— Чи відома? Це для нас класика, Брег…
— Так? Смішно, то був такий жвавий чоловічок… Знаєте, я витримав у цього лікаря сімдесят дев’ять «g» за півтори секунди.
— Що ви кажете?
Я посміхнувся.
— У мене є довідка. Але це було сто тридцять років тому… Зараз і сорок для мене багато.
— Брег, нині й двадцяти ніхто не витримає!
— Але чому? Може, це через бетризацію?
Він мовчав. Мені здалося, що він знає щось таке, чого не. хоче мені сказати. Я підвівся.
— Брег, — сказав він, — якщо ми вже про це говоримо, то ви все-таки зважайте.
— На що?
— На себе і на інших. Прогрес ніколи не дається задарма. Ми позбулися тисяч небезпек, конфліктів, але за це довелося платити. Суспільство розм’якло, а ви… ви можете бути… твердим. Ви мене розумієте?
— Розумію, — сказав я, пригадавши того чоловіка, що сміявся в ресторані й замовк, коли я до нього підійшов.
— Лікарю, — вихопилося раптом у мене, — знаєте… я напоровся вночі на лева. Навіть на двох левів. Чому вони нічого мені не зробили?…
— Тепер уже немає хижаків, Брег… бетризація… Ви їх зустріли вночі? І що ви зробили?
— Я почухав їм підгорля, — відповів я й показав як. — Але з тією «Іліадою», лікарю, перебільшення. Я здорово злякався. Скільки я вам винен?
— Прошу навіть не думати про це. І якби ви коли-небудь забажали…
— Дякую.
— Але не відкладайте надовго, — додав він неначе сам до себе, коли я виходив. Вже на сходах я зрозумів, що це означало: йому було майже дев’яносто років…
Я повернувся до готелю. У холі був перукар. Ну звичайно ж, робот. Я сказав йому, щоб він мене підстриг. Я дуже-таки заріс, волосся стирчало над вухами. Найбільше сивини було на скронях. Коли він закінчив, мені здалося, що тепер у мене вже не такий дикий вигляд. Робот запитав мелодійним голосом, чи почорнити волосся.
— Ні, — відповів я.
— Апрекс?
— Що це таке?
— Проти зморщок.
Я завагався. Почував себе по-дурному, як ніколи, але, можливо, лікар мав рацію.
— Хай буде, — погодився я. Робот вкрив мені обличчя шаром желатину з гострим запахом. Потім я лежав під компресами, радий, що в мене закрите обличчя.
Поїхав нагору; у номері вже лежали пачки білизни, я скинув одяг і ввійшов до душової. Там було дзеркало.
Справді, можна було злякатися. Я й не знав, що виглядаю, наче ярмарковий силач. Взагалі я весь був якийсь бугристий. Коли я підніс руку і грудний м’яз напружився, на ньому виділився шрам завширшки з долоню. Я спробував побачити той, другий, біля лопатки, за який мене прозвали щасливцем, бо коли б уламок пройшов на три сантиметри лівіше, то розтрощив би мені хребет. Я вдарив себе кулаком по плоскому животі.
— Ти бугай, — промовив я до дзеркала. Мені схотілося викупатись по-справжньому, а не в озоновому вихрі, і я зрадів, згадавши, що на тій віллі є басейн. Я хотів одягтися в щось нове, але мені шкода було розлучитися із штанами. З нового одягу я надів білий светр, хоч мій чорний, що протерся на ліктях, подобався мені значно більше, і пішов до ресторану.
Половина столиків була зайнята. Пройшовши через три зали, я опинився на терасі; звідти виднілися великі бульвари з нескінченними потоками глідерів; вдалині, як гірський масив, голубів, сягаючи аж до хмар, вокзал Терміналь.
Я замовив обід.