Наші бараки вважалися за дуже вигідні, бо були поділені на кімнати по 25 людей з готовими причами, ще й з печами, які чомусь розпалювалися з коридору, а дверцята були вправлені коміть… Але це дрібниці.
«Получивши» вечором обов'язкові 600 грам хліба та черпак зупи, ми пішли спати. Ніч минула під знаком «шахти».
До шахти випало нам іти під вечір наступного дня, як т. зв. третя або нічна зміна. Вдень приїхав до нас так званий інструктор «безопасности» з управління шахти Но. 6, яку наш табор обслуговував, і повчав нас, що, як і куди. Заявив передусім, що він сам — з Донбасу і 30 років працював на шахті (по мові відразу можна було пізнати, що українець); в таборі свій час також відсидів, потім його «помилували»; тоді він почав працювати на шахті Но. 6, на яку призначили тепер нас. У свойому викладі оповів він таке: весь т. зв. «Подмосковний уґольний басейн», тобто вся територія на південь від Москви, це терен з дуже багатими покладами брунатного вугілля. Експлуатувати ці поклади зачали 1934 року, тоді саме побудували нове «місто» — Сталіногорськ, подумане, як столиця нового вугільного району. Та на широку скалю розпочали використовувати ці вугледайна коли вугільний промисел під Москвою. Під гаслом: ці терени щойно від 1942 р., коли Донбас був обсаджений німцями, а сибірські поклади вугілля — далеко. Тоді «сам Сталін лічно» дав приказ, «в кратчайшеє время» поставити «уґоль нужен странє, как хлєб, как воздух», розпочалася ударними темпами розбудова кількох існуючих шахт, відбудова знищених німцями в листопаді 1941 (німці побували тут 3 тижні) та дуже численні нові верчення. Все це, випробуваними совєтськими методами — робочу силу черпали саме з таких таборів, як наш, і хто знає, чи цю всю систему «провєрки» не організовано саме тому, щоб мати все під рукою достатню кількість безплатної робочої сили. Життєві умовини, як одверто говорив «інструктор», були тоді жахливі: безперестанку німецькі бомбардування, транспорт був неналаднаний, постачання харчів майже ніяке, а попри це — каторжна праця. І мимо цього, хоч падали трупи, праця видавала овочі. Факт, що аж до кінця війни ввесь залізничний рух між запіллям і фронтом відбувався коштом підмосковського вугілля. Тоді саме закінчилася колосальна совєтська офензива на східньому фронті і на Балканах, говорилося багато про кінець війни ще перед зимою і «інструктор» горяче закликав нас усіх, не жаліти труду і рук, а навіть життя, бо, як він це вияснював, «во первих, странє пабєдіть паможем, во вторих — свою віну аткупім». Словом: получим корисне з приємним…
По цьому історично-ідеологічному вступі, «інструктор» перейшов до технічних подробиць: шахти неглибокі, 60 до 65 метрів, шар вугілля глибини 1,5 до 2,5 м. Шахти бувають мокрі, наша — ще не дуже, але таки трохи… Бувають ґази, але вибухи рідко, мовляв «нє падохнєт, только башка балєть будєт». Основні чотири види робіт є: довбання вугілля (це робить «забойщик»), «наґрузка» вугілля на ваґонетки (це — «навальщик»), вивіз ваґонеток (це — «аткатчик»), і вкінці — побудова дерев'яних конструкцій для піддержки стін і стелі (це роботи «крепільщика»). Робота в шахті тяжка — «но нада учесть, кілоґрам хлєба палучать будєтє і кромє таво дєнґі єщо зарабативать, разве імєють ваші радітєлі дома кілоґрам хлєба на день?» Слухачі мовчки похнюпили голови, вони добре знали, що ні. «Інструктор» закінчив лекцію заввагою, що решту побачите в шахті і запитав, як годиться, про внески і запити. Публіка, як годиться добре вихованим «совєтським ґражданам», хотіла довідатися про організацію стахановської роботи, про «пітаніє» для ударників та «спецовку», тобто робочу одежу (ми всі ходили так, як нас «освободили», а кінець вересня під Москвою нівроку собі холодний). «Інструктор» заспокоїв публіку виясненням, що, мовляв, «ето дєло нє моє», сказав: «пока», і пішов.
Після «іструктажу» ми пішли ще по черпак зупи і трошки подрімати. Іти ми мали, як згадував, у третю «шихту», отже, о 12-тій годині ночі; видавалося б, що ще є час, та, на велике загальне здивування, нас побудили вже за годину — була десь восьма. Почався «падйом» і «построєніє», що при 250 заспаних голодранцях, не було таке просте. Врешті, зібрали нас перед «прахадную» і почали перепускати, викликуючи всіх по прізвищу. Тепер ми зрозуміли, чому нас стягнули 4 години раніше. До шахти було може сто метрів дороги, хоч вона була так штудерно проведена, що загального поняття про зовнішній вигляд шахти не можна було собі виробити. І тепер, з огляду на ніч, видно було лиш контури вежі та двох більших будинків побіч неї. При вході до вежі, кудою спускаються у підземелля, ми ще раз задержалися — виявилося, що ми прийшли завчасно. Братія погано матюкалася, дзвонячи зубами між одним і другим матюком. Сипалися непохлібні завваги під адресою начальника конвою, але він уже, мабуть, привик був до того. Перерву спішно використало начальство на видачу шахтярських лямпочок. Нарешті почали з вежі сходити наші попередники з денної зміни. Ніхто їх про ніщо не питав, але по замурзаних лицях та подертих ще більше, ніж перед тим, лахміттях видно було, що там, внизу, не з медом. Але ми й так це знали…
Крутими сходами ми вибігали на вежу. Там на горі, був вхід до вінди-«клєті». Туди пускали тільки по 4-ох відразу, бо, як казали, «клєть» недавно урвалася, і ще нема певности, чи її добре направили…
Прийшла моя черга. Я, з другими трьома обірванцями, вліз до «клєті». Задудніло, загуділо, стало темно, звідкись поллялася якась вода, а шлунок розпочав якусь неочеркнену мандрівку догори. Вінда летіла, а ми дивилися один на одного в почутті власної безсилости… Всім чотирьом — ми ж їхали віндою вперше — насувалося питання: «А що буде, як урветься?» Та 60 метрів — це небагато й вінда, накінець, стукнула важко об землю. «Вилєзай, рєбята» — почувся голос. Згори ллялась вода. Я виліз з вінди і розглянувся. Ми опинилися на дні вузького стіжка, в середині якого їздила «клеть», в округлій вимурованій доброю цеглою кімнатці. З боку блимала електрична лямпочка. Виднілися два тунелі, рейки вузькоторової залізнички та різні ваґонетки, порожні і з вугіллям. Десь з глибини тунелю почувся той сам голос, що велів нам вилізати, і звав нас за собою. Ми йшли, б'ючись у пітьмі головами об якісь крокви і щохвилини натрапляючи на мокрі, обліплені якоюсь гряззю, стіни. Під ногами плюскотіла вода. Десь далеко-далеко майоріло електричне світло. Наші лямпочки коптіли немилосердно. Ми ще не привикли до їх хиткого, непевного світла. «Начальства» було тут, як показалось, кілька душ, і, щохвилини, якийсь охриплий голос, що виходив з невидимого рота, кликав нову групу за собою. Свіжо-спечені шахтярі йшли тупо, пасивно. Ніхто не знав, куди нас ведуть, кожний був у такій ситуації вперше.
Прийшла черга й на нас.
«Двадцят п'ята бріґада, ступай со мной», — командував якийсь дивно нелюдський голос. Ми поволі потьопали туди. Що кілька кроків у ліво, тоді просто, через якісь ворота з дощок і ми, несподівано самі для себе, опинилися у високому коридорі, навіть, доволі ясно освітленому. Коли очі звикли до світла, серед нашої купки голодранців стало видно барчистого, серйозного мужчину в «спецовочних» лахміттях. Говорив він скоро, горляно, відразу було видно, що це не росіянин. «Ну вот ребята, — розпочав він. — Єто всьо здєсь — елєктровозний штрек. Єто значіть, што суда в бліжайшеє врємя елєктровод паєдєт. Да х… вам об єтом ґаваріть, когда ви елєктровода нікагда і нє відєлі. — Как нєт, што ви — роздалося серед публіки. Вобще, уґольок суди катати будєт. А между прочи, мая фамілія — Андрєй Фрідріховіч Ерліх і ваш десятнік». Говорив ще багато дечого, річево, доладу, описуючи умовини праці в шахті і наше завдання. І тут саме прокладалися нові рейки для елекричної залізнички, що мала сполучувати місця «вирубки» вугілля, т. зв. — лаву, з «стволом» — куди оце вугілля мали витягати за фаховим висловом «на ґора» (на верх). Коротко він описав нам усю ситему шахти. «Ствол» — це прямий, доземий коридор, яким їздить «клєть», що сполучує підземелля з світом. Від ствола розходяться звичайно в двох напрямках коридори «штреки», якими возиться вугілля та постачається будівельний матеріял у «лаву» — головне місце вирубки, де працює і «врубмашина», що «підрізує» верству вугілля знизу, а далі «отбойщики» вже лупають зверху. За окремими вартісними жилами вугілля йдуть «забої» — так би мовити індивідуальні, «лави», де робітник рубає вугілля сам, а один йому насипає і «кріпить кровлю» (буває рештування) назміну. Умовини праці тут, казав одверто Ерліх, і добрі, і злі. Верства вугілля груба, на зріст людини і більше, так, що не доводиться працювати «льожа». Газів, назагал, на шахті Но. 6 нема. Шахта назагал суха, лиш на деяких участках вода. Шкода лиш, казав він далі, що ані відплив («викачка») води, ані вентиляція «покищо» не наладнані. Не менша шкода, що ізоляція «плохая», а що це значить, — буде ясно кожному, коли собі усвідомить, що на шахті напруга 380 вольтів нормальна…
«Но, ви, — продовжував наш шахтовий інформатор, — нє асобєнна нєрвнічайтє, потому што вам чуні дадуть резіновиє, харош ізолятор». Ще одне недотягнення мала наша шахта: вона була нова і ще не запроваджено «елєктровоза», для якого ми саме мали прокладати дорогу. Всі «ваґонетки» з вугіллям треба було попихати «вручную» (1,5 до 3 тонн) залежно від розміру. (Ага, іще одного навчив нас новий шеф: «оправляться у шахтє ніззя», щоб не «воняло», нада катать у ваґонєтки, што єдуть на гора. Думка оправдана: і «воняти» не буде, і «больше вєса подадім на ґора…»). Після цього другого інструктажу автоматично наступив «перекур». Я, замість курити, волів зацікавитися, звідки тут німці. Десятник, до якого я заговорив по-німецьки, аж підскочив. Він, виявилося, був учитель з Донбасу і ніколи не думав, що найде тут будь-кого, крім совєтських людей. По кількох вступних реченнях ми розбалакалися, як старі знайомі. Думаю, що багато дечого, що він сказав мені тоді, він ніколи не відважився б сказати людині «місцевого хову».
Оповів мені цей чоловік воєнну мартирологію німецької меншини в СССР. Вона надто характеристична для метод, якими оперують совєтські можновладці, щоб її тут не згадати. І так, уже в першому місяці російсько-німецької війни всіх німців усунено з армії, та роззброєно. Однак мобілізації німецького населення не припинено. Тоді почали на ґвалт творити робочі батальйони і закидувати ними саме підсовєтський Уґольний Басейн. Наприкінці 1941 р. ця територія частинно була зайнята німцями, частинно лежала обабіч лінії фронту. Артилерійський обстріл та летунське бомбардування були щоденними подіями. Довіз харчів був катальний. Члени робочих батальйонів «получали» 200 грам хліба денно, чи радше м'якого тіста. У випадку «невиработки» норми — ще менше. «Суп» варився із води і кропиви, або стухлих круп. Про м'ясо, товщ, чи рибу — ніхто й не мріяв. Шахти не мали таких технічних «удобств», що сьогодні, не було, напр., електричних лямпочок. У таких умовинах кинуто сюди німців на працю. Сільське німецьке населення (робітників між ними було дуже мало, а інтеліґенції — кілька), незвикле до праці під землею, мало стати також жертвою божевільної політики Райху і російської жадоби пімсти, лише на цьому «ворогові», який був під його рукою. Смерть від виснаження, голодового опуху, або прямо голоду була нормальним явищем.
«Бувало, — казав мені Ерліх, — ідемо ранком всі на шахту і заздалегідь умовляємося, хто кого буде назад нести». Конвой теж був тоді строгіший, ніж сьогодні, бо складався з кадрів НКВД, а тепер це «уласкавлені» і довірені бувші інтерновані, що самі засмакували «наркомовського пайка» (це офіційна назва харчової рації в таборі). Та німецька витривалість і працьовитість, — продовжував Ерліх, — перемогла важкі життєві та кліматичні умовини, здобула довір'я влади (між ін. добилася знесення конвою) і, як великий привілей, право писати до родини, що тимчасом помандрували в казахстанські степи. Все вгорі сказане відносилося лиш до мужського населення. Що ж сталося з жінками і дітьми. Республіку німців Поволжжя було вже тоді зліквідовано. Розігнано всі дотепер хоч ніби німецькі установи. Родини мобілізованих погружено на потяги і вивезено (куди ж би?) — до Казахстану. Там вони ниділи по мізерних казахстанських колхозах, вимираючи поволі від підсоння, голоду і незвичної праці (німецькі колхози Поволжжя були знані з багатства). Німці, інтерновані під Москвою, посилали їм гроші… Та тепер, казали, уже йде до кращого. Невідомо лиш, коли й чим оце все скінчиться. Тоді подумав собі і я, що добра частина жорстокости совєтського кацету саме на цьому й полягає, що невідомо, коли й який буде кінець.
По шахті сновигали смугляві, невеличкі «рабочі». Ми все ще лише «приглядалися»… «А вот еті — обізвався по хвилині Ерліх, уже до всіх — ето татари із Крима. Тоже, такіє, как і ви да я. Но ані правєрені — їх розконвоїруют, ані пайдуть із лаґеря «за зону» (за кільчасті дроти на цивільне життя). «А дамой не паєдут?» — запитався якийсь сентиментальний з-поміж нас. Та тут замість відповіді, вся юрба затюкала, заговкала, заматюкала на «слинявого» і він затих.
«Ну, штож ребята, — рішив десятник, — работа наша на сєводня, метров нєсколько пароди (земля у шахті) вивєзті. Давай-ка нажимать на работоньку». Братва схопилася, позабирала лопати, що валялися тут і там, всі метушилися, як мухи в дьогтю. Перші лопати піску важко і ліниво падали в ваґонетки. Кивалися постаті, спішно — сумно коливалися їх фантастичні тіні. Понуро, тихо працювала братія, лиш час від часу дзенькнула лопата об камінь, хтось висякав собі ніс, чи тихо матюкнув, от так, без окремої причини, щоб додати собі відваги… «Праця В СРСР — це справа чести, справа доблести і геройства кожного громадянина СРСР» — нагадалася котрась з безчисленних статтей сталінської конституції…
Почалися понурі, невеселі дні… Щовечора стягали нас нарядчики, «рускіє офіцера», з голих дощок, «строїли» та гнали на шахту. Тут робота і вимоги росли з часом (закон: пєрвая нєдєля — 60 % норми, втарая — 80 %, третяя — 100 %…). Худли обличчя «гівісів», вигодовані непогано в німецькій армії, маліли шанси на «возвращеніє домой» людей, що в своїй масі перетерпіли від німців стільки горя… Незбагненні є шляхи совєтської справедливости…
Харч — 1 кг. хліба й «суп» два рази денно, — мабуть, вистачав би для піддержки людини, яка нічого не робить. А праця, якої від нас вимагали, дійсно була каторжна. Напр.: від «навальщика» за зміну вимагали насипати 18 тонн вугілля у ваґонетки. Інші норми були відповідні. Але думаєте, що не виконували «вірні сини соц. отєчества» норми? Перевиконували, і то як! Нагадувалася клясифікація одного німця: «Ессен бравхен зі ніхт філь унд арбайтен тун зі ґут».[53]
Я ніяк не міг викресати з себе тільки творчого запалу, як мої спів-«колеґи». Я бачив, що кроку з ними таки не дотримую. Бачили це й вони, але, гідні, хоч і нещасні, фрукти совєтської системи старалися приліпити мені латку, де могли, головно перед начальством. Спершу закинули мені саботаж, відтак — загрозили, що хліб відберуть, далі на прилюдному мітинґу на всі лади ганьбили мене і мойого бідного колеґу, Йосипа Дуркоту, старшого від мене в два рази, який вкінці таки впав жертвою їх шиканів.
Оцей мітинґ, не перший і не останній, що відбувся на славній шахті Но. 6, настільки вбився мені в пам'ять, що не можу його поминути так коротко. Причина до скликання мітинґу була нормальна: зближалася 27 «ґодовщина» великої Жовтневої соціялістичної революції, і «наш трест Москвоуґоль», до якого належала наша шахта, роблячи «передпразднічний» балянс, ствердив, що плян у нього виповнений не на всі сто, а лиш на 59 відсотків. Начальство ствердило, що біда, «наш» орган: «Московская кочеґарка» впалив на адресу керівництва шахтами «наґаняй», а це керівництво передало його усно і письменно, скріпивши матюками, поодиноким шахтам, а ті рішили, що «шахти нє віновати, только люді нє работают».
Тут слово про обсаду шахти взагалі. Совєтська шахта — це мініятюра суспільної структури совєтської держави.
Почнемо зверху: Директор шахти — це особистість велика, звичайно добре поставлена у партії. На «руководящі мєста» в підмосковних шахтах видвигалися дійсно люди, які щось уміли. Це не мусіли бути фахові гірники, але добрі організатори. Тому, що між ними було багато «фамілії», це самозрозуміло. Були вони добре оплачувані і велося їм добре, хоч і вимагали від них багато.
Наступна верства — це штаб шахти, «управлєніє». Тут головне місце належить «начальнику проізводства». Це шеф штабу, звичайно фаховий гірник, часто донбасець. Він — душа шахти, від нього залежить виконання пляну. Слідують такі технічні пости, як «ґлавінженер», начальник «повєрхності» (шеф працівників на денному світлі). Це еліта, що добре (по-совєтськи) вбирається, добре їсть і багато заробляє, але на якій тяжить відповідальність. Далі йдуть «вольнонайомниє». Це також цікава група. Виходило б з назви, що це якісь добровільні робітники, отуманені сюди напр. високим заробітком і може місцеві. Тимчасом це не так. Вони йдуть на роботу до шахти нерадо, молоді хіба для уникнення військової служби. Є тут зате більше голодранців з усіх кінців Совєтського Союзу, присланих сюди менш або більш «чупасом». Головно дівчат тут багато. Їх, згідно з теорією рівноправности статей, уживається прекрасно на таких же роботах, як і мужчин. На нашій шахті цього типу робочих було мало. Переважала тут підверства «розконвоїрованих». Оці люди — це «провєрениє» вихованки лагерів нашого типу, але без права повороту додому. А тому, що в Совєтському Союзі існує «право на працю», вони працювати на шахті — мусять. Їдять вони в спільній кантині і мешкають в бараках. Практично, різниця між ними і лагерниками така, що перші живуть без конвоя і мають документи. При «некультурній» поведінці, їх, буває, забирають в лагер ще раз. Це збиранина з усіх кінців світа. Є тут росіяни, українці, середньоазіяти, якути й інші.
Життя такого «розконвоїрованого» невеселе. Він живе в бараці, цілком подібного до того, де жив за дротами. Одинока вигода, що йому можна мати коц-«одіяло», а часом навіть простирало і може купатися у шахтовій «бані», якщо така є. Може також у «виходной» день піти собі до сусіднього колгозу і «поработать за картошку». Користь тут є обопільна, бо в колхозі рук до праці бракує, а харч у кантині не найкращий. Який же це харч? Судячи в теорії не найгірший. Денний раціон виносить 1 кг. хліба, 40 гр. м'яса, 40 гр. масла, 40 гр. олію, 100 гр. риби, 30 гр. цукру і ще дещо; картопля, мило, сірники, махорка. Однак, практика виглядає так, що коли (багато пізніше) один мій знайомий росіянин вийшов «за зону», одержав «продовольственную карточку» і пішов до склепу, щоб собі щось купити, йому сказали: «Іш, дурак какой, ми єщо за февраль нє видалі, а он за май просіт». Це було в травні…
Остання ж найнижча верства, без прав, без надії на побачення з рідними, це «спецконтинґент», що проходить «провєрку» — так, як ми.
Отаку то братію зігнали на площу перед вежею, де підносилася «клєть» і почали «аґітувати». Перший виступив, як звичайно, начальник шахти. Він заявив, що «за должность перед страной — атмєна», і що так далі бути не може і до «Октябрских праздніков нада канчать з етім уґльом». «Уже в другому дусі промовляв начальник проізводства. Виглядало це, однак, більше на промову, чи на останнє слово обвинуваченого. Він «признавався», що те і це було зле, що взагалі можна б інакше, словом, признавався до «гріхів». За ним виступив політрук шахти: це був якийсь неросіянин, чомусь уперлася думка, що це мадяр. Говорив багато і різноманітно. Розпочав, річ ясна, від того, що батьківщина радо нам простить, але ми самі повинні розуміти, що незадурно. Край стоїть у важкій боротьбі (вересень 1944 р.), вимагає напруження всіх сил, кожна людина має свою вагу. Товариш Сталін, мудрий і добрий, знав що робив 1941 р., знає, що робить тепер. По війні все буде прекрасно, торгівля із альянтами зросла, вони вже тепер дали нам кредити на мільярд долярів. Весь Балкан і Польща увійдуть в склад СРСР і хто ж буде вище нас? Закінчив він промову конкретними вимогами: «чтоб в Октябрє перевиполніть план на 103 %».
Утертим шляхом тепер забирали голос представники «народу»: вільні робітники, що займали всі керівні пости в шахті, недвозначно заявляли, що все залежить від нас лагерників. Наші «представники»-бриґадири і горлачі заклиналися:
«Раз далі слово — виполнім». Кожний подрібно описував, що і як зробить, щоб збільшити видобуток, визивав на «соцсорєвнованіє» сусідів з-права і з-ліва. Комедію грано несмачно і слухачів збирала огида, тим більше, що це говорили такі ж таборовики, як ми та гризли їх ті ж насікоми і лежали на таких же голих дошках. Накінець ще виступив наш Ґройсман і солідно, по-купецьки, з обов'язковим матюком у бога, запевнив, що сам подбає, щоб «народ» виповнив взяті «об'єзатєльства». Жалюгідна комедія відбулася на закінчення цього дивовижного образу в честь большевицького держимордця.
Саме, начальники всіх калібрів випхали на трибуну двох молодих людей, а політрук гаркнув: «А нука Андрєй, раскажі народу, как ти государствєнний план сорвал». Обертаючись до нас, додав тоном вияснення: «Он панімаєтє ввєсь транспорт на двіженіє сорвал». Кожний з нас знав, що цей молодий німець, бувши шефом «двіженія» — транспорту вугілля в шахті, лаяв начальство, що не постарало смарів до ваґонеток, а тепер його оголосили спричинником невдачі пляну. Він, зціпивши зуби і затиснувши кулаки, стояв. З його уст не вийшло ні одне слово. Політрук нерішуче помахав головою. Цього «виновніка» зіпхнули і випхали нового нещасника, якогось Пропіно, старшого чоловіка. Цей лебедив: «Да братци, віноват, сознаю. Вот ґлавінженер давно меня ґаваріл, штоб на втором участкє ізоляцію починіл, а я так прямо і нє здєлал етого. Но я клянусь работать бдітєльнеє, братци вєрно, для нашей родіни, для випалнєнія Плана». Дісталося і на закінчення двом «ґалічанам в нємєцкой формє», мені і нещасному Дуркотові.
На «наркомському» пайку чоловік розпачливо худ. День наш виглядав так: о 9-ій год. веч. «падйом» і вимарш на роботу. Від 10-ої до 12-ої спуск у шахту, тут робота до 8-ої, о 9-ій поворот до табору і суп-завтрак. Від 10-ої до 12-ої праця при копанні «котловану» — пивниці на ярину. Від 12-ої до 7-ої веч. можна було спати, о 7-ій «ужін». Годинку по вечері теж можна було переспати — однак години на сон були цілком теоретичні. Будь-який таборовий підпанок легко міг покликати, кого хотів, і «заставити» його робити це і то — «дєлать уборку» у начальства, «разґрузіть» віз картопель і т.п. Крім цього, голод гнав нас у кожну вільну хвилину на службу до кухні — мити підлогу, чистити картоплю. Не знаю таборовика, щоб хоч раз не побував на такій роботі, де часом за цілонічну роботу, діставав «котєлок» супу. Пам'ятаю, що в половині жовтня я так ослаб, що загально в таборі називали мене «доходяґа в очках». Як я виглядав, про це свідчить факт, що начальство рішило, мовляв, мені не варто давати кілограма хліба, а викинути мене та Дуркоту з шахти. Від того часу я літав, як м'ячик від кута до кута по цілому лагері на різних роботах. Приблизно в цьому часі я настільки прийшов до себе, що міг поволи зачати думати над цим, що мене оточує і цим, що буде завтра. Щодо цього другого, то я скоро додумався до простого висновку — що тут може чоловіка врятувати війна з альянтами, або припадок. Що ж до мойого оточення, то я поволі виробляв собі про нього ясний образ, який, в міру набування лагерного досвіду, все і все повнішав.
Мої «колеґи по проверці» — це була цікава група. В основному складалася вона з білорусів та росіян, невеликої кількости українців та з 50 середньоазійців. Галичан було, крім мене і Дуркоти, ще двох. Всіх було в таборі 800, отже, табор був невеликий. Велика кількість білорусів у таборі пояснювалася тим, що їх назбирали багато в попередньому, пересильному таборі й звідти перегнали разом в новий 27-й лагер. Більшість їх служила в білоруській поліції; що несла службу в колишньому Генералкомісаріяті Білоруси. Були між ними східні і західні білоруси. Західні були вбрані в одежу, що її ще надавно можна було вважати за добру, лише черевики повимінювали за хліб у попередніх таборах. Між собою говорили часом по-польськи, не змішувалися з рештою таборової «братви». Їх східніші друзі майже всі були з околиці Слуцька в півд. Білорусі. Вони вславилися, як пильні поборювачі червоної партизанки на східньому Поліссі. Ще два-три місяці тому вони носили уніформи та були узброєні, тепер переліцитовувалися в оповіданнях про свою відданість совєтській владі та співпрацю з партизанами.
Чому вони не вивтікали з німцями — не знаю. Мабуть через вроджену нерухливість. Менша частина тієї публіки (це факт!) були їх недавні жорстокі вороги на життя і смерть — «красні» партизани, «гордість» сов. Білорусі. Згідно з премудрою, логічно прекрасно обґрунтованою совєтською системою, яка слушно голосила, що, мовляв, кожний, хто був за фронтовою лінією, міг коляборувати («содруднічать»), — зараз же по тріюмфальній зустрічі з Червоною Армією заперли в «провєрочні» табори. Своєрідна внутрішньо-таборова демократія, неписаний закон совєтського лагера дозволяв білорусам переносити одних другого. Для прикладу наведу такий факт: були в нашому таборі два односельчани з-під Слуцька. Один з них, з прізвищем Пятро Ліс, був сержантом білоруської поліції. Другий, прізвища не пригадую, був партизаном і тихо сидів у лісі. В одній облаві відділи обох земляків зустрілися і згаданий Ліс був ранений зблизька своїм же краяном. Щербата тітка Доля, що в Совєтському Союзі є бодай три рази така злобна, як у решті світу, у приступі спеціяльного злого гумору, звела обох разом у нашому таборі, де один зо страхом очікував кари, а другий — заслуженої нагороди. Та в «провєрочному» лагері існує ще такий мудрий винахід, як «медасмотр» (про це нижче). На цьому ж «медасмотрі» рішено Ліса (бо був ранений) післати на працю до кухні, а партизана (бо здоровий) — на шахту. Ніхто навіть не обурився на таку, в нашому розумінні, несправедливість — та й це обурення, зрештою, не принесло б багато користи.
[[53]] Їсти не потребують багато, але працюють добре.