— Це дивовижно... Фантастично! Блискуче! — бубоніла Марія Петрівна, риючись у купі якихось паперів. — Ага! Ось де воно... Знайшла нарешті! Ану спробуйте розв’язати!
І вона подала хлопцеві аркуш з наступним рівнянням. Андрій знизав плечима, зосередився — і почав уявляти, як щур принюхується до ніг вчительки. Цього разу перед очима вималювалось щось схоже на «-23а». Далі почався танець сріблястих циферок, ниточок і шнурочків... Він записав відповідь, а тоді, на прохання вчительки, пояснив розв’язок. Марія Петрівна запропонувала йому ще одне завдання, а тоді ще одне, і ще... І кожного разу ситуація повторювалась. Щойно він дочитував завдання до кінця, як відповідь одразу ж з’являлась перед очима. Щур у його голові вже перегриз все, що міг, і тепер ласував класним журналом.
— Надзвичайно! — захоплено сказала вчителька після чергового рівняння. У її очах він помітив щось схоже на суміш глибокого захоплення, пошани й...побожності?
Андрій окинув очима клас — і побачив, що всі зачаровано дивляться на нього. Кілька людей сиділи з відкритими ротами — так, наче угледіли щось, гідне великого здивування.
— Який здібний хлопчина! — говорила Марія Петрівна, сплескуючи в долоні і не зводячи з нього очей. — Та вам...
Її перебило гучне дзеленчання дзвоника. Андрій полегшено зітхнув. Його щур покінчив з журналом, струбив парочку зошитів, перекинув відро зі сміттям і тепер шукав, що зжерти ще. Андрій порадив взятись за ніжки стола. Щурові не сподобалось.
— Перерва! — заверещав хтось із хлопців і налякав щура. Той блимнув очицями, труснув хвостом і чкурнув під батарею.
Як тільки Марія Петрівна вийшла в коридор, всі одразу зірвалися з місць і навперебій кинулися до Андрія.
— Що за спектакль вона тут улаштувала? — поцікавився Андрій, оточений тісним колом однокласників.
— Спектакль? — здивовано перепитала одна з дівчат-заучок. — Я думала, це ти нам поясниш!
— Ти про що? — Андрій стріпнув головою, відкидаючи з лоба пасмо волосся, що впало йому на очі.
— Ти лускав ті рівняння, ніби якісь горіхи! — ошелешено сказала вона, чомусь не знаючи, куди подіти свої руки. — Я за ввесь урок розв’язала тільки дві штуки, і то у другому щось наплутала! А ти!.. Знаєш, я такого ще не бачила!
— Чого не бачила? Та вони ж не дуже важкі!
— Хм... Я б так не сказала! — підключилася до розмови ще одна з відмінниць. — Останні два, якщо я не помиляюсь, узагалі взяті з завдань обласної олімпіади! Брат там був минулого року... Не розв’язав.
— Що? — тупо перепитав Андрій.
Тут із натовпу вийшов однокласник, через якого й почалась уся ця катавасія. Він розуміюче подивився на Андрія і по-дружньому поплескав його по плечу.
— Кажеш, це я щасливчик? — сказав він, усміхаючись. — А сам то...
І він зібрався було йти кудись, та раптом щось згадав і зупинився.
— А хоча ні! — він нахилився до Андрія і додав: — Ти не щасливчик! Ти — геній!
І запустив у сміттєвий кошик зіжмаканим аркушем з якимось малюнком. Андрій встиг розгледіти намальовану ручкою мордочку щура.
6
Хто підмінив сина?
7
Осінь поволі вступала в свої права. Ранки стали холодними, а дощі — затяжними. По небу потягнулися довжелезні пташині ключі. Нещасні птахи, покидаючи рідні землі, безупинно кружляли над містом і сумовито кричали, аж поки їхній крик не поглинав ранковий туман.
На Андрія все частіше нападали приступи якоїсь незрозумілої меланхолії. Якщо раніше він віддавав перевагу гучному, веселому товариству, то тепер його постійним супутником стала самотність. Він уникав людей, частенько блукаючи містом наодинці. У випадкового спостерігача могло би скластися враження, що хлопець чогось шукає, та чомусь ніяк не знайде.
Батьки у поведінці Андрія не вбачали нічого дивного. Мати вважала, що син просто дорослішає і з недоробленого підлітка перетворюється у серйозного юнака. Батько, дізнавшись про історію в школі, з гордістю заявив, що завжди вірив у приховані таланти сина. Що ж до змін у характері хлопця, то він був упевнений, що це якось пов’язано із подіями в лісі.
А потім Андрієві почали снитися сни...
8
Того дня Андрій повернувся додому під самісінький вечір. Забіг на кухню, перекусив шматком хліба з маслом і запив холодним чаєм.
— Краще би млинців загрів! Я їх що, для себе пекла? — обурено спитала мама, побачивши на столі надкушений бутерброд. — Ще шлунок зіпсуєш цією сухом’яткою...
— Дякую, та я вже не голодний, — відповів Андрій, пропускаючи повз вуха останні мамині слова. — Посуд помию потім, чесне слово.