— Слушно. Ти міг би схопити нежить. У мене не було його десять років. А тільки-но прилетів на Місяць, почав кашляти.
— Бо там було сухо, ось чому, — сказав я з серйозною міною. Олаф засміявся й оббризкав мене всього, стрибнувши у воду за метр від мене.
— Там було справді сухо, — сказав він, випливаючи. — Це вдале визначення — правда? Сухо, але не дуже затишно.
— Оль, я вже побіг.
— Гаразд. Побачимося на сніданку, коли ти не проти.
— Звичайно.
Я побіг нагору, обтираючись по дорозі. Перед дверима я затамував подих. Обережно зазирнув. Вона ще спала. Я скористався з цього й швидко переодягся. Встиг ще й поголитися у душовій.
Я зазирнув до кімнати — мені здалося, що вона озвалась. Коли я навшпиньки наблизився до ліжка, вона розплющила очі.
— Я спала… тут?
— Так. Так, Ері…
— Мені здавалося, що хтось…
— Так, Ері, це був… я.
Вона дивилася на мене, немовби силкуючись щось згадати. Спочатку очі її трохи розширилися — від здивування? Потім вона заплющила їх, відкрила знову; крадькома, дуже швидко, проте не настільки, щоб я не помітив, зазирнула під ковдру; обличчя її зашарілося.
Я відкашлявся.
— Ти хочеш, мабуть, піти до себе, га? Може, мені краще вийти, або…
— Ні, — сказала вона, — адже в мене є халат. Вона загорнула його поли, сівши в ліжку.
— Це… вже… справді так?… — сказала вона тихо, таким тоном,наче з чимось розлучалася.
Я мовчав.
Вона підвелася, пройшла по кімнаті, повернулась.
Потім підняла на мене очі — в них було запитання, непевність і щось іще, чого я не міг відгадати.
— Чи ви, Брег…
— Моє ім’я Халь. Так мене звуть.
— Чи ви… Халь…
— Що?
— Але… він…
Не хотіла чи не могла сказати «мій чоловік»?
— Післязавтра він повернеться.
— Так?
— Що буде?
Я проковтнув клубок у горлі.