— Що?
— Про себе. Хто ти. Чим займаєшся. Чого хочеш. Але — не те, чого хотіла раніше, поки я не звалився тобі на голову.
Вона злегка знизала плечима, наче даючи зрозуміти, що їй нема чого сказати.
— Не хочеш говорити? Чому, чи…
— Це не має значення… — сказала, ніби вдарила мене цими словами. Я відсахнувся.
— Що це означає, Ері… що це, — белькотів я. Але вже розумів. Добре розумів.
Я скочив на ноги й почав ходити по кімнаті.
— Я так не хочу. Не можу так. Не можу. Так не можна, я…
Я остовпів. Знову. Бо вона усміхнулася. Невиразно, ледь помітно.
— Ері, що ти…
— Він має рацію, — сказала вона.
— Хто?
— Той… ваш приятель.
— В чому?
Їй важко було це вимовити. Вона відвела очі.
— В тому, що ви — нерозумний.
— Звідки ти знаєш, що він це сказав?
— Я чула.
— Нашу розмову? По обіді?
Вона кивнула головою. Почервоніла. Навіть губи її порожевіли.
— Я не могла не чути. Ви розмовляли страшенно голосно. Я б вийшла, але…
Я зрозумів. Двері її кімнати виходили до холу. «Який кретин», — подумав я про себе. Я був приголомшений.
— Ти чула… все? Вона знову кивнула.
— І знала, що це я про тебе?…
— Угу.
— Звідки? Адже я не назвав…
— Я знала ще перед тим.
— Як!?
Вона повернула голову.
— Не знаю. Знала. Тобто спочатку я подумала, що це мені здається.