— Все одно. Я — дикий, знаєте?
— Хіба?
— Так. Страшенно дикий. Як вас звуть?
— Ері.
— Я тебе заберу звідси.
— Що?
— Так. Заберу тебе звідси. Не хочеш?
— Ні.
— Це не має значення. Заберу тебе. Знаєш чому?
— Мабуть, знаю.
— Ні, не знаєш. Я й сам не знаю. Вона мовчала.
— Яз цим нічого не можу вдіяти, — вів я далі. — Це сталося одразу, як я тебе побачив. Позавчора. За обідом. Ти знаєш.
— Знаю.
— Стривай. Ти, може, думаєш, що я жартую?
— Ні.
— Звідки ти можеш… Але все одно… А ти не спробуєш утекти? Вона мовчала.
— Не роби цього, — попрохав я. — Це нічого не допоможе, розумієш? Я все одно не дам тобі спокою. Я б хотів… ти мені віриш?
Вона мовчала.
— Це не лише тому, що я не бетризований. Мене ніщо не зупинить, розумієш, мені все байдуже. Крім тебе. Я мушу тебе бачити. Дивитися на тебе. Чути твій голос. Мушу, і край. Я ще не знаю, що буде з нами. Можливо, це погано закінчиться. Але мені однаково. Ось я звертаюсь до тебе, а ти слухаєш… Розумієш? Ні. Ти не можеш цього зрозуміти. Ви позбулися драм, щоб спокійно жити. Я так не вмію. Мені це не потрібно.
Вона мовчала. Я набрав повітря в груди.
— Ері, — сказав я, — слухай… спочатку сядь. Вона не ворухнулася.
— Прошу тебе. Сядь.
Вона не ворухнулася.
Раптом я зрозумів. Щелепи в мене стиснулися.
— Якщо не хочеш, то навіщо мене впустила?
Мовчання.
Я підвівся. Взяв її за плечі. Вона не опиралася. Посадив її в крісло. Підсунув своє, так що наші коліна майже торкалися.
— Можеш робити, що схочеш. Але слухай. Я в цьому не винен. А тим більше ти. Ніхто. Я цього не хотів. Але так сталося. Це, розумієш, не безвихідна ситуація. Я знаю, що поводжуся, як божевільний. Знаю про це. Але зараз я скажу тобі, чому саме. Чи ти взагалі вже до мене не озвешся?
— Не знаю, — сказала вона.
— Спасибі за це. Так. Я знаю. Я не маю ані найменших прав і так далі. Отже, я хотів тобі сказати: мільйони років тому були такі ящури, бронтозаври, атлантозаври… Може, чула про них?