Перший спалах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Що робиться?!» — скрикнув він перед тим, як втратити свідомість.

«Що робиться?» — заверещали птахи і каменем кинулися донизу.

«Що робиться?» — зарепетував дуб і зненацька вибухнув.

«Що робиться?» — прошелестіло листя і, охоплене вогнем, зірвалося з гілля гігантською палаючою хмарою.

Він лежав під почорнілим небом і захлинався від болю. Високо вгорі кружляла величезна зграя птахів, затуляючи примарне світло. Вони носились, мов божевільні, і безперестанно кричали, кричали, кричали... Уламки дерева сипалися з неба, розбиваючи йому кістки, вогненний дощ палив на ньому одяг, роздував мізки, збурював кров. І над усім цим ширяла гігантська хмара листя, затуляючи від світу увесь цей біль, оце гігантське пекло, що оповило тіло Андрія і стерло його з лиця цього світу.

«Умри...умри...умри...»

Шелест листя і голоси птахів віддалялися, відпливали кудись у даль, зникали за горизонтом свідомості. Та й сама свідомість зникала. Вона не була здатна жити у купці попелу.

2

Андрій прийшов до тями глибокої ночі. Першим, що він побачив, насилу розплющивши припухлі повіки, було вкрите зірками, чорне, мов крило ворона, холодне небо. Навколо заливалися співом цвіркуни і озивалися жаби в далекому лісовому болоті.

Андрій спробував підвестись і відчув у голові тупий біль. Кров шугонула до обличчя, щось запекло у скронях, і він знову безсило повалився на траву.

Важко дихаючи, продовжував лежати, прислухаючись, як пробирається під шкіру холодне дихання серпневої ночі. Високо вгорі пролетіла сліпуча зірка, і він відчув у грудях легке розчарування, бо так і не встиг загадати бажання.

Доклавши чималих зусиль, Андрій нарешті звівся на ноги. В голові запаморочилося, щось липке потекло по обличчю, перед очима попливли червоні кола, та він зумів втримати рівновагу і вдихнути на повні груди прохолодного нічного повітря... Коли темрява трохи розсіялась, він озирнувся.

«Це ж скільки часу я тут провалявся?»

Відповіді не було. Натомість погляд наткнувся на величезний, обгорілий стовбур, що одиноко стирчав поміж ялинових заростей, демонструючи світові голі безлисті гілки.

І тут він усе пригадав: останню лісову прогулянку, загублену стежку, грозу, старезне дерево, що стало для нього схованкою, а далі... Що ж було далі? Важко сказати. Він пам’ятав тільки страхітливий спалах і скажений гуркіт... А тоді щось вдарило його по голові — і він відключився.

Хоча ні, було ще щось... Принаймні так йому здається. Якісь...думки? Видіння? Сни? Марення хворого, обпаленого больовим шоком розуму? Можливо... Андрій шукав стежку, але вона ніби крізь землю провалилась. І тут він згадав бабусині казки про лісових духів, що іноді, граючись, ховали дорогу від мандрівників. Колись він думав, що ці духи живуть у грибах.

Якось у дитинстві Андрій розкопав грибницю — і під шаром моху знайшов дивні світлі нитки, що тягнулися від грибів кудись углиб лісу. Він розповів бабусі про побачене — і пошкодував, вражений тим, як відреагувала на це старенька. Вона страшенно розізлилась і сказала, що лісові духи цього не вибачать. Андрій після того ще довго боявся спати вечорами. Йому здавалося, що як тільки у всьому домі погасне світло, то гриби проростуть крізь підлогу прямісінько під його ліжком, і заберуть з собою в підземний морок, де він зостанеться навіки. У напівдрімотному стані він бачив, як крізь стіни кімнати проростало коріння дерев і обплітало бильця ліжка, стелилося по підлозі, обвивалося навколо ніг. Він хотів зістрибнути на підлогу і помчати геть, та боявся, що ноги загрузнуть в липкому багні, чи їх поколе жахлива соснова хвоя, чи покусають гадюки, котрі так люблять вигріватися в м’якенькому мосі. Та найбільше Андрія лякали гриби. Адже коли він спав, вони тихенько обступали його ліжко і докірливо дивилися, дихаючи холодом і гнилизною, що приходили з ними із глибин підземелля.

Андрій був упевнений, що вдома його чекають заплакані мама й бабуся, стурбований і розлючений тато, та ще, напевно, з десяток захеканих сусідів, котрі оббігали ввесь ліс у його пошуках, та так і не додумалися зазирнути в молодий ялинник біля самого села. Та коли він підійшов ближче, його зустріла несподіванка... Схоже, всі в домі вже давним-давно спали.

Андрій тихесенько відчинив хвіртку. Завіси протяжно заскрипіли, і він подумав, що було б непогано їх змастити. Двері були замкнені, тому Андрій легенько постукав у вікно. Ніхто не відповів, і Андрій затарабанив сильніше. Спочатку до його вух долинула тільки нічна тиша, яку інколи переривала цвіркунова скрипка, а тоді всередині хтось завовтузився, і крізь відчинену кватирку виповз захриплий батьків голос.

— І кого це принесло так пізно?

— Своїх, тату! — сказав Андрій, дивуючись.

— Що? Невже? Не може бути? Андрію, синку! Невже це справді ти?!

— Та ні, мій брат-близнюк, — фиркнув хлопець, трохи розчарований такою зустріччю.

— Господи... Андрію! — сонні нотки в голосі батька як вітром здуло. Андрій почув, як заскрипіла підлога під батьковими кроками, далі щось дзенькнуло, і до вух долинуло ледве чутне жіноче бурмотіння. А тоді у вікнах нарешті засвітилося, і Андрій почув, як повертається в дверях ключ.

Батько вийшов на поріг, тримаючи в руках старий, побитий часом ліхтарик. Вслід за ним у дверях з’явилася й матір, закутана у довжелезний махровий халат.

Промінь від ліхтарика упав йому на обличчя, і Андрій зажмурився, осліплений яскравим Світлом, від якого встиг відвикнути у густій темряві серпневої ночі. В ту ж мить повітря сколихнулося від переляканого маминого зойку.

— Що таке? — Андрій спантеличено витріщився, переводячи погляд то на неї, то на батька.

— У тебе...на обличчі...

Все ще не розуміючи, в чому річ, Андрій поволі підніс руку догори і обмацав своє чоло, ніс і щоки... А тоді взяв у батька ліхтарик і посвітив на долоню.

Побачивши, що на ній, він з переляку випустив його з рук.