MoreKnig.org

Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Автор: Грицак Павло



Шрифт:

Там розпочав я свою медичну кар'єру, що тривала до 1 жовтня 1945 р. і у великій мірі допомогла мені пережити неволю. Про совєтську медицину говорять у нас різно. Тому хочу спершу в кількох словах схарактеризувати й чисто медичну сторінку всієї таборової «санчасті».

Совєтський Ескулап, це такий же серйозний дідок, як і капіталістичний, тільки кульгавий на одну ногу, а його милиця трісла вздовж і тому зв'язана дротом. Таке можна було собі подумати, коли наш добрий Бриченков, роблячи розтвір для лєвативи, сипнув у воду таку жменю надманганового калія, що її вистачило б, щоб отруїти слона. Ситуацію врятувало лиш це, що хворий, мабуть, підсвідомо відчувши небезпеку, самостійно помандрував в «уборну». Знову ж мене самого гризло сумління, коли я робив «шпаделі» (?) для пензлювання горла тим же скальпелем, яким недавно Морозов розтинав нарив, а ще давніше довбав у носі; пізніше дісталася йому ще одна функція, а саме ним секціонували трупів, але про те згодом. Негарно було теж з мого боку виривати цвяхи кліщами до рвання зубів, яких кілька пар роздобув, невідомо де, Борис Михайлович. Негарно було теж, що Морозов виливав тайком спірт для розчину йодини, негарно, що Бриченков продавав на «пасок» сульфідій. Та все це робилося, як би звичайні речі, а думаю, що в інших таборах робилося гірше. Наша санчастина мала марку взірцевої і, на совєтські відносини, такою була.

Нашими пацієнтами були і шахтярі, і «строітєлі» та інваліди. Однак других і третіх було пропорційно менше, то гіркий стан здоров'я вирівнював фреквенцію в санчастині. Приходили шахтарі здебільша з перестудами (зима) і різного рода скаліченнями. Багато теж було шкірних хворіб, споро і венеричних. Останніми ніхто не журився, найменше їх «власники». Був наказ «ізолювать» горячкуючих, тому з вище 37,2 степенів Цельзія хворих бралося до шпиталя, якщо, очевидно, було місце. Взагалі, горячка — це в СССР велика річ. Майже не менше побажаною річчю, як шпиталь, було звільнення з роботи. Давалося воно трудно, при горячці або більшому скаліченні. Тут голос мав «проізводственний атдєл», і я нераз бачив, як «замнач по проізводству», товаріщ Яремський, влітав до амбуляторії і верещав: «Штож ви, трам-тарам-тамтам, сума сошлі, сколько освобождать будєтє?». Фельдшери присідали і хворі летіли з дверей, як з праці, головно косоокі й інші «нацмени», з якими була найлегша справа. З браку ліків, «врачі» лікували хворих психотерапічними методами, наприклад: давали «рюмочку» чаю, замість валеріянових крапель і т.п. Перед вів у психотерапії Морозов, тому братія мала його за старого дурака, але це був лиш чоловік, що розумів дійсність. Звідси поговірка: «Пачему врач? Патаму што врьош». Доволі влучно.

Інваліди — це були на половину очевидні каліки, або сухітники, а другі, відокремлені здорові дяді, що властиво мали ставитися два рази на рік до «осмотру», а лазили стало, щоб робити враження хворих. Це були головно серцево хворі, бо до них мав Борис Михайлович сентимент, і тут не можна було його сконтролювати. З ними було добре жити в згоді, бо вони звичайно працювали в кухні, магазині і т. п., а Борис Михайлович був дуже розумний чоловік і знав совєтське життя, чи то т. зв. житуху.

У зв'язку з моїм неочікуваним життєвим авансом мене перенесли з котроїсь там «строітєльної» бриґади до бриґади лагобслуги Но. 40. Моїм бриґадиром став Іван Трохимович Скакун, а содругами по бриґаді — візник, пожарники і поливач підлоги у канцеляріях… З нової братії на увагу заслуговує собі бриґадир. Шахтар з Донбасу, інвалід після нещасливого випадку в шахті, 40 літ, жонатий, прекрасний характер, але придуркуватий. Все усміхнений, задоволений з себе і світа. Дуже любив свою маму, до якої я все йому писав листи. В таборі чувся, як вдома, і не крився з тим, що не бажає його скоро покидати. Попав сюди так, що був у робочому батальйоні в німців, а бувши патріотом, втік до «своїх». Ну, а цим тільки того треба. От і поїхав Скакунець на державний кошт на «спацер». Був дуже популярною особою в таборі, сам капітан надлагера з ним говорив, хоч Скакун ані слова не знав по-російськи, хіба «да». Ту популярність завдячував своїй роботі. Був таборовим «асанізатором», тобто чистив кльозети, чи радше лятрини. Мав ще одну дивну прикмету, чи як це сказати, він був у таборі надчисловий, і не знати, звідки взявся. Їсти діставав, але не був у тій фікції евіденції, що велася у таборі. А що сидів уже більше 2-ох років, урвався раз йому терпець і він пішов до начальника слідчого відділу і прямо запитав, коли його випустять. Цей, не найгірший чоловік, перекинув усі папері, але про Скакуна ні рядка не найшов. Так і сказав: «Карточки на тєбя нєту».

Ще треба дещо сказати про харч у таборі, — річ у кожному таборі великої ваги. Кухнею завідував Ніколай Алєксієвіч Фйодоров, дуже законспірований жид, якого я будь-коли бачив. Мав марку добряги. «Повари» — це були партачі касарняного типу, що варили після принципу «хоть рєдко, да мноґо». В колосальні кітли наливали води, кидали тут капусту і годину покипівши, суп був готовий. Варили і кашу, якої давали дві столові ложки. Не можу цього «харчу» перемінити на модні кальорії, знаю лиш, що він, при відповідній праці, вів прямо і невмолимо до сухіт. Будучи в амбуляторії, я міг слідити, як на протязі місяців, люди-ведмеді худли, ниділи, хиріли і попадали в сухоти. Для фахівця — цікаве поле до обсервації; я лиш здрігався, і думав: чи й мені так буде… Харчову ситуацію рятувало лише шахтярське «кіло хлеба на день». Лагобслуга діставала «шестсот ґрам». При «вироботці» норми на сто процент, можна було купити на шахті (це була «добра», стара загосподарена шахта, що виповняла норму), на стахановський «талон» 50 грамів сала, 100 грам хліба і 10(!) гамів цукру. Це все, як псові муха… Зрештою, кілько разів у місяць можна було виробити норму?..

Тому, коли була «получка зарплати», цвіла торгівля при воротах. Приходили бабусі і приносили картоплю, часом вже варену, цибулю, помідори, махорку, «куритєльную бумаґу» (газети, гол. «Московску кочеґарку», — шмату, якої мабуть і сам редактор не читав ніколи), часом яйця, молоко, а часом кусники сала. Ціни: «котєлок» картоплі — 5 рублів, кілограм хліба — 25–30 руб., кусок сала — 15–25 руб., 100 грам махорки — 25 руб., газета та цигарки — 10–12 руб.

На черзі тепер «асобий атдєл» і його діяльність. Основна задача слідчого відділу, це провіряти «спецконтинґент» та усталювати степень їхньої вини. В практиці це виглядає так: всю ніч посилає слідчий свого «пуцера»-розсильного — за потрібними йому людьми. По черзі кличе їх до себе й обкладає звичайно спершу, матюками. Відтак списує докладно особисті дані, далі сідає вигідно за стіл, закладає ногу за ногу, закурює добру папіроску, часом частує деліквента й каже, звичайно загрозливо-спокійно: «ну вот, тепер паґаварім». Іде, ясна річ, про усталення степеня «сатруднічества» з німцями. Падають питання, звідси і звідти; підхід до «пацієнта» дуже індивідуальний, часом річево-холодний, часом облесно-приязний, буває грімко-матюкальний, (я сам чув раз через стіну амбуляторії, де я ночував і яка сусідувала з «асобим атдєлом, як «особіст» 45 хв. без перерви лаяв допрошуваного), буває часом, за фаховою термінологією, з «помордасієм». Про багатьох приходить на бажання докладна опінія з дому, що є з місцевої міліції, це — де можливе. Попеклося на тому, головно, багато галичан-підстаршин, що додавали себе звичайними, а пізніше, на своє велике здивування, бачили в руках слідчого свою світлину з «пагонами», це — підстаршини: Турчин, Криворучко, ще один, якого прізвища не пам'ятаю. Про більшість важко було довідатися будьщо з дому, бо багато походило з основно знищених або евакуйованих околиць. Ті мали найбільші шанси й пливали в мутній воді на всі лади.

Пізніше, коли я мав до діла з канцелярією санчасті, мав я теж нагоду познайомитись з способами клясифікації «вини». Було це так: давніше кожний інвалід окрім лікарського свідоцтва, так званого «акту», уложеного лікарем та начальником «проізводствєннаґо» відділу, мусів мати ще й затвердження «особіста». Тому на кожному «акті» він червоним олівцем виписував свої короткі завваги із заподанням групи. І так, перша група, це були: офіцери ЧА, що були в німецькому полоні, або запіллі, офіцери частин творених німцями (отже трактовані на одному рівні!), працівники господарки на окупованих теренах (я знав особисто, що сюди зараховували одного поганяча, який возив молоко у Слуцьку); друга група — це підстаршини ЧА, поліція окупованих земель, працівники адміністрації на окупованих теренах; третя — рядові ЧА, і люди, що попросту були під окупацією; з четвертої групи я не бачив нікого — це, мабуть, були «провєрені». За моїх часів майже всі приписи були в стадії злагіднювання; Червона армія робила такі поступи, «освободжувала» такі розлогі терени, що для провірки всіх їх мешканців треба було б побудувати ще один Совєтський Союз. Тепер виловлювали пильно тільки всякі ранґи піднімецьких формацій, їх відправляли до Сталінгорська до тюрми, там їх судили і засуджували на вісім до десять років в'язниці. Напр., д-р (уштуф) Любінецький з Медики к. Перемишля дістав 8 літ. На ще одну річ при слідстві клалася велика вага, а саме: точне усталення державної приналежности після принципу, що совєтським громадянином є той, хто дістався під совєтську владу в 1939 році. Що ця справа була трактована серйозно, я мав нагоду переконатися; та про це згодом. Переходжу тепер до найбільш історичної та близької для кожного з нас справи, а саме: як жили галичани в таборових умовинах, що думали, чого вижидали і які були для них можливості.

Як я вже згадував, в таборі було до 150 галичан. За вийнятком кількох десятників, з яких більшість до свого степеня не признавалася, це рядові піхотних і артилерійського полків. Коли я прийшов до табору, найгірші хвилини були вже за нами. Оті хвилини були природньо, невеселі. З моментом приходу галичан до табору, всяка таборова сволоч, головно з адміністрації та таборових підпанків, кинулася доводити на них свою льояльність. Явище цілком паралельне до того, що я пережив на власній шкірі. З часом «старі» пристосувалися, галичани пішли в шахту й усе поплило нормальним таборовим трибом. За місяць, або два, дехто виліз з шахти, різними способами, залежно від випадку. Напр., Петро Тимочко, штурман фюзилєрів, пішов малювати гасла і пики вождів, авансувавши на таборового «художніка», функція в кожному таборі етатова і необхідна. Тому і решта братії непохлібно про нього говорила, та я у багатьох балачках виробив собі про нього правильну, додатню опінію. Говорили, зрештою, зле й про мене, і про кожного, хто виліз з шахти, та «плавав» по таборі. Мединський, купець зі Львова, 45-річний чоловік, хворий на серце, до шахти не пішов, сам зрікся приділу до інвалідної бриґади і працював лагерним «красільщіком». Кілька фахових столярів, галичан, працювали в бриґаді «плотніків». Та це були одиниці, а маса ходила до праці в шахту.

Проблеми, що найбільше хвилювали наш гурт, це було по-перше: що робить родина, а по-друге: що буде з нами. Перші листи з дому наспіли в листопаді 1944 р. Це були здебільша зпорушливо-трагічні листи, бо писали їх головно батьки до дітей, чи навпаки, діти, які після Бродів, втратили надію будь-коли подати про себе чутку. З ними спав в більшости і тягар з грудей, бо виходило, що родичів за дітей-членів дивізії, назагал не переслідували. Вістки з дому були, в головних зарисах, всі однакового змісту. Виходило з них, що чоловіків мобілізовано дуже основно до ЧА, дехто встиг дістатися до новоорганізованого адміністраційного чи залізничного апарату. Школи відкрито відразу, та в них вчили спроваджувані «педагоги». Про колгоспи ще нічого не було чути. В грудні прийшла вістка про смерть Митрополита, яка остаточно розбила галицьку громадку. Поволі почали просякати вістки про дії УПА в Галичині, головно з Волині та Підкарпаття. Я сам читав лист до одного волиняка, де його ж сестра описувала напад партизанів на районове містечко Гощу; там партизани здобули в'язницю і випустили всіх ув'язнених. З листів одного, віяло сумом і безнадією, бо видавалося, що все присяглося на знищення українського народу. Ціла територія під найжорстокішим з окупантів, надії на якусь зміну нема, крім одної УПА і ніхто на цьому світі не думає про якийсь опір переможному походові комунізму. Матеріяльної помочі з дому, безпосередньо, не можна було дістати. Лиш кліька випадків пам'ятаю, де родичі, після безконечних митарств, спромоглися вислати харчеві посилки до Росії. Зате можна було присилати до табору гроші. Хоч, судячи з листів, у краю про гроші було дуже тяжко, то не було галичанина-таборовика, щоб не дістав грошевої посилки з дому. До 100 рублів виплачували відразу, коли прийшло більше, треба було писати рапорт-просьбу до команданта «лаґотдєлєнія», що ратами, залежно від гумору, дозволяв виплачувати суму. Ті гроші видавалися головно на хліб і махорку, як підставові артикули життя в таборі. Були такі, що купували цукор (місячна пайка 600 гр. — 50 рублів) або щось з одежі, хоч властиво не було чого. Одежею постачало табори НКО — воєнне міністерство. Це були страшні лахи, часто з ранених, ще з кров'ю, з одним відірваним рукавом і т.п. Білизна часто завошивлена, а все знищене до краю. Сорочки до пояса, підштанці без очкурів. При цій нагоді мушу поінформувати тих, що знали рос. мову до революції, що сорочка називається тепер рубаха-натєльная, а підштанці — натєльниє кальсони. Які ще можуть бути кальсони, окрім натєльних — інструкція не подавала. Найгірше однак стояла справа з черевиками. Не знаю чому, але совєтські люди, здебільша, дуже горді на своє взуття. Та це були такі страшні шкарбуни, що не згрішу, коли скажу, що в світі кращі на сміття викидали. Бачили ви совєтських вояків? Уявіть собі, як можуть виглядати їх зношені черевики… Компліктувала цю справу й славна совєтська організація. Ця організація є дуже блискуча вгорі, а скандальна в низах. Як її гідний приклад, пригадав мені транспорт черевиків десь з січня 1945 року. Прийшло їх около 900, а всі були ліві… Тому теж лагерний шахтар — це найбільш обдерте сотворіння на світі. Ну, і брудне. Загально було так, що кожний носив штани, доки міг, а коли дістав інші, то вбирав їх на подерті, і так часто мав на собі три пари штанів, не рахуючи «білля». Робочого та щоденного вбрання окремо там нема. До роботи і до «леткомнати», свого роду таборової читальні, ходиться в тих самих лахміттях, брудних і подертих, також спалося в тих же лахміттях, на сіннику з мерви, а накривалося «шинелею» або «бушлатом»-ватованою курткою. Поговірка і каже: «Начальство больше знаєт, оно ґазєти читаєт і в кальсонах спіт; ми спім у брюках». Коли до нашого табору (про це пізніше), прийшли балтійці, то їм видано «спецовку»-робочу одежу. Характеристичне, що ця спецовка була біла до шахти… Не знаю, як ходять вбрані совєтські кельнери, але ж виходить, що в чорному… Спецовочні штани відзначалися ще й тим, що не мали матні і по двох днях тріскали надвоє.

Це про матеріяльні умовини життя в таборі. Чи можна говорити про якесь духове життя наших каторжників 1945 року?

Я вже раз застерігався, що не несу відповідальности за повноту накреслених образів, бо й не легко висловити таку велику низку скомплікованих почувань, що рвали душу наших скитальців. Після того, як уже, бодай більшість із них, знали, що родичі живі, як бачили, що покищо безпосередньо смерть не загрожує, як щоденно кусень хліба таки дістали, зрозуміло, що думки всіх звернулися до будучини. Що буде далі? Коли це все скінчиться? Як довго я це все ще витримаю? Оці питання, що свердлували мозок кожному з нас.

Наразі ситуація була така, що про якусь дальшу будучину важко було найти якісь, хоч слабі, дані. Неясна була сама доля всього «спецконтинґенту», а ще більше було неясне становище галичан у ньому. Було видно, що нас уважають за ворогів «совєтської власті», та й не диво; було видно, що від смерти врятувало нас лише це, що завеликий був брак робочих сил у Совєтськім Союзі. Та війна зближалася швидко до кінця і, по всім даним, Совєтський Союз мав стати одним з побідників. Що ж зробить ота несамовита держава з своїми негромадянами, яких вина була таки в очах власті більша, ніж проблематична. Але легше було ті, питання ставити, ніж на них відповісти. Дамоклів меч непевности висів над усім «спецконтинґентом». Певно, падали тут, чи там, якісь слова з офіційних, чи пів офіційних уст, та вони лише доводили, що котимось у невідоме. Не знати, чи в краще, але мабуть, — ні. Та й чи була вже така погана ота нагла доля? Адже ж казав ще на початку моєї таборової кар'єри інструктор «бєзопасності»: «Кілоґрам хлеба палучать будєтє, єдва лі ваші родітелі столько палучают». Він мав рацію. Вістки про нелюдську нужду, головно на «визволених» територіях, доходили до табору в тій, чи іншій формі, дуже часто. Оті ж баби, що приносили хліб та махорку до табору, одверто говорили, що роблять вони це не з добра, а щоб заплатити «налоґ», а навіть, щоб могти купити бони 5-ої воєнної позички, чи теж льотерії. Я сам читав листи, писані батьками моїх співтаборовиків, де вони заклинали їх на все святе, щоб хоч дещо допомогти батькам вдома. Модерні каторжники не могли числити на допомогу з-зовні; вони мусіли ще помагати тим, що остали вдома…

Така трагічно-парадоксальна ситуація, це теж один з наслідків Октябрської революції… І бідні шахтарі, виждавши до «получки», купували «стакан» махорки, крутили цигарку, кляли і несли гроші до будь-якого «вольнонайомного» на шахті, щоб надати свою правдиву кровавицю додому… Небагато було таких, але були. Та найбільше можна було довідатися, коли до будь-кого з таборовиків (очевидно негалицьких) приїхали батьки, чи жінки. Було кілька таких випадків, бо митарства, зв'язані з одержанням перепустки від місцевої міліції, були не кожному під силу. Їзда, напр., з Курська до Сталіногорська тривала 3 дні, а одна жінка приїхала була раз аж з Ташкенту. Привезла вона, як правило: табаку, хліб, штани і шапку «з ухами», часом, літру-дві самогону і, головно, багато всяких новин хоч і мало веселих.

Настрої галичан, з природи речі, влилися в загальний потік настроїв загальнотаборових. До кінця 1944 р. у наївних жевріла ще, хоч слаба, надія на зміну воєнної ситуації. Успішна совєтська офензива весною 1945 р. збудила надії на скорший та «переможний» кінець війни і близьку розв'язку питання інтернованих. Щоб не забігати далеко вперед, скажу лише, що літо 1945 р. минуло в тривожному вижиданні, а восени 1945 р. дійсно почали робити перші кроки в напрямі переміни таборів у робочі батальйони, формовані з правно вільних людей. Та тоді виявилося, що ця зміна на галичан «не разпространяєтся». Тому не диво, що всі надії на зміну долі в'язалися тільки з можливістю нової війни. Після травня 1945 р. ніхто не мав враження, що війна скінчиться. Може тому, що боявся його мати. А коли вибухла війна з Японією, всі хотіли бачити можливість нової, може останньої, завірюхи. Та не так сталося, як гадалося.

Великою подією у нашім таборі був прихід інтернованих німців в другій половині лютого 1945 р. Були це в основному цивілі, підростки і старухи, тут і там попадався військовий. Приїхали вони в жалюгідному стані: окрадені з усього ціннішого, без черевиків, ноги обмотані лахміттям, побиті, брудні, зарослі, майже всі з початками дезинтерії. Весь табор мав сенсацію. Ми, що бачили безконечні валки совєтських полонених улітку 1941 р. роздумували над марнотою цього світу. Більш думаючі люди з таборової адміністрації голосно матюкалися й злилися, що за дурень прислав сюди цих здохляків. Дійсно їх на роботу не можна було посилати навіть після тамошніх катеґорій. Пригадую, що був там хлопчина 14 літ, Ганс Вімер та багато його ровесників. Сеньйором цієї компанії був кафляр, Отто Каліс, що мав 60 літ і був півспаралізований наслідком «неврітіс сатурніна». Був ще редактор газети «Ляндсберґер Цайтунґ» Бавмергель (?), інж. Фабер з БМВ, голляндець Фелікс Баренум (?), італієць Аладео Боаріні, австрієць Йозеф Штайнер, словінець Цафута, васершльонзак Ян Колодзєй і баварець д-р Люї Бавдлєр, про якого далі.

Всі ці здеґрадовані долею надлюди були головно мешканці Сх. Прусії та Бранденбурґії, отже земель, що найскорше були окуповані большевиками. Вже сам їх вік вказував, що це були люди навіть до «фольксштурму» нездібні. Забрали їх з їхніх домів без ніякої безпосередньої причини. За одною версією — для забезпечення запілля, за другою, для праці при відбудові СССР. Однак і одне і друге було дуже смішним обґрунтуванням. У першому випадку ці люди не могли нічим большевикам пошкодити, у другому — нічим помогти. Думаю, що забрали їх сюди лиш тому, щоб вони собі тут потихенько перемерли; це мабуть у зв'язку з плянованою передачею східніх окраїн Німеччини полякам. При «комісії», як загально названо лікарський перегляд, признавано поодиноким німцям катеґорію все степень вищу, ніж нормально, так що до шахти попали люди з двосторонньою пропуклиною, перестрілами чашки, або легенів. Це — згідно з урядовою інструкцією. Я все це бачив сам, бо авансував на «переводчика» в санчастині. Цей новий уряд був конечно потрібний, бо німці облягали санчастину. На другий-третій день, наш Борис Михайлович вхопився за голову, бо дезинтерія і запалення легенів зачали вже дуже грізно поширюватися. Рішено створити для хворих німців «ізолятор», де б вони могли собі спокійно вмирати. Дійсно, у кутку адміністраційного бараку відведено кілька кімнат, де на підлозі повкладалися хворі. До шпитального персоналу ввійшов між іншим німецький лікар, інтеліґентний молодий чоловік, що зрештою сам був хворий, фельдшер Артьомчик (?) і я, як перекладач. Це мені було вигідно, бо я врешті покинув фізичну працю, а конкуренції я не боявся, бо російські ґерманісти імени від прізвища не могли розрізнити. І так на шляху до останнього оформлення «лаґерним придурком», я поступив ще один крок. Тепер уже я не спав у корпусі на 800 людей, а спало нас чотирьох у кімнаті. Теж, згідно з загально прийнятим звичаєм, коли ми одержували обід для хворих, ми їли самі відповідну порцію, бо совєтське «гасло» звучить: «что скушаєш, ето твайо».

Медична опіка у нашому ізоляторі була невелика, щодня рано міряв д-р Бавдлєр горячку і говорив з кожним хворим, додаючи йому відваги, як лиш міг. Стан горячки Артьомчик дбайливо списував на тоненьких дощечках (властиво гонтах) і складав до архіву. Дезинтерію лікували дивовижним виваром з дубової кори, яку я збирав у таборовій столярні. Це мало своє правдиве джерело, що в дубовій корі є таніна; але очевидне було, що цей «чайок» тільки дразнить і так виснажені шлунки непривичних німців.

Не диво, що німці вмирали по одному, два і три денно. Начальство лютилося, бо інструкція забороняла таборовикам вмирати, це вважалося доказом злого поставлення санітарної служби в таборі. Та «несубординація» тривала і набирала серйозного характеру. За місяць померло 42 німців, далі мерло їх більше і більше, загально померло 90 осіб. Чутки доходили, що в інших таборах діялося ще гірше; не диво, бо не всюди були лікарі такі енерґійні, як Борис Михайлович, що зумів видерти від начальства місце на «ізолятор». Десь у половині березня 1945 р. відбулася в Сталіногорську конференція таборових лікарів. Афанасьєв, вернувших звідти, говорив, що в інших таборах повмирало по 109, 200 і 300 осіб. Замість ліків, він привіз з собою нові розпорядження. Видано приказ, щоб ослаблених німців не посилати на роботу, давати їм харч по 10-тїй нормі, отже шпитальний, а трупи секціонувати й протоколи секції висилати до Сталіногорська. Пощо, а головно чим секціонувати — не знав і Борис Михайлович. Але наказ-наказом і бідному Бавдлєрови довелося єдиним нашим скальпелем і ножицями переводити секції. Ці секції відбувалися так драстично-грубо (начальство часто приглядалося із зацікавлення секціям), що дано наказ коло трупарні побудувати загороду, щоб цікаві з-поза табору не збиралися перед огорожею. Дивитися було на що: 4 німці, що самі хиталися на ногах, несли голого трупа на дверях, витягнених із завісів, перед трупарнею скидали його на землю, приносили лавку і клали туди трупа, обсипаючи все довкола вапном. Підступав наш спеціяліст від «мокрої роботи», австрієць Штайнер, обсипав трупа вапном ще раз і, після розрізання грудної клітки і м'язів живота, що робив д-р Бавдлєр, усував з нутра надмір крови і плину. Окружаючі місце секції глядачі з зацікавленням слідкували кожний рух скальпеля, часто казали показувати собі поодинокі органи й ставили через мене, Бавдлєрови різні питання, напр., чи це був арієць і т.п.

Жалко робилося бідного доктора, доброго лікаря та прекрасну людину, дивлячися на його несамовиту працю. Сам він, недавно вирваний з нормального життя, батько родини попав сюди на те, щоб секціонувати власних земляків, під оком лагерних деґенератів. Однак він з солідністю все старався виловити щось гідне. Уваги медика, все говорив, що він і тут не сумнівається в тому, що скорше, чи пізніше, він, «манхерляй» опублікує. Після секції Штайнер дратвою зашивав нутро і трупа скидали з лави; як було їх у шопі більше, як п'ять, приходив віз, «запряжений» німцями й їх відвозили.

Цікаво було з наказом про видачу хворим німцям харчу по 10-тій нормі. І цього наказу треба було придержуватися. Почали видавати німцям м'ясо, білий хліб, цукор і т.п. Дійшло до парадоксу, що в таборі на 2100 «русских» (в цьому числі, в поточній мові, й ми) 36 діставало їсти по 10-тій нормі, а на 350 німців — 110. Зате з «русских» ходило на роботу 2050, а німців — 140, бо около 100 людей до жадної роботи, окрім до збирання сміття на таборовій території, не надавалося, а 110 було хворих, в розумінні: «беткранк». Для півхворих «доходяґ» створено особливу бриґаду Шефера, від прізвища бриґадира, басарабського німця. Тому, що лікарські оглядини німців робив Бавдлєр з Морозовим, як контролею і зі мною, тепер уже канцеляристом, можна було втягнути до бриґади Шефера жменьку нім. інтеліґенції, що попала сюди трохи через свою наївність, а трохи через припадок, між ін., католицький священик зі Сх. Прусії Шадковскі й ін.

Зрозуміло, що кормлення згаданої сотки непрацюючих 10-тою нормою, викликало страшне обурення совєтської частини населення табору. Багато з них мріяло про дрібку масла, як про недосяжний скарб, а тут на їх очах викидалося у болото цілі його кілограми. Викидалося дослівно в болото, бо багато німців мало вже так попсовані шлунки (головно через недопечений «для ваги» чорний хліб), що товщу не могли стравити, а інші, в дійсній психозі голоду, «щадили» масло і відмовляли собі його, побоюючись, що завтра буде гірше. Було це масло і так американське, консервоване, і ледве чи тим, що його сюди прислали, впало коли на думку, хто його буде їсти. І тут «вєлікій совєтский народ», опинився у дураках… Щодо мене, то мене перенесли до санітарної бриґади і я міг уже ходити, скільки хотів, до лазні; міняв там поза чергою білизну; дістав білий халат, словом по неволі обріс таборовим пір'ям. Не сумніваюся, що кацапня нерадо бачила «западніка в очках» на вигідному становищі, але не було жадного «єдинокровного брата», щоб впакувати на моє місце. Начальник картотеки Воскобойніков вічно приходив до мене довідуватися, коли і який німець помер, і, при відсиланні евіденційних карточок до Сталіногорська все радився зі мною, чи писати Шефке Ганс, чи Ганс Шефке і чому. Ті карточки, це історія для себе. У рубриці «національность умєршаґо» принявся вислів подавати «нємєц-арієц», хоч ніхто властиво не знав, що то є арієць і чому так писати. Бриленков, що щось чув про те, питався мене, що то значить, та я якось незручно висловився, що він сам властиво, арієць, він вилаявся при тому і наукова дискусія закінчилася…

Наприкінці березня 1945 р. прийшли до табору дальші жертви, далеко не останні — німецькі жінки. Хто і пощо казав їх сюди брати — це вже ми навіть не пробували відгадувати. В кожному разі, один з німців найшов між ними свою жінку. Сцену, яку таборовики побачили, примусила навіть начальство покивати головою. Всі вони були з Східньої Прусії. Між ними була між іншим М. Ґебауер, мати 8-ох дітей, яких всіх від неї забрали. Мала вона з собою знану німецьку відзнаку «муттеркройц» і нею хотіла довести, що вона дійсно не є жадна парашутистка, а лиш бідна мати, але наш «особіст» твердив, що це партійна відзнака і страшно їй грозив. Вона зі сльозами в очах просила мене, щоб я йому вияснив різницю, але що я міг зробити…

Їх забрали відтак на працю до колхозу, де вони помалу вошивіли й ниділи. Трактували їх ненайгірше, але хіба ніхто не сумнівається, що в таборі голод на жінки був великий. Одна з німок, з прізвищем Варковскі, породила на світ дитину. Її Борис Михайлович взяв під свою особливу опіку, і, в таборових умовинах, її нічого не бракувало.

Велика большевицька весняна офензива привела до табору ще одну катеґорію каторжників — совєтських полонених, що сиділи в таборах Німеччини. Ніколи не чув я стільки прокльонів у такому короткому часі, як тоді, коли «свіжовизволеним» заявили, що треба буде працювати в шахті рік-два. Прийшло їх до нас кількасот, а до цілої московської округи, як казали, кількадесят тисяч. Між поворотцями на лоно батьківщини було зокрема багато середньоазіятів та представників волзьких народів, тому що зібралося їх уже в таборі кількасот, варто їм, в цілости присвятити кілька слів.

СССР це, в практиці, країна найбільшої расової ненависти, яку тільки можна собі уявити. Не кажу про антисемітизм, бо це знане; але відносини між росіянами і нацменами не менш напружені. «Руські» в рамках СССР, це, в щоденній мові, слов'яни. Нацмени — національні меншості, всі неслов'яни, ненімці і нежиди, отже, головно кавказці, поволжці та середньоазіяти. Називано їх ще погірдливо «чорножопими», або йолдатами, від казахського йолдат — товариш. Ненависть і погорда до них зобумовлюється трьома головними мотивами: вічним і мабуть оправданим підозрінням у сепаратизмі, зрадою, дійсною і фіктивною, в останній війні, взагалі почуттям вищости над народами, теоретично, рівноправними, але в засаді ще колоніяльного типу. Я ніколи не міг говорити з півчорними людьми отверто, бо це неможливо для когось, що не є одним з них, але наслухався досить про кримське, калмицьке й північнокавказьке повстання в 1941-42 роках від «руських», часто таких, що самі їх придавлювали. Раз тільки, в розмові з старим фризієром-азербайджанцем Мехтієвом, почув я: «туркі народ харош, а азербайджанський язик і турецький — адін». Це — було в часі кампанії сов. преси за прилученням Курду і Ардаґану (?), отже, хитрий татарин певно не раз журився, що забагато сказав…

Щодо другого пункту, то одні з російських учасників кампанії 1941 р. говорили лиш про «невоїнственность» серед азіятів, другі — про явний саботаж. Думаю, що правда лежить по середині, більшість мешканців теперішніх середньоазійських республік від десяти літ не служили в війську, отже, включитися їм у грубу і незграбну совєтську військову машину за кілька літ, при очевидній контрастовості психік обох сторін, не було легко. Що, головно, старші, що пам'ятали старі, добрі часи, могли кидати зброю і здаватися в полон, теж правдоподібне. В кожному разі їх від зими 1941-42 рр. на фронт брали нерадо і мало, а в 1944 р. частин з азіятів вже не було. Робітники були з них теж не надзвичайні. Трохи, певно, грала тут ролю непривичність, але в деяких випадках було очевидне, що це лиш тактика, щоб не виробляти собі марки працьовитости і примусити владу позбутися нацменів, як елементу безвартісного.

Тому то згадуване почуття вищости не крило в собі оспіваної поетами охоти подати помічну руку слабшому, лиш виявилося у напрямі такого російського націонал-соціялізму, що важко собі уявити. Я бачив, як одного нацмена, з прізвищем Лакомцев, за одне підозріння у крадежі «котєлка» картоплі прив'язали вздовж до двох дощок, четверо мужчин підносили його на висоту другого поверха нар та кидали його на землю так довго, аж він зомлів. Наслідок: кілька поламаних ребер, та внутрішній вилив крови. Старого ревматичного казаха, Жукеєва, наш санітар у «санчасті», зрештою дуже добрий хлопець, Павло Лущіков, так помняв, нібито зміняючи йому простирало (і це було в стаціонарі), що він, виючи з болю, втік з кімнати на коридор; але це взяли йому тільки за ознаку, що він дотепер симулював…

Окреме становище між нацменами займали грузини. Не через якусь «ласку» грузина Сталіна, але через вроджений високий культурний рівень вміння повестися. Пам'ятаю, як раз у стаціонарі, через великий наплив хворих, клали трьох і чотирьох хворих на два ліжка впоперек; на те прийшов зі спрямуванням з амбуляторії грузин Джаджанідзе з горячкою 39 Ц. Він спокійно подивився на наш санітарний комфорт, сказав: «наш нє свіня» і пішов назад…

Перейти на стр:
Шрифт:
Продолжить читать на другом устройстве:
QR code

Новые книги

Смотреть все
Поэтический театр Высоцкого
Поэтический театр Высоцкого
[Поэзия: прочее / Иностранные языки / Песенная поэзия]
В книге Виталия Александровича Гаврикова – доктора филологических наук (Университет МГУ-ППИ в Шэньчжэне) и Любови Геннадьевны Кихней – доктора филологических наук (Московский университет им. А. С.
0
Чехов. Просто о великом
Чехов. Просто о великом
[Биографии и Мемуары / Документалистика]
«Ничего резкого, – ни движения, ни слова, ни слишком громкого голоса, ни умствующего рассуждения!.. Чехов становился грустным и уклончивым, и даже кротко-неприязненным, когда при нем начинали
0
Награда для кота
Награда для кота
[Любовное фэнтези / Проза / Фэнтези]
Дэйна потеряла родных, свободу и будущее, а страна её захвачена врагом. Райнхардту сломали карьеру военного, которой он грезил всю жизнь. По злой прихоти императора они должны стать мужем и женой.
0
Агония царской России. Революция 1905 года глазами французского писателя
Агония царской России. Революция 1905 года глазами французского писателя
[Публицистика / Историческая проза]
Гастон Леру (1868–1927) — один из мэтров детективного жанра. Его романы «Тайна желтой комнаты», «Призрак оперы», «Кровавая кукла» известны на весь мир. Не раз он бывал в России — как популярный
0
Слово одесского пацана. Классики криминала
Слово одесского пацана. Классики криминала
[Биографии и Мемуары / Историческая проза / Публицистика / Подростковая литература]
Одесса — «жемчужина у моря», Южная Пальмира. Но за вычурной архитектурой скрывается тайная сторона этого города — бандитская Одесса, окутанная легендами о громких преступлениях и невероятных
0
Юаньфэнь. Тушить пламя души крыльями бабочки
Юаньфэнь. Тушить пламя души крыльями бабочки
[Героическая фантастика / Боевое фэнтези]
Каждая свеча на мосту Юаньфэнь хранит пламя души Владыки Тьмы Кастиэля, повергшего мир в хаос. Раз за разом он пытается переиграть судьбу, возвращаясь в прошлое, чтобы снова не встать на путь
0
Столкнувшиеся миры Мины Ли
Столкнувшиеся миры Мины Ли
[Иронический детектив / Детективы]
Мина стала главной героиней собственной истории. В буквальном смысле. Проснувшись в субботу утром и собираясь на подготовку к выпускным экзаменам, Мина Ли и представить не могла, что ей предстоит:
0
Снежинка в академии драконов
Снежинка в академии драконов
[Любовное фэнтези / Юмористическое фэнтези / Книги про волшебников]
Что делать, если отец хочет выдать тебя замуж за ненавистного бывшего? Конечно бежать в академию! Ну и пусть там почти одни драконы, которые магов льда недолюбливают. Главное – здесь меня папенька
0
Позови меня, Ветлуга
Позови меня, Ветлуга
[Современная проза / Подростковая литература]
Три друга по окончании института выбирают каждый свою судьбу. Один в поисках лучшей жизни оказывается в Америке. Другой после криминальных разборок 90-х застревает в Африке. Третий, потеряв
0
33 несчастья для блондинки
33 несчастья для блондинки
[Эротика, Секс / Любовная фантастика / Самиздат / Попаданцы]
Капитан Лана Айсберг отбила у пиратки корабль-гарем: 33 пленных эльфа — принцы, жрецы, знаменитости. Хотела спасти — а нашла на их телах карту сокровищ исчезнувшей древней расы. Теперь за карту идёт
0
Из дикого леса дикая тварь 3
Из дикого леса дикая тварь 3
[Попаданцы / Боевое фэнтези / Городское фэнтези / Книги про волшебников / Киберпанк / Самиздат]
Все опасности и треволнения позади, дикий лес и суровые горы остались за спиной, впереди гостеприимная Ситка и уютные Теплые Ключи... Можно расслабиться и радоваться жизни. Да? Нет! Стах Темнорецкий,
0
Бледней со мной
Бледней со мной
[Детективы / Триллер / Боевик / Современная проза]
Он привык заключать сделки. Она - замечать то, что лучше не замечать. Он контролирует цифры, людей и последствия. Она - случайности. И себя в них Они столкнулись там, где лишние
0

Самые популярные книги

Хорошая, плохая, грешная 3
Хорошая, плохая, грешная 3
[Попаданцы]
У Эвирейл Миардо нет ни единой свободной минутки на грусть и рефлексию! Да и когда? Столько дел, столько дел! Шахту выкопай, лавку открой, артефакты создай, эльфа за попу укуси... Ничего не
12
Последняя Гадина империи
Последняя Гадина империи
[Попаданцы / Бояръ-Аниме / Русское фэнтези / Самиздат]
Пятьсот лет назад я была прославленным зельеваром, матриархом и почтенной основательницей династии. А сегодня очнулась в теле изнеженной барышни на пепелище семейной усадьбы и обнаружила, что весь
10
Те, кто приходит в тишине
Те, кто приходит в тишине
[Альтернативная история / Попаданцы / Самиздат / Боевая фантастика]
Редкий бой бывает похож на предыдущий. Мы учимся. На своих и на чужих ошибках. Стараемся расти над собой. Противник – тоже. Он анализирует наши ошибки, учитывает остроумные решения. То есть
10
Замок над морем
Замок над морем
[Героическая фантастика / Любовное фэнтези]
Волны перемешивают гальку, жизнь перемешивает людские судьбы. Воины и рабы, дети Ардена и слуги Ириона, все равны перед вечностью. Казалось бы, все решено, расставлены фигуры и начата игра. Но
6
Измена. Я тебя (не) любил
Измена. Я тебя (не) любил
[Современные любовные романы]
— Как тебе… — слышу прерывистый голос подруги, — мой подарок в честь твоего дня рождения?По меньшей мере иду я в верном направлении. Но вот предчувствие не из лучших. Голос Светы перемешивается со
7
Наследник $$$ уровня Х
Наследник $$$ уровня Х
[Попаданцы / Книги про волшебников / Городское фэнтези / Самиздат]
Надо судить человека, прежде чем полюбил его, ибо, полюбив, уже не судят.
4
Тени сумрака
Тени сумрака
[Альтернативная история / Попаданцы / Боевая фантастика / Самиздат]
Один известный драматург сказал: вся жизнь – театр. А у Егора вся жизнь сплошное приключение. Вроде и не собирался ни с кем воевать, даже ссоры не искал, а неожиданно для себя вдруг нарвался на
4
Оружейникъ. 1866
Оружейникъ. 1866
[Попаданцы / Альтернативная история / Самиздат]
Умереть в шестьдесят шесть, заслонив собой молодого стажёра, — достойный финал для оружейника. Очнуться в теле семнадцатилетнего подручного на Тульском оружейном заводе в 1866 году — уже второй
4
Ревизор: возвращение в СССР 65
Ревизор: возвращение в СССР 65
[Самиздат / Попаданцы / Альтернативная история]
Продолжение приключений московского аудитора, попавшего из нашего времени в 1971 год. Павел Ивлев буквально завален работой по уши, но его все устраивает. Ведь он видит, как понемножку, но его усилия
4
Без страха и упрёка 7
Без страха и упрёка 7
[Альтернативная история / Попаданцы]
Алексей Штурмин достиг многого, но настоящее восхождение на вершины власти только начинается.
4
Граф поневоле. Книга вторая
Граф поневоле. Книга вторая
[Юмористическая фантастика / Альтернативная история / Попаданцы / Самиздат]
Умереть от пули киллера — обидно. Очнуться в 1827 году — странно. Обнаружить, что я теперь двадцатилетний граф, а моё имение разорено, — перебор. Хотя… Жив, молод, с титулом — уже хорошо. С
4
Второй шанс для Лекаря. Том 9
Второй шанс для Лекаря. Том 9
[Альтернативная история / Попаданцы]
Умереть после спасения чужой жизни — не самый плохой финал для врача. Всю свою жизнь я посвятил медицине. Последняя операция стала для меня одновременно победой и приговором — прямо у хирургического
4

Самые комментируемые

Замок над морем
Замок над морем
[Героическая фантастика / Любовное фэнтези]
Волны перемешивают гальку, жизнь перемешивает людские судьбы. Воины и рабы, дети Ардена и слуги Ириона, все равны перед вечностью. Казалось бы, все решено, расставлены фигуры и начата игра. Но
6
Семья для брошенки. Вторая жизнь с нуля
Семья для брошенки. Вторая жизнь с нуля
[Любовная фантастика / Самиздат / Попаданцы]
Семь лет унижений, презрения и пустой постели. Герцог Дрейк Ашфорд объявил свою истинную жену бракованной и отправил в ссылку на Ольцег — умирать среди таких же «ненужных». Он думал, что сломал
22
Отбор невест, или Три орешка для темного
Отбор невест, или Три орешка для темного
[Любовная фантастика]
Каждая приличная драконица должна пройти отбор невест, иначе внукам у камина будет нечего рассказать. Так говорила моя маменька, а ей можно верить — за ее спиной аж четыре таких отбора! Так что я
14
Печать Забытой Эпохи
Печать Забытой Эпохи
[Любовная фантастика / Попаданцы]
— Скажи спасибо, что не оставил босой на улице, Верадель. Забирай свои проклятые северные руины и убирайся, — самодовольно бросил мне бывший муж, швырнув на стол бумаги о разводе. Он думал, что
25
Кодекс Магических Зверей XI
Кодекс Магических Зверей XI
[РеалРПГ (RealRPG) / Попаданцы / Городское фэнтези]
Десятки лет спасения жизней и смерть на полу собственной ветеринарной клиники. Только вместо небытия — пробуждение в теле юнца, чья лавка «целителя чудовищ» на грани полного развала. Вот только у
2
Хозяйка Тиховодья. Развод на краю болот
Хозяйка Тиховодья. Развод на краю болот
[Любовное фэнтези / Попаданцы]
- Двадцать четыре года, Веста. Наследника нет. Подпиши, и получишь Тиховодье. - А где это? - На краю Хляби. Тихо, сыро, никого. Утром я собирала клюкву в Мещёре и шагнула в болотное окно. Очнулась в
14
Шахматистка. Выжить на Арене Смерти
Шахматистка. Выжить на Арене Смерти
[Любовное фэнтези / Попаданцы / Книги про волшебников / Самиздат]
Кто-то попадает в имбовых персов: Избранных, Тёмных властелинов и прочих крутых ребят. А я попала в тело бездарной адептки магической академии. Как она сюда поступила-то, без грамма магии? Неважно,
14
Пулеметчик Федя
Пулеметчик Федя
[Альтернативная история / Юмористическая фантастика / Попаданцы / Самиздат]
Пулеметчик — это не звание, это диагноз. Тридцать пять лет, пулемёт «Печенег», рукавица прилипла к раскалённому кожуху — и здравствуйте: июнь сорок первого, чужие двадцать два года, чужие руки,
11
Диагноз
Диагноз
[Самиздат / Детективная фантастика / Городское фэнтези / Юмористическая фантастика]
Некромантия в нашем мире давно стала такой же частью жизни, как радио, кино, телефоны и аэропланы. Но разве могла я подумать, что однажды приду наниматься на службу к лучшему некроманту столицы! Он —
18
Ведьма и Экзорцист. Второй шанс на жизнь
Ведьма и Экзорцист. Второй шанс на жизнь
[Детективы / Триллер / Любовное фэнтези / Фэнтези]
Приказ ясен: отравить Дерека вель Гранна. Последствия – костёр и пепел. Белладонна уже прошла этот круг, сгорела и получила второй шанс. Теперь она знает, что приказ – лишь верхушка заговора, в
4
Последняя Гадина империи
Последняя Гадина империи
[Попаданцы / Бояръ-Аниме / Русское фэнтези / Самиздат]
Пятьсот лет назад я была прославленным зельеваром, матриархом и почтенной основательницей династии. А сегодня очнулась в теле изнеженной барышни на пепелище семейной усадьбы и обнаружила, что весь
10
Железный характер Кристианы Морли
Железный характер Кристианы Морли
[Любовная фантастика / Попаданцы / Классическое фэнтези]
Удар копытом лошади рушит блестящие перспективы дебютантки. По мнению общества, хромота испортила не только плавную поступь девицы, но и характер! Это ж надо умудриться — вместо монастыря или
38

Прямо сейчас читают

Золушка в стиле вамп
Золушка в стиле вамп
[Любовная фантастика / Короткие любовные романы]
Живое сердце среди вечной нежити? Надолго ли? В Городе Мёртвых, где вместо фонарей — болотные огни, а дорогу указывают висельники, Золушка — единственная, кто дышит. Восемнадцать лет её охраняет
1
Близкие контакты пушистого вида
Близкие контакты пушистого вида
[Домашние животные / Современная проза]
Озорным Ральфу и Шипли, прелестной Роско и их бессменному вождю Медведю предстоят большие перемены – переезд из города в сельский дом в графстве Девон. Как они отнесутся к новым соседям: полевкам,
0
Бумага и печать
Бумага и печать
[Попаданцы]
Осень 1917 года. В городе одиннадцать учреждений, выдающих бумаги, и пятнадцать круглых печатей, из которых восемь может взять кто угодно. Проверить мандат нельзя никак — и Морозов доказывает это на
0
Отель
Отель "Империал"
[Современные любовные романы]
Меня зовут Катрина. Чтобы победить свою боль, мне пришлось бежать в другую страну. Потому что меня предали самые близкие, как мне казалось, люди. Не знаю, как бы справилась, если б не он… Мэт Уилкинс
0
Бывает и хуже? Том 12
Бывает и хуже? Том 12
[Попаданцы / Городское фэнтези / Книги про волшебников / Самиздат]
ЭТО ФИНАЛЬНЫЙ ТОМ. Саня Агапов должен закончить с долгом жизни, чтобы остаться в этом мире, где у него уже появились друзья, коллеги и девушка. Но не только ради долга Саня хочет помочь.
2
Сайт знакомств
Сайт знакомств
[Эротика, Секс / Любовная фантастика / Самиздат / Попаданцы]
У Янины Лутошиной вся жизнь пошла под откос. С работы уволили, муж ушел к другой, и в перспективе лишение водительских прав. Как поднять себе настроение? Очень просто. Зарегистрироваться на сайте
0
Брачное агентство «последний шанс»
Брачное агентство «последний шанс»
[Любовная фантастика / Попаданцы / Классическое фэнтези]
Она искала ему идеальную невесту. Он решил, что идеальная невеста — это она. И лучше бы ей не спорить с верховным инквизитором. Ванесса — сваха магического агентства «Последний шанс». Сюда
0
Библиотекарь для Кощея
Библиотекарь для Кощея
[Любовная фантастика / Попаданцы]
Всю жизнь мне встречались два типа мужчин: брутальные альфа-самцы, от которых лучше сразу убежать, пусть даже роняя тапки, и мягкотелые плюшевые мишки, которых так и тянет задвинуть подальше в
0
Немое кино: Магия кинематографа в буквах и картинках
Немое кино: Магия кинематографа в буквах и картинках
[Детская литература: прочее / Кино]
В этой книге собраны 10 фильмов, которые изменили не только кинематограф, но и мир. Их создатели – бескомпромиссные мечтатели и смельчаки, творившие без оглядки на инструкции и правила. Они черпали
0
Мама сына. Как стать для него опорой и той, кому он по-настоящему доверяет
Мама сына. Как стать для него опорой и той, кому он по-настоящему доверяет
[Эротика, Секс / Психология]
Каждая мама хочет, чтобы ее сын вырос счастливым, уверенным и ответственным. Но из лучших побуждений мы часто стараемся направлять и контролировать вместо того, чтобы слышать и понимать. Эта
0
Драконы втихаря не женятся
Драконы втихаря не женятся
[Любовная фантастика / Самиздат]
Господин случай любит шутить: артефакт, безумно важный для одного наглого дракона, чудом оказался у меня. Я думала, что этот непрошибаемый гад открутит мне голову, но он вдруг вызвался решить
0
Наследница иллюзии
Наследница иллюзии
[Любовная фантастика]
Она — не ручная игрушка в их руках. Айверсон Померой — мастер обмана, наделенная силой иллюзий. Но даже её магия бессильна против зачарованного ошейника, который приковал её к трону безжалостного
0