Перший спалах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він поклав порожню чашку в раковину і поплентався в свою кімнату.

Андрій відчував, як на його плечі поволі навалюється важкий тягар утоми. Та й чи було в цьому щось дивне? Навряд чи. Випускний клас, репетитори, на додачу до всього ще й записався в спортзал... Дні були насичені обов’язками, що сипались на нього, мов з мішка. І те зроби, і це зроби, і туди заїдь, і те не забудь. Він вертівся, як білка в колесі, почував себе Сізіфом, рабом на галері — та ким завгодно, тільки не собою. Його дні були сірими й нудними. Їх заповнювала безконечна порожнеча із дивною назвою «треба». Що треба, кому треба — не знав ніхто. Батьки казали — треба думати про вступ. Вчителі надривали горло своїм вічним «треба вчитись». Найкращий друг Сашко, вкотре обдовбавшись портвейном, млявим язиком видушував із себе: «Дівку тобі треба... Дівку-у-у!». Усі казали йому «треба», усім щось від нього було треба, увесь час тільки й чув «треба... треба... треба...». «Треба» наповнило його життя собою і вкрало все, що називалося «хочу». Навіть сон.

Та сьогодні Андрій вирішив трохи це надолужити. Плюнувши на стос незроблених уроків, що терпляче чекали у рюкзаку, він скинув брудні шкарпетки і колодою завалився на ліжко. Не минуло й кількох хвилин, як хлопця здолав міцний, здоровий сон.

Його розбудив холод. Розплющивши очі, Андрій побачив, що вікно відчинене навстіж. Осінній вітерець танцював між фіранками, розлякуючи блідих вечірніх метеликів, що ховалися між тонкими складками тканини. По кімнаті кружляли пожовклі осінні листочки. Андрій піднявся з ліжка і зачинив вікно. Та через деякий час знову похолоднішало. Обернувшись на лівий бік, помітив, що вікно знову відчинене. Хлопець вилаявся і ще раз виліз з ліжка. Перед тим, як вкластися, перевірив, чи міцно закрутив ручку. Все було гаразд. Він забрався під ковдру і задрімав.

Але холод розбудив його і втретє. Лаючи все на світі, Андрій не повірив своїм очам. Це довбане вікно знову було відчинене! От тільки... Якого біса? І, головне, як?!

Андрій підійшов до вікна, обережно відсунув фіранку — і ледь не впав.

Замість звичного краєвиду — дитячого майданчика і кількох багатоповерхівок — перед очима виріс густий дрімучий ліс. Нижніх поверхів не було. Земля підступала майже під самісіньку шибку.

Недовго думаючи, Андрій вибрався на підвіконня і вистрибнув надвір. Біля дому побачив стежку, перегороджену гнилою колодою. Андрій штовхнув її ногою, і вона поволі покотилася вбік. На її місці залишилась глибока вм’ятина. У вогкому, чорному ґрунті Андрій розгледів двох дощових черв’яків, що огидно звивалися, і здоровенного блискучого жука. Жук розправив крила і сердито задзижчав, знявшись у повітря.

— Киш! Киш! — замахав руками Андрій, відганяючи комаху. Жук упав на землю і кумедно задриґав лапками, вочевидь, не розуміючи, що сталося.

Зненацька у ніс вдарив затхлий запах гнилизни.

Нічого не розуміючи, Андрій озирнувся.

І тут він ще раз відчув, як гойднулася під ним земля і попливла з-під ніг.

Кімнати, з якої він вийшов буквально хвилину тому, більше не було. Натомість Андрій побачив руїну, в якої був такий вигляд, ніби її покинули понад століття тому. Зі стін і стелі звисало коріння дерев. Замість вікна з’явились перехняблені двері, окутані товстою сіткою павутиння. Десь у кутку щось зашаруділо — можливо, пацюк, що допомагав розв’язувати математичні задачки. На поламаному ліжку розкинулись клапті напіврозлізлої тканини. Андрій ошелешено подивився на увесь цей розгардіяш і не зміг зрозуміти, що трапилось.

А тоді у його голові заворушилися давно забуті страхи і спогади, які він помилково вважав заснулими на віки вічні.

Він знав, що сталося. Відчував кожнісінькою клітинкою тіла, вловлював найменшим фібром душі. Це озивалися до нього голоси далекого минулого. Голоси, що належали його найбільшим страхам, найстрашнішим таємницям, котрі лоскотали душу в дитинстві і не давали спати по ночах.

На нього наступав ліс...

Андрій відчув, як ворушиться на голові волосся. Крижане дихання лісу окутало кожен сантиметр у будинку. Воно витало в повітрі, як, буває, туман витає над озером, і його колючий, нестерпний запах обплутував груди невидимою сіткою жаху. Андрій знав, що сни, які так часто тривожили його в далекому минулому, воскресли, принісши з собою холодний запах далеких підземель.

Він зробив крок — і відчув, як заскрипіла дошка в прогнилій підлозі. Ще один — і як трухлява деревина розсипалася на шматки, поступившись місцем лапатому корінню, що до болю нагадувало людські руки, покручені якоюсь страшною хворобою. Зі стелі звисала завіса старого павутиння, і Андрій ледь не впав, несподівано вгледівши перед собою здоровенного чорного павука, що дрімав у своїх напівмертвих сітях. В кімнаті пахло вогкістю і старим, зогнилим деревом.

Хлопець підійшов до діри в протилежній стіні і виглянув надвір. Та його очам відкрилися тільки густі зарості дикого плюща, що оповили її краї, і, уже геть знахабнівши, простромили свої лапи крізь прогалину, повилися по облуплених стінах і переплелися із корінням дерев, що заповзято наступали на будинок, намагаючись знести його зі свого шляху. Хирляві рослини з блідими покрученими листочками проривалися крізь підлогу, розламували стіни і звисали зі стелі впереміш із густими павучими сітями. По вологих кутках ховалися грона якихось химерних довгастих грибів із білими, як молоко, гострими шапинками. Пахло лісом і запустінням. Пахло смутком.

«Тільки не зараз... Не зараз...» — думав Андрій, відчуваючи, як гучно б’ється серце в грудях. Це, напевно, був єдиний звук, що порушував навколишню тишу. Іноді до нього долучався ще крижаний голос вітру, що влітав у кімнату крізь прочинені двері і, зачепившись за трухляві смердючі корені, здіймав у повітря хмару їдкого пилу, дратуючи сонних товстих павуків під невидимою стелею. Покружлявши по холодних, сірих закутках, він висмикував звідкілясь жменю сухого листя і, вдосталь поганявши його по кімнаті, роздратовано вилітав крізь чорний отвір у стіні.

Андрій відчув, що більше не може знаходитись у цьому сонному царстві, що пахло мороком і запустінням. Він поволі покрокував до дверей в надії якомога швидше втекти звідси, та раптом з жахом помітив, що двері повністю обліплені темно-зеленими листками-лапами. Гнучкі завитки плюща по-зміїному переповзли через кімнату і звили собі кубло на всіх ділянках вільного простору, який ще не встигло завоювати схоже на кістки коріння дерев. Вони обплелися навколо стін, тонким зеленим станом обійняли старече тіло струхнявілих меблів, проросли крізь килим, простромили поламаний стіл. А тоді нарешті добігли до порога і могутніми зеленими язиками впилися у хирляве тіло дверей, сховавши їх під собою.

Андрій підійшов до порога і взявся зривати з проходу плетиво зеленого листя. Плющ обплітав йому руки, ловився за пальці, обдаючи шкіру неприємним холодком — так, наче він брав у руки не рослину, а слизьку гадину, котра сичить і звивається, намагаючись вкусити за палець. Нарешті прохід трохи звільнився — і хлопець зумів вийти із цього злощасного будинку на світ божий.

Перед очима простелилася вузесенька стежка, напівзаросла травою і вкрита торішнім опалим листям. Вона плавно спускалася вниз, до схованого за смугою дерев невеликого лісового озера. Андрій поволі побрів туди — і опинився на пологому березі, встеленому сірою сухою травою. Земля під ногами неприємно зачавкала — і він побачив, як сліди його босих ніг поволі заповнює густа чорна вода.

Озеро було старезне, як світ. Власне його то й озером назвати було важко. Швидше — болотом. Край берега воно ховалось у заростях височенного очерету, що чи не вдвоє перевищував людський зріст. Трохи далі водяну поверхню окутував шар ряски і жовті пуп’янки латаття. Бліді і мізерно дрібні, вони швидше нагадували якісь болячки, аніж водяні квіти. Замість ніжного квіткового аромату від них линув солодкавий запах гнилизни.

Подекуди між заростями рослин на поверхні озера проступали латки чорної глибокої води. Вона була густою й маслянистою, і здавалося, що немає такої сили, яка б могла порушити її віковічний спокій. Андрій підійшов до самісінького краю, відчуваючи, як грузька земля присмоктується до босих підошов слизьким чорним беззубим ротом, як ніжно гладить їх напівзогнилим язиком, немов смакуючи передчуття ситої вечері. Такі думки змусили тіло здригнутися, і хлопець відчув, як шлунок скрутило спазмом огиди. Він зігнувся навпіл, намагаючись втримати у собі залишки вчорашньої трапези, та спроба це зробити виявилась доволі невдалою. Замість того, щоб нарешті випрямитись і піти звідси геть, Андрій упав навкарачки у болотистий ґрунт і обблював усе навколо.

Коли останній спазм нарешті відпустив його шлунок, хлопець піднявся з колін і спробував відхекатись. Увесь його одяг був заляпаний огидною сумішшю напівперетравленої їжі і шлункового соку. Скривившись, Андрій поволі покрокував до озера, прагнучи якомога швидше змити із себе атрибути обряду, котрий щойно здійснював його травний тракт, змушуючи кишки викручуватись в якомусь химерному ритуальному танці. Крім того, у роті залишився неприємний кислий присмак, і за один-єдиний ковток води Андрій був готовий віддати душу.

Він розгорнув зарості очерету і, склавши долоні човником, занурив їх у непорушну, чорну озерну поверхню. Набравши води, підніс її до рота, та випити не встиг, бо в ту ж мить у ніс вдарив жахливий, терпкий запах намулу, перемішаний зі смородом гнилуватих рослинних соків. Від цього запаху холонуло тіло, забивало памороки і бентежило дух. Таких стійких, таких могутніх концентрованих запахів Андрій ще не зустрічав. Він відчув, як нервово сіпнувся порожній шлунок, як заборсалась у голові налякана чимось свідомість, як шалено загупало серце, намагаючись вирватись із грудей. Щось моторошне вивільнилося з озерних глибин разом із цим жахливим запахом, котрий чомусь продовжував рости й міцнішати, як це часто буває перед грозою. І це щось змусило Андрія закутатися в саван липкого, холодного поту, що раптом оросив його з голови до ніг. Навіть долоні спітніли.

Андрій з огидою стріпнув руками, виливаючи на землю те, що його язик не повертався назвати водою. Він зірвав із прибережного очерету кілька сухих листочків і гарячково кинувся витирати долоні. Та це не допомогло. Запах продовжував міцнішати. Андрій подумки проклинав себе за те, що наважився запхати руки в паскудне болото. Та було вже пізно — як відомо, після бійки кулаками не махають.

А запах продовжував наповнювати собою його тремтячі легені. До намулу й гнилизни тепер долучилися аромати розмоклої деревини. Потім ніс вловив ще щось, Андрій не міг сказати, що саме. Цей запах був набагато жахливіший за попередні, він вловлювався не нюхом, а швидше шкірою, чи може, навіть підсвідомістю (якщо, звісно, запахи можуть вловлюватися підсвідомістю). Та від цього запаху все у ньому завмирало, виверталося навиворіт, пручалося й скиглило, немов у конвульсивних спазмах, а тоді холонуло й застигало, ніби пролита на землю кров.

І тут Андрій нарешті зрозумів, що йому нагадує цей запах.