— Та — завагався я… — Бувають такі хвилини, коли я… здаюся собі неандертальцем, якого привезли до міста…
— Що ви маєте намір робити?
Я сказав йому про віллу.
— Можливо, що це й не найгірше, — промовив він, — але…
— В Адапті було б краще?…
— Я цього не кажу. Ви знаєте… я вас пам’ятаю.
— Як так? Адже ви не могли…
— Ні. Я чув про вас від батька. Мені було тоді дванадцять років.
— О, то вже тоді минуло, мабуть, чимало років після нашого старту, — сказав я, — і нас ще пам’ятали? Це дивно.
— Я так не вважаю. По-моєму, дивнішим є те, що вас забули. Адже ви знали, як виглядатиме ваше повернення, хоч і не могли, звичайно, уявити цього в деталях.
— Знав.
— Хто вас послав до мене?
— Ніхто… Тобто… Інфор у готелі. А що?…
— Дивно, — сказав він. — Я ж, власне, не лікар, знаєте?
— Як це…
— Я не практикую вже сорок років. Моя спеціальність — історія космічної медицини, бо це вже лише історія, Брег, і, крім Адапту, космічній медицині нема куди податися.
— Пробачте, я не знав.
— Дурниці. Я, навпаки, вам вдячний. Ви — живе спростування тез школи Мільмана про шкідливість підвищеного тиснення на організм. У вас навіть немає ні гіпертрофії лівого шлуночка, ані емфіземи… і чудове серце. Але ж ви, мабуть, про це знаєте?
— Знаю.
— Як лікар, Брег, я, власне, сказав вам усе, але крім цього…
Він завагався.
— Я слухаю.
— Як ви орієнтуєтесь у нашому… нинішньому житті?
— Слабо.
— Ви сивий, Брег.
— А хіба це має якесь значення?
— Так. Сивина означає старість. Ніхто тепер не сивіє, Брег, раніше як у вісімдесят років, та й це буває рідко.
Не можна було не погодитись з ним: я майже не бачив старих людей.
— Чому? — запитав я.
— Є відповідні препарати, ліки, що затримують сивіння. Можна також повернути собі колишній колір волосся, хоч це й морочлива річ.