Андрій кинувся на пошуки вимикача. Він мав бути праворуч від отвору, десь там, де клятий плющ загородив собою всю стіну. Нещадно шматуючи нестерпне темно-зелене листя, хлопець нарешті зумів відчути долонею те, що шукав.
Тільки б спрацювало! Тільки б спрацювало!
«Увімкнися! Будь ласка!»
Андрій поставив пальця на вимикач і перелякано примружився, боячись побачити страшну правду.
«Боже, чуєш! Прошу тебе, благаю! Якщо ти є, допоможи мені! Просто допоможи!»
Він натиснув на вимикач, і той натужливо клацнув.
Раз, другий...
Нічого не сталось.
Андрій розплющив очі, все ще не вірячи у можливість своєї поразки. В кімнаті досі було темно. Холодний океан туману досягав йому майже до пояса.
Ні! НІ-І-І!!!
Андрій щосили загатив кулаком по вимикачу, прекрасно розуміючи, що таки програв. Він бив по ньому як тільки міг, вкладаючи в удар усього себе, усе своє тіло, усю перелякану душу. Він бив, як не б’ють ніколи. Він бив.
Він бив.
Він бив...
І тут над його головою пронісся слабкий подих вітру. Холодний подих. Дуже холодний. Можна навіть сказати, крижаний.
Вітру.
(Ага!)
Позаду нього хтось стояв.
Стояло.
Стояли.
Він-вона-воно знаходилися (за його спиною. Андрій відчував, як безшумно ворушаться довгі тонкі пальці.
Він-вона-воно чекали.
Когось.
Чогось.
Ба ні. Думай глибше. Два в одному. Це, знаєте, як кавові пакетики. Хочеш — кава з цукром. А хочеш — і з вершками.
Когось і чогось.
Бі-лі хо-ло-дні ру-ки!..
Смерті.
Вони чекали його смерті.
(Тільки не озирайся! Нізащо не озирайся!)
А воно наближалося. Мить, ще мить — і не буде більше нічого. Залишиться тільки відчуття неймовірного...