Перший спалах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Андрій насупився, не розуміючи, чому вона доскіпується тільки до нього. Зрештою, Ігор першим зачепив його.

Та тут він почув, як хтось смикає його за рукав.

— То чим закінчився матч?

Андрій не встиг розтулити рота, як до його вух долинув сердитий голос Марії Петрівни, переповнений глузливими нотками і гнівом.

— Пан Андрій Маковей, як я бачу, володіє непереборним бажанням піти до дошки і розв’язати нам одне чудове рівняннячко! — сказала вона, з насолодою розтягуючи слова. — Ну ж бо, шановний! Чому ви досі ще на місці? Виходьте, не соромтеся! Давайте, продемонструйте класові свої таланти, яких, як ми знаємо, у вас назбиралося чимало!

Закипаючи від злості, Андрій піднявся зі стільця і понуро поплентався на середину.

— Рівняння, любий мій, перед вами! Приступайте до роботи!

Андрій люто зиркнув на Марію Петрівну. В її очах світився тріумф. Ох як він хотів, щоб з нею зараз що-небудь трапилося! Наприклад, люстра впала на голову. Або хтось розбив вікно м’ячем. Або щоб звідкись вискочила миша, а краще — щур. Андрій уявив собі, як той вибігає на середину класу, як напомаджені губи Марії Петрівни розриває переляканий крик, як вона вискакує на стілець, намагаючись сховатися від, на її думку, жахливої потвори, як той стілець, не витримуючи натиску такої здоровенної туші, зрадливо скрипить, а тоді з тріском ламається. Марія Петрівна падає на підлогу, простягається навзнак, смішно дригає ногами, її спідниця задирається і... Стоп-стоп-стоп, а це вже зайве. Андрій узяв крейду і з діловитим виглядом повернувся до дошки.

Змінні, квадрати, логарифми, інтеграли... Андрій спробував вникнути в суть написаного... Якісь формули, буквочки... Хоча... А якщо зробити навмання? Оце, наприклад, підставити сюди, а тут — скоротити? Далі — все за старою доброю схемою... Хоча, стоп... Звідки він знає стару, добру схему? Раніше ж ніколи її не розумів, а тут раптом... Невже все було так просто? Дивно якось... Навіть підозріло... А може, це якийсь дурний жарт? Може, Марія Петрівна вирішила, що він страшенно тупий, і щоб не ганьбити хлопця перед однокласниками, дала йому простеньке рівняння? На якусь мить йому стало соромно за щура і задерту спідницю. Та це протривало недовго.

Все ще не розуміючи, що відбувається, Андрій нервово кашлянув. Несподівано перед його очима випливла здоровенна, біла цифра 3. Через кілька секунд до нього дійшло, що це, мабуть, і є відповідь. Далі він побачив цілий клубок якихось дивних сріблястих ниток, що тяглися від трійки. Вони вирували, мерехтіли, спліталися у якісь складні узори і тягли його вглиб. До суті. Узорів було багато. Вони перетинались між собою або літали паралельно. Здається, це були... розв’язки. Багато розв’язків. Різні варіанти. Вірогідності. Або його почало плющити від духоти, що панувала в класі. Вчителька ще на початку уроку наглухо позамикала кватирки. Вона була з тих людей, яким вічно дує. Саме такі, як вона, в тридцятиградусну спеку лізуть у переповнений автобус і вимагають позачиняти всі вікна. Як же ж він ненавидів таких людей... І спеку ненавидів... Але зараз річ була не в ній... Здається... Він справді бачив розв’язки. Це було гарно. А ще змахувало на те, що вчителька все-таки хотіла його опустити. Це було бридко і смішно. Але, на щастя, в неї нічого не вийшло... А ось це.., це було прекрасно! До неможливості прекрасно! Так прекрасно, що він аж розсміявся.

Клас принишк. Краєм ока Андрій помітив, як заучки-підлизи, що сиділи за першою партою, здивовано перезирнулися між собою.

— Маковей, що з вами? — стривожилася вчителька, очевидно, сприймаючи його регіт за напівбожевільний крик відчаю.

Та Андрій не звернув уваги. В його уяві Марія Петрівна знову валялась на підлозі, дригала ногами і відбивалась від щура, що гриз її окуляри. З-під задертої спідниці, звичайно ж, визирали величезні, більше схожі на вітрило, допотопні панталони. Заучки-підлизи смикали вчительку за руки, безуспішно намагаючись підняти на ноги. Хлопці реготали й тицяли пальцями. Андрій реготав разом з ними. Насправді тут не було нічого смішного, він давно уже виріс з того віку, коли нижня білизна викликає сміх, навіть така недолуга, як у Марії Петрівни. Крім того, він не раз бачив, як бабуся сушила на шворці щось схоже. Чесно кажучи, це «щось» він якраз побачив у бабусиній шафі, а потім просто спроектував на вчительку, щоб помститись. І пофіг, що це було анітрохи не смішно. Але всі сміялись, і він теж. Відчуття помсти — от що керувало Андрієм. Сміятися було варто тільки заради цього. Сміх викочувався з його горла, лився через очі разом зі сльозами, виривався з грудей і заповнював собою все навколо.

Вчителька, схоже, припинила вважати його божевільним. Тепер їй здавалося, що Андрій просто з неї глузує. Це було близько до істини.

— Маковей, або ви замовкнете нарешті, або я зараз же відправлю вас до директора! — і вона загрозливо помахала на нього пальцем.

Почувши про таку перспективу, Андрій узяв себе в руки і спробував заспокоїтись.

— Маріє Петрівно, а ще простішого завдання ви мені запропонувати не могли? — сказав він із нотками обурення в голосі. — Та тут навіть п’ятикласник скаже, що ікс дорівнює трьом!

— Відповідь неправильна, — автоматично промовила викладачка, навіть не почувши толком, що він там сказав. А тоді до неї чи то дійшло нарешті, чи то просто увімкнулась якась кнопка, що відповідає за здоровий глузд, та вона раптом здивовано кліпнула і, зробивши паузу, перепитала: — Вибачте, що?

— Ікс дорівнює трьом! — повторив Андрій, роздратовано закочуючи очі.

Марія Петрівна підійшла до дошки і втупилась у рівняння, а тоді взяла зі столу чистий аркуш і почала щось шкрябати на ньому.

— Те-екс, тут... так... корінь з ікса...плюс вісім...поділи-ти на два в степені ікс...помножити на сім...— бурмотіла вона, виводячи на папері якісь закарлючки. Закінчивши писанину, вчителька відірвалась від аркуша і витріщилась на Андрія.

— А таки справді три! — зачудовано сказала вона, підозріло прицінюючись до нього. — Скажіть чесно, ви підгледіли відповідь?

— Та ні, — відповів Андрій, ображений її поведінкою.

— Отже, вам хтось із класу підказав, а я не почула... Маріє! Оксано! Ваша робота? — і вона зиркнула на переляканих відмінниць.

— Н...н..ні, — відповіла одна з дівчат, затинаючись. — Ми й самі ще не розв’язали!

— Хм... — учителька явно почувалась загнаною в глухий кут. Вона ще якусь мить продовжувала щось обмірковувати, а тоді знову перевела погляд на Андрія. — Поясніть, будь ласка, хід ваших думок!

Схоже, найбільше її спантеличувало те, що Андрій не зробив жодного запису. Жодного розрахунку не красувалося на дошці, жодної формули не було виведено.

Але Андрій ні на мить не завагався. З грайливою усмішкою на лиці він пояснив кожнісінький крок свого розв’язку, при чому зробив це так, що його зрозумів навіть останній двієчник.

— Дивовижно! — видихнула Марія Петрівна, коли він нарешті закінчив пояснювати. — Навіть не так... Я б сказала, блискуче! Справді блискуче! Ви що, влітку займалися?

— Та ні, — знизав плечима Андрій, не зовсім розуміючи, чого вона так вчепилася до цього дурнуватого рівняння. Воно, звичайно, не на дві дії, але й суперскладним його теж не назвеш.