Ловці перлів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Потім Шоа почав голосно читати слова молитви, про яку вони сьогодні геть забули. І ловці клякнули й, торкаючись чолом піску, почали славити аллаха й пророка. Молитовних килимків у них не було, але нахуда приніс свій і розстелив його перед Ель-Сейфом.

Так став Саффар капітаном корабля, але не дозволив, щоб його називали нахудою, а тільки Ель-Сейфом. І почали вони своє нове життя святою фатихою, якою в правовірних мусульман починалась і кінчалася кожна добра справа.

Того дня ловці вже не шукали перлів. Вони ловили рибу й пекли її на вогнищі. А тоді співали й танцювали, безмежно задоволені й щасливі.

А потім повкладалися спати, і спали безтурботно, наче діти.

Коли ловці прокинулись, серінджа Бен Абді не було серед них. Зник також і човен, у якому Ель-Сейф приплив разом з Гамідом. Марно шукали вони вірьовку, якою було зв'язано серінджа, аж поки Шоа знайшов її на березі, викинуту прибоєм. Вірьовку було перетято ножем. Ель-Сейф узяв її й зв'язав нею руки нахуді.

Нахуда Омар на якусь мить занімів. Його худе, довгасте обличчя то починало тремтіти, то знов кам'яніло від приголомшення. А потім над палубою розлігся сповнений скорботи зойк:

— То це така та воля, про яку ти говорив, Ель-Сейфе?! То так ти платиш людині, яка скорилася тобі, хоч і стояла незрівнянно вище за тебе на драбині, котру поставив сам аллах?! А надто людині невинній, яка присяглася тобі всіма святими іменами! Тобі, мабуть, потрібні вороги, а не друзі, Ель-Сейфе?

Ель-Сейф нічого не відповів і відійшов від нього.

Але нахуда Омар голосив далі, знов і знов присягаючись ім'ям аллаха, знов і знов згадуючи про волю:

— Оце то воля! Чуєте мене, люди, хіба це воля, коли руки невинного зв'язано за спиною? О, ангеле справжньої волі, з'явись і розітни мечем мої пута, бо я тебе люблю, скоряюся тобі й кличу тебе від щирого серця. О, свободо, прийди й покажись, нехай побачить Ель-Сейф, яка ти є насправді!

Так кричав нахуда Омар своїм пронизливим голосом, закликавши на допомогу собі всю красномовність, на яку був здатний, всі чари корана та інших святих книг, які він знав. А треба сказати, що молодий та гонористий нахуда був людиною освіченою.

— О свободо! — волав він. — Твої шати блакитні, мов небо, в якому ширяють птахи! Твої обійми солодкі й такі легкі, що їх ніхто не відчуває, доки втратить їх. О свободо, твоє обличчя таке жадане, та Ель-Сейфові воно, мабуть, не відоме, бо інакше він не наважився б зганьбити його так!

Кінець кінцем Ель-Сейф підійшов до нахуди й перетяв йому пута. Але ніж все-таки відібрав.

— Дякую тобі, Ель-Сейфе! — вклонився нахуда із сльозами на очах. — Тепер я бачу, що ангел, якого я закликав, навідав тебе.

Але Ель-Сейф одвернувся, нерішуче тримаючи в руці нахудин ніж, а тоді гукнув на весь голос:

— Годі! Вирушаймо, люди!

Ловці нетерпеливо юрмилися навколо нього.

— Куди? — питали вони. — До щасливої землі?

— Так, — кивнув Ель-Сейф.

— А де вона? — не вгавали ловці.

— Ви самі назвете її, — з усмішкою відповів Ель-Сейф. — У нас панує свобода, і кожен з вас володар власної долі.

Ловці розгублено посідали й довго мовчали, порпаючись у своїх спогадах, аж поки якийсь чоловік з племені варсангелі вигукнув високим голосом назву затоки Бейлюль.

— Пливемо туди! — галасував він. — Мій батько примандрував туди з півдня, коли я ще вмів тільки плакати. Але там я навчився слів, грався в піску, там я був дуже щасливий.

— Бейлюль? — підхопився високий сомалієць. — Чи ти здурів?! У місті там сидить саладин і править, наче якийсь поганий султан. Треба плисти на північ, на острів Ханделаї, де жила моя мати, бо батька свого я не знав. Але навіть без нього мені було там хороше. Я збирав черепашки, викинуті морем, і притуляв до вуха, щоб почути їхній спів…

— Тим співом ситий не будеш! — глузливо перебив його Расул, ловець із південного племені афар. — Не слухайте його, люди! Він не знає, що говорить. Ми попливемо на південь, але не до Бейлюля, а ще далі й далі протокою Баб-ель-Мандеб. А тоді ми висадимося й рушимо гуртом до міста Барам, де ростуть дерева, з яких видобувають ладан. Ми доглядатимемо ті дерева, а потім надріжемо кору, сядемо й дивитимемось, як стікатиме в глечик смола! Так робив мій батько, і батько мого батька, а я знав їх обох і нічого кращого не бажав би й собі…

— Ладаном також ситий не будеш! — суворо ввірвав Расула Ель-Сейф; він згадав про Раскаллу, й у серце йому наче щось шпигнуло. Ель-Сейф підвівся:

— Ми не повинні попадати до рук саладинам. Я вже сказав: ми рибалитимемо. І край. Цим і керуйтесь, вибираючи, куди плисти.

Хвилину ловці мовчали… Потім загомоніли всі гуртом, і голоси їхні сплелися в один клубок. І доки цей клубок розплутався, доки кожен висловив свою думку, сонце вже схилилося на обрій і треба було вирушати ловити рибу, бо від учорашнього вилову нічого не лишилося.

Потім вони смажили рибу. А тоді співали й танцювали, бо щастя сповнювало їм груди, бо не було ніяких «троє в гурі», й ніяких «двоє в гурі», і не треба було шукати ніяких перлів. Навколо вогнища мигтіли тіні ловців, які танцювали безупинно. А потім єгиптянин Гамід виконав справжній танець зі стрічкою та з палицею. Він танцював так гарно, що ловці навіть склали на його честь пісню, в якій назвали Гаміда Батьком танців.

Потім повкладалися спати просто неба, всіяного зорями.