Я не сподівався такого удару. Пальці мої розімкнулися, він вислизнув, ударився об підлогу, і за мить ми вже зчепилися, я підім’яв його під себе, перекинувся, столик упав, потягнувши за собою лампу, яка грюкнула об стіну, аж загримів увесь будинок. Він був уже переможений. Не міг вирватися й лише звивався; я почув зойк, її зойк, пустив Олафа і відскочив назад.
Вона стояла в дверях.
Олаф підвівся на коліна.
— Він хотів себе вбити. Через тебе! — прохрипів він. Він тримався за горло. Я відвернувся. Притулився до стіни, ноги піді мною тремтіли. Мені було так соромно, так страшенно соромно. Вона дивилася на нас, то на одного, то на другого. Олаф весь час тримався за горло.
— Ідіть звідси, — сказав я тихо.
— Спочатку ти мусиш мене прикінчити.
— Змилосердься!
— Ні.
— Прошу вас, вийдіть, — озвалась вона. Я замовк з розкритим ротом. Олаф дивився на неї, приголомшений.
— Дівчино, він…
Вона похитала головою.
Не спускаючи з нас очей, він боком вийшов з кімнати.
Вона дивилася на мене.
— Це треба?… — спитала вона.
— Ері… — простогнав я.
— Це правда?… — спитала вона.
Я кивнув головою: так. Вона заперечила. Я підійшов до неї і побачив, що Ері зіщулилась, а руки, якими вона притримувала полу пухнастого халата, тремтять.
— Чому? Чому ти так мене боїшся? Вона заперечливо похитала головою.
— Ні.
— Але ти тремтиш?
— Це просто так.
— І… підеш зі мною?
Вона кивнула головою — двічі, як дитина. Я обійняв її, обережно, як тільки міг. Вона наче вся була із скла.
— Не бійся… — сказав я. — Поглянь…
У мене самого тремтіли руки. Чому вони не тремтіли, коли я поступово сивів, чекаючи на Ардера? Яких глибин, яких закутків почуття сягнув я нарешті, щоб довідатися, чого я вартий?
— Сідай, — сказав я, — адже ти ще тремтиш? Та ні, стривай.
Я поклав її на своєму ліжку. Укрив її.
— Так краще?
Вона кивнула. Я не знав, чи тільки зі мною вона така мовчазна, чи взагалі така. Я став навколішки біля ліжка.
— Говори мені що-небудь, — прошепотів я.