— Я цього року закінчую курс археології…
— Розумію. Ти хочеш сказати, що, вважаючи тебе ідіоткою, я по суті стаю ідіотом сам? Вона всміхнулася.
— Ви дуже круто висловилися.
— Так. Пробач. Отже, Ері, я можу з ним поговорити?
— Про що?
— Ох, як це важко… — я прикусив язика. — Про нас.
— Адже так не робиться.
— Ні? Ага. Будь ласка. А як робиться?
— Провадиться розділ. Але знаєте, Брег, правду кажучи… адже я… я так не можу…
— А як ти можеш?
Вона безпорадно знизала плечима.
— Чи це має значити, що між нами нічого не сталося? — запитав я. — Не сердься, Ері, що я так кажу, адже я в подвійно невигідному становищі, розумієш? Я ж не знаю всіх формальностей, звичаїв, того, що слід і чого не слід робити навіть щодня, а тим більше в таких…
— Я розумію. Знаю. Але я ж з ним… Сеон…
— Розумію, — сказав я. — Знаєш що? Може, сядемо?
— Мені легше, коли я стою.
— Будь ласка. Слухай, Ері. Я знаю, що мені треба робити. Я повинен забрати тебе так, як я казав, і виїхати кудись — я не знаю, звідки в мене таке переконання. Може, я просто страшний дурень. Але мені здається, що тобі було б зі мною добре. Проте я не хочу тебе примушувати. І тому вирішальне слово — назвемо це так — належить тобі… Принаймні, я вже не такий безнадійний свинтус. Так. Я добре це розумію. Ти тільки одне скажи — що ти волієш?
— Отого безнадійного свинтуса… Я засміявся. Може, трохи істерично.
— О боже. Так. Добре. То можна мені з ним поговорити? Згодом, звичайно. Тобто, я приїхав би сюди сам…
— Ні.
— Чи так не прийнято? Можливо. Але відчуваю, що я повинен, Ері…
— Ні. Я… дуже вас прошу. Справді. Ні! Ні! Раптом по її щоках покотилися сльози. Я схопив її в обійми.
— Ері! Ні. Та ні! Я зроблю, як ти хочеш, тільки не г.лач. Благаю тебе. Бо… не плач. Перестань, чуєш? А зрештою… плач… я… сам не знаю…
— Я… не знала, що це… може… так… — уривчасто вимовила вона, схлипуючи. Я носив її по кімнаті.
— Не плач, Ері… або знаєш що? Поїдемо на… Місяць. Хочеш? Якщо схочеш, потім повернешся…
— Будь ласка… — сказала вона, — прошу… Я поставив її на землю.
— Не можна так? Та я ж нічого не знаю. Я думав…
— Ах, який ви! Можна, не можна. Я не хочу так! Не хочу!
— Ну гаразд, Ері, — сказав я з несподіваною для себе сухістю. — Я вже не буду з тобою сперечатися. Одягнися. Поснідаємо і поїдемо.
Вона дивилася на мене, на очах у неї все ще стояли сльози. Вона була якось дивно зосереджена. Насупила брови. Мені здавалося, що вона хоче щось сказати і що це не буде для мене приємним. Але вона тільки зітхнула і вийшла. Я сів за стіл. Моє раптове рішення — зовсім як у якомусь романі про піратів. Насправді ж я був зараз не більш рішучий, ніж флюгер. Я почував себе телепнем. «Як я можу? Як я можу?» — запитував я себе. Ох, яка плутанина!
У прочинених дверях стояв Олаф.