Перший спалах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Там сніданок на кухні холоне!

— Іду-йду! — гукає батько і знову розкручує кран. Його слова поглинає шум води.

Андрій нарешті відклеює ложку від лоба. З її дзеркальних глибин на нього дивиться занадто високий, занадто худий юнак із занадто довгим темним волоссям і занадто великими темними очима. Шкода тільки, що ці очі майже повністю затуляють дурнуваті, нерівні пасма, котрі постійно звалюються на обличчя. Андрій незграбно відкидає їх з лоба і думає, що в такі моменти схожий на якусь рок-зірку. Принаймні щиро на це сподівається. Бо виглядати, як емочка, поки що не входить в його плани. Крім того, з такими патлами і окосіти недовго. Так що... Пора, мабуть, навідатись у перукарню.

Він рукою забирає з лоба волосся і ще пильніше вдивляється у майже дзеркальну поверхню ложки. Її опукла сторона кумедно викривлює обличчя, і складається враження, наче в нього здоровенний, схожий на картоплину ніс, що простягається від вуха до вуха, перетворюючи його на незграбну пародію на Буратіно.

Двері раптом з гучним клацанням відчиняються, і звідти виходить батько. Витираючи волосся рушником, кидає погляд на сина і смачно позіхає, затуляючи рота рукою. На якусь мить він нагадує Андрієві ситого, самовдоволеного кота, що ліниво мружить на сонці свої здоровенні очиська.

— Доброго ранку! — той усміхається синові і йде на кухню.

Андрій дивиться услід батькові — і його кусає щось схоже на заздрість.

Його батько — ідеальний. Бо має все, чого хотів, про що мріяв. Він народився в сільській глибинці, та втік звідти, переможений голосом свободи. Місто прийняло його божевілля, мов старий чоловік блудного сина, і дало йому волю. Він полюбив його більше за батька й матір, увібрав у серце, мов спраглий воду, і проріс у його глибини, немов молоде деревце. Місто навчило його любити і не боятися, дало друзів, кохану, дім. Воно прийняло його такого, як є — смішного, веселого, з парою подертих черевиків і вітром в кишені. За плечима у батька була бурхлива молодість — неймовірна історія боротьби й кохання, в яку вплелася божевільна радість від життя. Вона переповнювала батька, розривала на клапті, змушувала кричати про неї на ввесь світ, ділитися з кожним перехожим на вулиці. Батько притягував до себе людей, як магніт, його широченна усмішка манила і вабила. Він став своєрідною перепусткою у світ волі і шаленого щастя, коли живеш однією хвилиною і не задумуєшся про завтра. Він навчив своїх друзів сміятись і говорити правду. Можливо, він був божевільний, але це божевілля несло тільки світло. Він сміявся з проблем щиро і нестримно, та коли хтось потрапляв у біду, завжди простягав руку допомоги. Він не вмів брехати. Та й навіщо йому було брехати? Все, про що він мріяв, само прийшло йому до рук. Спочатку це була воля і подорожі. Потім — трохи засмучені очі майбутньої дружини. Коли народився Андрій, він трохи вгамувався, але не перестав кайфувати від життя. Він відкрив власний ресторан, купив чималу квартиру в одному з найкращих районів міста і парочку автомобілів. Правда, один із них, пошарпаний, старенький «Москвич» вже років п’ять стояв у гаражі. «Я ніколи не розлучався з ним. Я пам’ятаю всі дороги, які він об’їхав. Я пам’ятаю всі світи на цих дорогах, всі мрії, перемріяні у цьому салоні, всі думки, всі божевільні поцілунки. Так-так, синку, можеш вважати свого батька сентиментальним дурнем, але я не позбудусь цієї машини ні за які гроші.»

Він любив жарти. У їх сім’ї усі любили жарти. Та й узагалі... Андрієві батьки ніколи не соромились виявляти свої емоції. Якщо їм було радісно, вони могли кричати, співати, плакати, божеволіти, однак ніколи — мовчки смакувати блаженний стан. Якщо вони сварились, то робили це так гучно й колоритно, що навіть консьєржка прибігала послухати. Андрій якось був свідком того, як вони ганялись одне за одним по квартирі, перекидаючи столи, стільці й вазони, як батько раптом зупинився перед шафою й, репетуючи, наче якась допотопна печерна людина, взявся викидати звідти одяг, як мати тихенько підкралася до нього ззаду і вилила на спину цілісіньке відро води. Батько волав, завивав, намагався її спіймати, та вона спритно ухилялась і, коли він на якусь мить втратив пильність, відро опинилось у нього на голові. Андрій не міг згадати, чого вони тоді сварились, однак добре пам’ятав, чим закінчилось це божевілля. Бідолашні сусіди, вирішивши, що мають справу з черговою Андрієвою вечіркою, викликали міліцію, щоб угамувати проблемних підлітків... Стукіт, грюкіт і верески вони сприйняли за крики обдовбаних до зелених чортиків шістнадцятилітніх шмаркачів. Не в силах більше терпіти «п’яні шабаші», сусіди вирішили покласти їм край раз і назавжди, вживши щодо цього «відповідних заходів». Ох, треба ж було бачити їхні обличчя, а заодно — й ошелешені погляди нещасних міліціонерів, котрі, схоже, не надто сподівалися, що двері їм відчинить мокрий, розпашілий мужик в сорочці з відірваним рукавом і порожнім відром у руках та жінка в офісному костюмі, поверх якого гордо красувалися довжелезні стрічки туалетного паперу!

Так, Андрій тоді насміявся від душі. Гнів батьків вгамувався ще до того, як відчинилися двері. Одна із сусідок, збита з пантелику їх поведінкою, докірливо похитала головою і заявила, що нарешті зрозуміла, чому вони виростили такого безпутнього сина. Потім вона сказала, що немає нічого гіршого за розчарування в людях, однак побачивши, що її слова не змусили нікого впасти у каяття, а навпаки, тільки підлили олії в вогонь (батьки ледь не подушилися зі сміху), розсердилась і демонстративно грюкнула дверима, вивергнувши зі своїх вуст клятву, що ноги її більше не буде в цьому бісівському домі. У відповідь мати показала їй язика і залилась щирим сміхом. Її сміх полум’ям перекинувся не тільки на нього з батьком, але й на остовпілих правоохоронців, що до того моменту ніяк не могли визначитись, як реагувати на подібну витівку. Їхні вагання між проханням проїхатись у відділок і штрафом за порушення громадського порядку закінчились бенкетуванням на кухні, де за маминими варениками і сливовим пирогом вони забули про все на світі.

Андрій тихенько заліз у ванну і увімкнув воду. Холодний струмінь вирвався на волю і обдав його колючими крижаними кинджалами. Андрій скрикнув від несподіванки, і крик цей перемішався із захватом. Бо у тому, щоб відчувати, як впивається у шкіру до болю холодна, майже нестерпна на дотик вода, було щось особливе, щось...дивовижне! Голки болю кололи шкіру, ломилися в кістки, та це змушувало серце битися в якомусь піднесеному ритмі, наливатися радістю, що солодким вогнем переливалась у кров.

Він стане таким, як батько. Він вирішив. Він нарешті закінчить цю бісову школу і поступить в інститут. Він вчитиметься — і працюватиме. Звісно, він одразу ж влаштується на якусь чудову роботу. Він не лінивий і не боїться праці. А з його новоспеченим талантом до математики взагалі перетвориться на справжнісінький діамант для роботодавців. Головне — щоб вони тільки зуміли відрізнити його від сліпучого блиску фальшивок. А тоді... Все буде добре.

От тільки... Починати треба вже зараз. З цього же дня. З цієї ж хвилини. Скільки можна відкладати все на потім?

Андрій пильно подивився на свої руки. Що він може цими довгими, незграбними пальцями? З такими руками хіба що тільки в піаністи, та на жаль, дорога закрита і туди. Здається, коли він був малий, по його вухах пробіглося стадо слонів. Хоча ні, слони потопталися по татусеві, а той в свою чергу наділив цим і сина. Знав, напевно, що хлопець хотітиме стати схожим на нього! І, чесно кажучи, таки добився свого. Коли Андрій починав співати, тітка Марина, сусідка, що мешкала поруч з бабусею, у відчаї затикала вуха і втікала до свого сина, що жив на іншому кінці села. Вона благала Андрія якомога швидше закрити рота, іноді використовуючи для цього домашнє шоколадне печиво.

Ну що ж, як не крути, а музикального хисту у нього все-таки не було. Та й якщо бути чесним, хіба ж тільки музикального? У Андрія не було жодного хисту, і це неймовірно дратувало. «Усі люди народжуються з якимось талантами (бла-бла-бла)... Головне — вчасно їх розпізнати (ой, та що ви кажете?)». Всі навколо такі мудрі, такі талановиті, тільки він один — дідько знає що. Черговий виняток із чергового правила. Помилка природи. Нудна, сіра, нікому непотрібна (батьки не рахуються!) людинка. О так! Справжнісінька помилка! Така собі дурнувата, велетенська клякса.

Ну гаразд, є одна річ, в якій він віднедавна не такий уже й нездара — люба, мила математика. Та сама математика, про яку він уже й думати забув. Скільки часу до книжки не брався? Тиждень? Два? Чи може, трохи більше? Не пригадує, і крапка. Та й на біса вона йому здалася? Він поки що бачив себе студентом-гуманітарієм. Технічні вузи не надто його приваблювали.

Незграба. Недотепа. Невдаха. Довбень. Нахлібник. Ходяча катастрофа. Слабуватий на тіло. Слабуватий на голову. Слабуватий на розум. Слабуватий... Та просто слабуватий, що тут ще скажеш? Так, це він — у всій своїй юній красі. Так, це він — славетний Андрій Маковей! Навіть прізвище дурнувате, чорти б його вхопили. Дивно, що батько не змінив його на якесь інше, милозвучніше.

А що вже говорити про дівчат! Хоча ні, про них краще взагалі не говорити. Жодна ще не витримала далі третього побачення. Навіть якщо спочатку усе йшло добре, рано чи пізно траплялося щось таке, що змушувало Андрія ще довгий час соромитись зазирнути тій дівчині у вічі. Коли він вирішив покатати Галю на батьковому авто, то ненароком стукнув її по носі дверцятами машини. Кружляючи у вальсі з Мариною на шкільному балу, наступив їй на поділ сукні — і відірвав чималий шмат, змусивши нещасну дівчину стрімголов кинутись до виходу під глузливий регіт танцюючих пар. А Катя... Що вже казати про Катю! Вони довго цілувалися на березі озера, милуючись місячним сяйвом. А тоді в ньому озвалося випите напередодні (задля хоробрості, звісно) поганеньке дешеве вино, що підозріло відгонило кислятиною впереміш зі стійким запахом спирту. І його знудило. Прямісінько на її новенькі, лаковані туфельки.

Але годі про минуле. Настав час почати життя з чистого аркуша. І першим кроком, який він зробить на цьому нелегкому шляху, буде гартування волі й сили духу. Саме тому він піде до цього репетитора. Піде сьогодні. Незважаючи на лінь і недільний настрій. Піде зараз же! І навіть вибачиться, якщо раптом запізниться (а він все-таки запізниться, це було ясно й дурному). Він, Андрій Маковей, зараз вийде з ванни, переодягнеться і вирушить до...

Тут запищав мобільний.

Андрій скрутив кран і як-небудь обтер руки великим махровим рушником, а тоді запустив руку в кишеню джинсів, що валялись на стільці, і серед купи непотребу нарешті знайшов телефон, що продовжував пищати, мов дурний.

«Це ж хто тут у нас такий нав’язливий?», — подумав Андрій, дивлячись на дисплей. Телефонував Сашко Маркевич — однокласник і сусід по парті. Андрій натиснув «прийняти дзвінок» і підніс мобільний до вуха.

— Слухаю!

— Здоров, старий! — зарепетував у трубку Сашко, очевидно, намагаючись перекричати рев машин і свист вітру. — Що у тебе з телефоном? Я вже дві години не можу додзвонитись!

— З телефоном усе в порядку! Якщо ти не в курсі, я його вимикаю на ніч! А то вічно дзвонять усякі, спати заважають...

— Скільки можна дрихнути? — обурився Сашко. Десь на задньому плані почулося завивання сирени швидкої. — У мене до тебе серйозна розмова...

— Сань, ти трохи не вчасно! — простогнав Андрій у відповідь. — Я тут, знаєш, до репетитора спізнююся!

— Вибач, чуваче, але репетитор сьогодні відпочиває! Хочеш — вір, а хоч — не вір, у нас є набагато важливіші справи!

— У тебе, може, і є... А я повинен бути в репетитора! Розумієш... Усе не так просто, як ти собі думаєш... Справа в тому, що я пообіцяв!

— Що пообіцяв? А головне — кому? Батькам? Вони тебе що, досі на повідку тримають?