця найшла свій гідний кінець у тому, що держак зламався, а другого не було де дістати (околиця ж безлісна). А що й відро втопилося при цій операції, «зав» матюкнув триетажним, а ми мали спокій. Ось так ми дожили до грудня. Тому згадаю кілька слів про совєтську зиму.
Перші приморозки зачалися «нормально», тобто у вересні, а від листопада були вже добрі морози. Морозні дні чергувалися з вітряними; при перших було до 40 степ. Ц., при других около 25, та останні були багато дошкульніші. Одежа, як для совєтського полоненого, була нідочого, бо німецькі мундири, в які була одягнена більшість полонених, подерлися давно, а решта — це було сорокате лахміття неокресленого походження. Таборовий шахтяр ніколи не зміняв одежі. Він в одних лахміттях спав, їв і працював. З приходом зими начальство придбало деяку кількість військових шинель, а підчас лазні давали шахтарям також одну пару білля (але якого ж!). Все це були висортувані військові речі, а ті, що бачили совєтське обмундировання, можуть собі уявити, як оті висортувані речі виглядали.
Бараки опалювалися теоретично вугіллям, яке самі шахтярі приносили з шахти. Та всім, окрім совєтських теоретиків мешканевих справ, відомо, що вугілля (брунатне!) від папіроски не запалиться, а дерева не було. Народ собі радив так, що розбивав уночі той барак, який удень будівничі пильно будували. Я сам одної ночі з спільником, здер з даху крокву і відтак ми її цілком спалили. Всю зимову пору року у цілій таборовій трагедії комплікував ще один факт, що в жадній іншій країні не стояв би в зв'язку з зимою, а саме: здох таборовий кінь. Цей кінь був, як говорили, ровесником великої Октябрської революції, а я сам думаю, що, може, революції 1905 р. Складався він з ніг, ребер і голови, скупо обтягнених шкірою, а хвіст, під час Отчизняної війни десь ампутували. Отже цей коняка постачав нам всім хліб з пекарні, віддаленої на 8 км. Якже він одного дня відмовився служити далі соціялістичній батьківщині, то не було ради, як посилати за хлібом 2–3 бриґади (ок. 50–60 людей) з мішками. Тут підмосковський вітрець збирав своє жниво, а відморожені лиця і носи псували місячні звіти нашому докторові, бо давали доказ про недостатній інструктаж трудящим про ціну власного здоров'я.
Тут ми на порозі нової проблеми, а саме: медичної обслуги табору. Та я ще хотів згадати коротко про візника-хлібовоза, бо він цікавий тип. Називався цей молодець Ґулянцов, а найбільш характерним явищем було те, що він народився і ввесь вік прожив у лагері. Він народився 1924 р., в якому лагері, не знаю. Можливо, що це був якийсь приют для бездомних метерів. Дитинство провів він у приюті для бездомних. Пізніше все пішло утертою дорогою: щось десь вкрав і пішов до лагера десь на Уралі. Як випустили його десь в 1939 р., він попав в урки, а звідтам до нового табору. Взимку 1941 р., коли була біда на фронті, йото взяли безпосередньо з табору до війська. Воював до 1942 р., а там попав до полону і шоферував німцям. Тепер, влітку 1944 р. опинився він знову в таборі. В таборі чувся непогано, бо це був його дім. Відразу влаштувався хлібовозом, а щоби не попасти в шахту, асекурувався дуже цікаво: він подер і викинув свої штани. Ходив у підштанках і німецькому ґумовому плащі. Був це хлопець розумний, письменний, і не надто деморалізований. Мав жаль до часу і системи, що зробила з нього таким, на що навіть немає окреслення.
Тепер на черзі таборова медицина. Її гідні представники у нас — це згадувані д-р Репштайн та фельдшер Клевановіч. Обидва висококваліфіковані працівники та дуже порядні люди. Могли б зробити багато, якби мали чим. Бо таборова медицина — це йодина на воді, аспірина та інфузумадонідіс верналіс — або майже нічото. Існувала виразна інструкція, що наказувала лікувати лиш активні хвороби, на хронічні не звертали уваги. Лікувати, крім ліків, ще й звільненням від роботи (та це рідко, хіба при більш як 37 степ. Ц.), а до цього вмішався «проізводствєнний отдєл». В більш серйозних випадках відсилали до Сталіногорська, до центральної лічниці, з непоганою обстановкою. Совєтська перфідія йшла так далеко, що перед першим спуском в шахту, всіх перепущено через лікарську комісію. Ця комісія ділила всіх на чотири катеґорії. Перші дві йшли працювати в шахту, третя — на будівництво або таборову обслугу, а четверта — це були інваліди. Однак це була лише гра комісії.
Ще на закінчення опису 27-го «лаґерного отдєлєнія», маленький опис життя пересічного лагерника. Вставав такий бідачисько, залежно від «смєни», о 10-ій вечером та ішов до шахти, вертався о 9-ій рано і снідав, в 10-їй ішов спати. Спав до 7-ої, тоді вставав, «ужінав» і йшов знов спати до 10-ої. Як міг, писав перед виходом до шахти листи додому, де зазначував все, що «жизнь мая хароша», «как обично в лаґєрє», міг бити воші, курити і базікати з товаришами. Правда, треба сказати, що всіх працюючих там оплачували! Заробітки були там різні, залежно від праці та ступеня виповнених норм, від 150 до 500 рублів. Однак, незалежно від висоти заробітку, половину ще перед виплатою стягали за «удержання», крім цього ми платили податки та інші драчки. Податки ж, ясно, найбільш ідіотичні, напр.: за бездітність, хоч щонайменше половина лагерників була батьками родин.
В половині лютого 1945 р. ввесь наш табір кількома ратами перенесли до сусіднього «лаґотдєлєнія» Но. 8. Більшого значення це перенесення не мало, хіба те, щоби зробити місце полякам з Віленщини, нібито бувшим «аковцям», і для того, щоби люди не засиджувалися задовго на одному місці.
З острахом ішов я одного морозного дня до нового табору, назустріч непевній долі. Та це, як виявилося, були вже кроки до кращого, найгірше було за мною.
На службі Ескулапа
До 8-го «лаґоотдєлєнія» було 5 кілометрів. Обслуговував цей табор 7-му шахту, а крім цього, посилав кілька бриґад «строітєлів» на будівельний участок ОСМУ 6, який відзначався тим, що ніхто буквально не міг відшифрувати цього його скороченого найменування. (Що будувати? А що ж, як не два інші табори!). Тому я припускав, що до шахти не піду, бо Репштайн мені єдиному окулярникові в таборі виробив з клопотом третю катеґорію. Хоч і робота на будові при 30 ступ. Ц. не дуже то усміхалася, але все таки — це не була шахта.
Спершу новий лагер мене мило розчарував. Це був старий табір, з усіма «благодатями»: баня, шевська і кравецька майстерні, пекарня, навіть був «ярмарок» — будка, де колхозниці з околиці приходили щось продавати «багатим» каторжникам. Був там адміністраційний барак з шпиталиком та три величезні мешкальні бльоки. Вмістимість табору обчислювали на 2.000 осіб. Довкола табору — оселя вільних шахтарів. Всі мешканці табору одержали відразу сінники з мервою. Хто не мав шапки з наушниками дістав зразу, а також плащі і черевики, все було у відповідному стані. Друге, що мило, надзвичайно мило, розчарувало нас, це був факт, що там було до 150 «западніков»-галичан з дивізії, яких було пізнати по цяткованих куртках уже здалека. Ті мундири скоро і дивно відбивалися від безбарвного совєтського тла. Приємно і радісно було мені, коли я віднайшов тут земляків та старих знайомих… В попередньому лагері, окрім Дуркоти, я майже до нікого не відзивався, та в половині січня 1945 р. Дуркота захворів на запалення легенів і пішов до шпиталя в Сталіногорську, щоб звідтам уже не вернутися… Тут я довідався багато новин з краю, між ін.: про дії УПА та смерть митрополита Шептицького. Згідно з звичайною у таких випадках практикою, всіх «наших» з 27-го лагеря запхали до шахти, лише нас кільканадцять з третьої катеґорії крутилося кілька днів по таборі, бо не було куди нас подіти. Врешті відбулася ще одна «перекомісовка» і кількох з нас таки запхали в шахту, а мою третю групу таки затвердили і післали на «строітєльство». Та вже з першого дня роботи я захворів, дістав сильну горячку і несподівано для себе самого попав до таборового шпиталику, чи, по-таборовому, в «стаціонар». Цей стаціонар — це був твір таборового лікаря, майора ЧА Афанасьєва, з яким я під час хвороби познайомився.
Афанасьєв, тоді 39-літній мужчина, кремезний, ясноволосий, росіянин з Сталінграду, до війни ординарій військового шпиталя у Ленінграді, був найбільш інтеліґентним і найбільш культурним совєтським чоловіком, якого я будьколи знав. Він був уже вільним чоловіком. Пишу «уже», бо в таборі сидів він також; 1941 р. попав в Україні до німецького полону, звідси втік і організував партизанський рух. Після визволення в 1943 р. він звичайною дорогою пішов до табору, однак з письмовими доказами своєї партизанської діяльности. Тут його, як лікаря, приспішено «провірили» і він став організувати санітарну обслугу табору. Свою небувалу енерґію, разом з докладним знанням совєтської системи, він використовував дуже доцільно. Він умів принагідно видерти це й те з центральної санітарної управи у Сталіногорську, а від таборового начальства теж діставав, хоч смішно малу суму на медикаменти, та найважніше — зумів чимало осягнути приватними дорогами. Наслідком такої всесторонньої діяльности постав стаціонар на 40 місць і відносно багата амбуляторія, навіть з імітацією операційної залі.
Звернув на мене увагу Афанасьєв, чи як його звали, Борис Михайлович, під час обходу хворих (він сам мешкав у поселку з жінкою-українкою, вдруге одруженою, яка учителювала), що відбувався все між 10-ою і 11-ою годинами. Зацікавили його, очевидно, мої окуляри, а щойно відтак їх власник. День за днем минав, моє запалення вуха проходило, я вже зітхав тяжко, що «вакації» минають. Десь аж по тижневі, Афанасьєв запропонував мені, щоб я остав «работать в санчасті», в характері «істопніка» — палити в печі. В таборових умовинах це була величезна життєва шанса: і я, річ ясна, не міг на неї не погодитися. І так, десь наприкінці лютого, я «приступіл к работє».
Чому ж я вважав таке, після наших понять, не дуже важне місце, за життєву шансу? Причин було багато. Насамперед — їжа. Я на «наркомовському пайку», 600 гр. хліба та два черпаки «васерзупи», висох на скіпку. Пам'ятаю, як мене раз післали з одним ще смолити дах на бараці, то я, боявся, щоб вітер мене не звіяв, тримався відра зі смолою. А тут я бачив, що персонал стаціонаря заїдає обіди «по 10-ой нормє», а свої, належні їм з кухні, порції, продає по 5 рублів щоденно. «10-та норма» — це урядовий раціон для хворих, який, у протилежність до попереднього, 27-го лагеротдєлєнія, тут ретельно видавали.
Ретельно, ясно, в совєтському сенсі. Як не було в магазині, то не видавали. На денну порцію по 10-ій нормі давали: 300 грамів білого (!) хліба, 300 гр. чорного, 60 гр. (!) цукру, 40 гр. м'яса (тут уже без! бо його майже ніколи не було, а як і було, то з американських консервів), 40 гр. масла (!) і малу кількість макаронів, олію та ярини. Мало того, але таки щось було, а мушу додати, що хліб, масло і цукор видавали доволі реґулярно. Начальство все підкреслювало доброту «совєтської власті» та «сталінскую заботу о челавєкє». Це все, річ ясна, з добротою, ані дбайливістю не мало нічого спільного. Йшло лише про те, щоб використати, якмога повніше, силу лагерної людини, щоб, підпомагати її в дрібничках, а виссати з неї соки в цілому. Був то лише своєрідний блахман, для офіціяльних звітів та пропаґанди; що цей блахман виходив на здоров'я людям, що стояли близько шпитального корита (а в Сов. Союзі без корита — смерть), це друга справа. Ще одна причина, це та, що завдяки впливам Б. М., я став тоді незалежним від «проіз. отдєла». Б. М. мав тиху угоду з тими панами, щоб «його» людей не зачіпали. Правда, в мойому випадку виявилась дійсна позитивна риса лагерного життя: думаю, що ледве, чи в якомусь іншому кацеті, в іншій країні, було б можливо, щоб людина, яка все таки була захоплена в полон на полі бою, зі зброєю в руках, попала на становище, на яке не можуть попасти місцеві громадяни. І то я ні не просив, ні не старався про це місце, воно мені прямо впало з неба. Та ця умовно позитивна риса постала поза плечима влади і в цьому факті й коріниться вся її людяність. Виплила вона з психіки совєтської людини, з єдиної, мабуть, у цілому світі психіки, в якій концентрак має своє стале і вироблене місце. В совєтській системі життя на «волі», це лише ограничений побут перед або після ув'язнення. В жадній країні проблема криміналу не є такою органічною частиною світогляду людини, як у совєтській Росії. Можу навести ряд місць з дійсно народніх пісень, де кримінал виступає в тій, чи іншій формі: «В понєдєльнік мать-старушка пєрєдачу прінєсла», «Бєжал бродяґа з Сахаліна», «Ти затухаріла всю нашу маліну, а тепер наґраду палучай», і ще багато інших.
Ці всі пісні так сказати б поправді, у великій мірі походять ще з давніх часів, але за совєтської системи вони найшли свое гідне завершення. З усіх передвоєнних дотепів про совєтське життя, на мою думку, лише один відповідає дійсному станові речей. Це знана історія з автобусом, де, мовляв, половина сидить, а друга трясеться.
З тієї психіки випливає те, що нормальний чоловік, як попаде до табору, старається ближньому так чи інакше помогти. Цей гін випливає з почуття солідарности перед владою і є загальний. Він приносить честь совєтській людині. Це є інтеґральна частина внутрішньої опозиції решток людяности проти жорстокого режиму. І це помогло у моєму випадку, як помагає багатьом роками, тут, чи деінде.
Моя робота була не важка; я мав до опалення 6 печей, а тому, що часом не було вугілля (у вугільному райні 1,5 км. від шахти!), то практично моя робота зводилася до нічого. Я хвалив небо, відпочивав і думав над тим, що діялося довкола мене.
В складі нашого персоналу перше місце належить медсестрі, Ларисі Івановні Гусевій. Це була тиха, добра людина, одинока жінка в таборі. Мешкала в кімнаті при стаціонарі. Була вона вільна і походила з села недалеко Сталіногорська. Часом, хоч рідко, ходила вона до себе додому. Їй завдячую багато відомостей про життя совєтського простолюддя.
Другий важний представник медичної ієрархії — це був ветеринарний фельдшер, Стьопа Міхайлович Бриченков, з Красноярського краю. У війну 1942 р. попав до полону десь на Смоленщині й служив у білоруській поліції, до чого не признався на слідстві і, це сон йому з очей зганяло. Відзначався ще й тим, що був жонатий в Сибірі і на Білорусі; але подружжя не зривав з жадною жінкою.
Наступним був главфельдшер нашої амбуляторії, Ніколай Ніколаєвіч Марзов, 50 літній, білорус з Орші, під кожним оглядом жертва режиму. В таборі сидів за те, що попросту був під німцями. Медик не дуже мудрий, зате добра душа. Накази влади обожнював. Мав жінку й діти в своїй Орші. Дуже тяжко переживав розлуку.
На черзі другий фельдшер амбуляторії — білорус Артьомчик Нуль. Символ свого народу. Однак тиха опозиція. Був у білоруській поліції. Його все село було в поліції і, згідно з духом часу, сиділо греміяльно в численних російських кацетах.
Врешті згадуваний лейтенант Клевановіч. Вчився він в Києві, говорив потрохи по-українськи. Хвалив собі українок. У 1941 році зорганізувалася у Вілєйці на Віленщині медична школа типу львівських «фахкурсів». Він пішов туди, де зорієнтувався згрубша в «западніцких» відносинах. Зненавидів поляків, незлюбив західніх білорусів. Галичан уважав за поляків, лиш я виробив собі у нього опінію українця. Коштувало це мене труду, але варта було мати його довір'я, бо він був дійсно інтеліґентний і добрий аналітик. Ніщо так не приводило його в добрий настрій, як згадка про самостійну Білорусь. Про білоруський герб говорив «кобилка з поднятим хвостом».
Отакі то були мої старші «співробітники» по медицині. Навмисне характеризую кожного з них окремо, бо завдячую їм багато; були це люди, з якими можна було говорити. Багато навчився я від них, почавши від розтинання чиряків і закінчивши на їхніх поглядах на наслідки війни.