Перший спалах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— До завтра? До завтра?! Та годі прикидатися, ти думаєш, я не розумію, в чому справа?! — він схопив Андрія за комір і різко струсонув ним. — Кілька годин, кажеш?!

І тут його голос зірвався на істеричний крик:

— Тебе не було два тижні, чуєш?! Цілісіньких ДВА ТИЖНІ!!!

4

Минуло два місяці.

Після усіх катавасій в селі Андрій нарешті повернувся додому. Галасливе, задушливе місто принесло йому несподіваний спокій і якусь душевну рівновагу. За цей час Андрій з батьком устигли пооббивати пороги усіх міських відділків і прокуратур. Батько все ще сподівався, що хлопець нарешті не витримає й відкриє світові, що ж трапилося з ним у той страшний грозовий день і де він пропадав наступні два тижні. Та кожного разу від Андрія звучали одні й ті ж самі слова, які він, здається, уже встиг вивчити напам’ять: ударило гілкою, знепритомнів, оклигав, пішов додому, нічого не чув, не бачив, ні від кого не втікав, нікого не лупцював, і т. д.. У відділку зійшлися на думці, що юнак або справді заблукав, або вирішив ненадовго відчути себе у шкурі Мауглі. А кров на обличчі... Напевно, десь поранився. Всі знають, які непосидючі тепер підлітки пішли. Якщо не поріжуть пальці кишеньковим ножиком, то обов’язково налетять босою ногою на шматок розбитого скла, що не так і важко зробити при нинішній-то екології...

Та невгамовний татусь заспокоївся тільки після того, як познайомив хлопця з усіма психіатрами, психоаналітиками і психами, що мешкали у їхньому районі. Після тривалого й доволі таки плодовитого для більшої частини цих осіб викачування батькових грошей усі вони визнали Андрія психічно здоровим і одностайно заявили, що хлопця бажано транспортувати в якесь інше середовище, щоб оговтався від пережитого шоку. Тому останні два тижні канікул Андрій провів на гарячому пляжі Середземного моря.

Несподіванки почалися, коли він повернувся до школи...

5

Того дня все було як зазвичай. Щойно продзеленчав дзвоник, як двері розчахнулись — і в клас запливла Марія Петрівна, стара, схожа на величезного колобка вчителька математики, що страждала надмірною суворістю до учнів і древнім, майже сталевим світоглядом, згідно з яким запізнення на урок вважалося ледь чи не найбільшим смертним гріхом.

Буквально через кілька секунд після неї до класу вповз захеканий Мишко Лещук. Спочатку в дверях з’явилась його нога, далі — руки, зайняті двома здоровенними бутербродами, а тоді уже й решту Мишкового тіла. Він діловито відчинив двері кросівкою (очевидно, уявляючи себе Чаком Норрісом), і голосно плямкаючи, завалився в клас — та тут же застиг, мов укопаний, налетівши на крижаний погляд Марії Петрівни.

— Хмм...мрм... — промимрив він, намагаючись проковтнути занадто великий шматок бутерброда, що несподівано застряв у горлі.

— Хто це тут у нас в перший же день запізнюється? Га? — суворо сказала вчителька, театрально поправляючи окуляри.

Мишко нарешті проковтнув триклятий шматок і по-дурному витріщився на неї, збираючись щось сказати. Та йому раптом знову забракло слів, і він завмер з роззявленим ротом.

— Я так розумію, ви давненько не навідувались до директора?

Марія Петрівна погрозливо нависла над столом.

В ту ж мить до класної кімнати увірвався Діма Вуєвич, височенний рудий здоровило з довжелезним носом, густо поцяткованим веснянками. Вони з Мишком були друзі нерозлийвода. Андрій відчув, як разом зі струменем повітря до класу увірвався слабенький запах тютюнового диму. Певно, Діма знову курив за школою, очікуючи, поки розтане черга в буфеті.

— І довго мені вас докупи збирати?! — вчителька сердито сплеснула руками.

— В...в...вибачте, — пробурмотів Діма, затинаючись. — Черги... Ви ж, мабуть, знаєте, які в буфеті черги!..

— Ні, не знаю! Ви забагато собі дозволяєте! — надтріснутим голосом вереснула Марія Петрівна, розсердившись, що Діма привселюдно натякає на її харчування в шкільному буфеті. Для неї це, очевидно, було чимось дуже ганебним. — Мене анітрохи не цікавить, де ви були і чим займалися! В кабінет до директора! Обоє! Негайно!

— Чого одразу — до директора? Ми ж не зробили нічого поганого! — обурився хлопець.

— Хіба я вас у чомусь звинувачую? — з награним здивуванням підняла брови Марія Петрівна. — Та не доведи Господи до такого! Просто правила створені для того, щоб їх дотримуватись! А ви цього явно не робите! А тепер — будьте такі ласкаві — покиньте аудиторію і не заважайте мені проводити урок!

Діма понуро поплентався геть із класу.

— Вас, Лещук, це також стосується, — додала вчителька, скоса зиркаючи на Мишка. — І закрийте нарешті рота, бо, чого доброго, ще й мене проковтнете!

Андрій зневажливо пирхнув.

— Слухай, вона взагалі вміє говорити по-людськи? — запитав він у сусіда по парті. — Чи тільки пафосними шаблончиками? Чесно, обблюватись можна.

Марія Петрівна одразу ж перевела погляд на нього.

— Ви теж хочете провітритись?

— Ні, дякую! — відповів Андрій, а тоді додав ущипливо. — Хоча пропозиція, звичайно, крута.

По класу прокотився смішок. Та Марія Петрівна не звернула на це жодної уваги.