— Так. Але його зовсім не треба було надувати… Ви дозволите?
— Прошу, — зовсім тихо відповів я. Вона трохи підвелася в кріслі: випрямленими пальцями штрикнула мене в груди і аж зойкнула.
— Що це у вас таке?!
— Крім мене, нічого, — відповів я, посміхнувшись. Вона охопила лівою рукою пальці правої і підвелася. Раптом той мій спокій, за яким крилося лихе бажання вколоти її, став як лід.
— Відпочиньте, будь ласка.
— Але ж… пробачте, я…
— Дурниці. Ви давно працюєте в Адапті?
— Другий рік.
— Ага, і за весь час — перший пацієнт? — я ткнув пальцем себе в груди. Вона зашарілася.
— Можна вас про щось запитати?
У неї затремтіли повіки. Може, вона думала, що я хочу умовитися з нею про побачення?
— Звичайно…
— Як це зроблено, що на кожному рівні міста видно небо?…
Вона жваво відгукнулася:
— Дуже просто. Колись це називалося телебаченням. На перекриттях встановлено екрани, вони трансформують те, що є над землею: і небо, і хмари…
— Але ж ці рівні не такі вже, здається, й високі, — сказав я, — а стоять там і сорокаповерхові будинки…
— Це ілюзія, — посміхнулась вона, — лише частина будинків є справжньою, решта — зображення. Розумієте?
— Розумію, як це зроблено, але не розумію навіщо.
— Щоб мешканці будь-якого рівня не відчували себе обійденими. У будь-якому відношенні.
— Ага, — сказав я, — так, це дотепно… І ще одне. Я збираюся йти за книжками. Чи можете ви мені порекомендувати кілька праць із своєї галузі? Таких… компілятивних.
— Ви хочете вивчати психологію? — здивувалась вона.
— Ні, але я хочу знати, що ви встигли за цей час…
— Я радила б вам Мейссена.
— Що це таке?
— Шкільний підручник.
— Я волів би щось більше. Наукові праці, монографії… завжди краще черпати з першоджерела.
— Може, це буде надто… важко…
Я ввічливо посміхнувся.
— А може, ні. У чому полягають труднощі?
— Психологія дуже зматематизувалася…