Ловці перлів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Башир завагався.

— А тобі можна вірити? — зітхнув він важко. — Ти мене не обдуриш?

— Башире, Башире, тепер я бачу, що ти міряєш усіх на свою мірку й не знаєш, що таке справжня людина. Я маю на увазі людину слова, — пан Бабелон зняв сині окуляри й глянув своїми щирими, спокійними, лагідними, ба просто батьківськими очима й вийшов.

Звичайно, він і не збирався чекати. Та втім це було б і зайве, бо за годину по Башира й справді прийшла поліція. Поліцаї хотіли перевірити Попастратосове твердження, що той приїхав до Адена тільки заради перлів. Щоправда, це була чистісінька формальність, оскільки пізніше Попастратоса все одно засудили до страти й повісили. Але погляд пана Бабелона був такий переконливий, що Башир, допіру його випустили ввечері, побіг до порту, ні на крихітку не сумніваючись, що корабель терпеливо чекає на нього.

Не знайшовши корабля, він упав на каміння молу й, плачучи, вигукував щохвилини:

— Перлини! Дочки місяця! Перлини!..

Він сидів і плакав там дуже довго, багато днів і ночей, живлячись лише тим, що давали йому знедолені, які й самі цілими днями й ночами тинялися в порту, сподіваючись, що аллах пошле їм хоч якийсь мізерний зарібок. Вони не давали Баширові загинути з голоду, бо на Сході вірять у те, що божевільний — свята людина.

На жаль, пан Бабелон не чув Баширових волань. Коли пролунало перше з них, він був уже далеко, на шляху до Джибуті. Він стояв, спираючись на поруччя палуби, і складав подумки текст каблограми, яку надішле своїй фірмі. Спочатку пан Бабелон хотів лише повідомити, що повертається до Європи з надзвичайно рідкісним і коштовним товаром. Але в Джибуті він додав до цього тексту прохання негайно виправити до Массауа наступника, якому пан Бабелон передасть справи, бо сам уже залишиться в Європі назавжди.

Згодом, чекаючи на поштовий пароплав до Массауа, пан Бабелон замкнувся в номері готелю, розіклав на столі Саїдові перли й спробував скласти з них кольє.

Перлин було сто вісімнадцять, різних за розміром, але однаково бездоганних. Здавалося, наче сам аллах шукав їх у морських глибинах і вкладав у руки норців так, щоб з тих перлин можна було скласти небачено гарне кольє. Але, на жаль, бракувало одної перлини, яка б з'єднала посередині дві сталки, складені з парних перлин, і завершила б кольє. Який жаль! Але справі нічим не зарадиш! Бо ця перлина повинна бути більшою за всі інші і водночас білою, кулястою, з бездоганним сяйвом. А пан Бабелон знав, що такої перлини немає в усьому світі…

Саме в цей час він одержав письмове повідомлення з Массауа про те, що Саффар — Ель-Сейф утік з в'язниці й вирушив на південь по його, пана Бабелона, слідах. Це вельми збентежило пана Бабелона, він відчув такий жах, що на мить забув навіть про перли.

Коли за день у Джибуті кинув якір корабель, який плив до Мукалли на південному березі Аравії, тобто в протилежному від Массауа й Червоного моря напрямку, пан Бабелон не вагався. Наступного ранку, стоячи на палубі цього корабля, він уже милувався зграйками сріблястих летючих рибок, що раз у раз злітали над хвилями Індійського океану.

ЧАСТИНА ШОСТА

Ель-Сейф вирушив на південь, але не на розшуки пана Бабелона. Ель-Сейф мав набагато важливішу мету.

Волання, які протягом перших двох днів чулися з задушливої комори, були останніми криками його дитячого примітивного минулого. Саффар—Ель-Сейф лише на мить піддався жахові та безнадії. На третю ніч, коли сонце не палило й крізь отвір під дахом проникало трохи свіжіше повітря з моря, Ель-Сейф заспокоївся до такої міри, що почав навіть міркувати…

Наступного дня він розподілив свою денну пайку води і з великим зусиллям волі обійшовся нею до самого вечора. Ель-Сейф поклав собі також спати вдень, а не вночі, коли легше дихати й міркувати. Так він і чинив.

Спочатку його думки кружляли в зачарованому колі, відчайдушно шукаючи порятунку з цієї спекотливої катівні. Ель-Сейф вигадував десятки нездійсненних планів, як домогтися справедливості чи принаймні розслідування. Він не мав сумнівів, що йому судилося стати «забутим» тут, що розслідування не приведе ні до чого, бо його, Ель-Сейфа, вже, власне, засуджено.

Коли він уперше подумав про це, то знову був близький до відчаю. Але згодом Ель-Сейф цілком підкорив собі власні думки, навчився відкидати шкідливі та зайві.

Він зрозумів, що його обплутано невидимими кайданами, й перестав виснажувати себе криком, відчаєм, марним борсанням і намаганням скинути ті кайдани. Він дійшов висновку, що найголовніше зараз — це якнайдовше зберегти здоров'я й сили, а надто душевні сили.

Потім у думці Ель-Сейф знову повернувся до свого становища.

Він усвідомив, що воно е наслідком певних причин… Яких саме?

Перше, що йому спало на думку, була воля аллаха. І довго ще сидів Ель-Сейф серед нічної тиші, міркуючи про численні прояви тієї волі, свідком яких він був. Сидів, аж поки знову не дійшов висновку, про який він уже колись казав Гамідові: не воля аллаха тут відіграла роль, а людська воля.

В даному випадку бажання двох чужинців знищити «Ель-Ріх».

Але навіщо?

І раптом Ель-Сейф зрозумів, що вони вчинили так не для того, аби просто потопити корабель, і не для того, аби знищити його екіпаж, а для того, щоб безкарно знищити Азіза… Але навіщо їм треба було робити це, та ще й ціною п'яти інших життів?

Тому що Азіз був спадкоємцем Алі Саїда й Володарем перлів.

Так знову все повернулося до тих перлів, які були причиною Ауссиної смерті й Раскаллиного лиха… Ця одвічна жадоба до перлів, власне, не до перлів, а до того багатства, яке вони приносять. Ауссу лишили сходити кров'ю, бо не хотіли марнувати бодай день ловитви, а от коли знайшли Ауссину перлину, то негайно повернулися до Джумеле. Й Раскаллі відтяли руку лише для того, щоб нагадати іншим ловцям про кару, яка чекає на того, хто приховає перлину. І фатиху вони опоганили лише заради того, щоб мати з перлів якнайбільший зиск. І коран тлумачили, щоб мати якнайбільше перлів, щоб жодна перлина не уникла їх, щоб ловці пірнали на дно, переконані, що така вже воля аллаха. Бо хто знає, як би чинили ловці, коли б довідались, що то не воля аллаха, а жадоба, яка захопила їхніх володарів, починаючи від серінджа й кінчаючи самим Алі Саїдом?

Ось куди дістався Ель-Сейф після трьох ночей напружених і повільних роздумів. І тут він зупинився. Бо не знав, як би чинили ловці. Знав тільки, як би він сам чинив… Та, власне, й цього він не знав. Що міг учинити Раскалла, який не хотів ловити перли й мріяв повернутися до своєї дружини? Нічого. Тільки відкривати потай скойки та сподіватися на втечу.

Так Ель-Сейф зайшов у безвихідь. Нічого не міг учинити Раскалла; нічого не міг учинити й Ель-Сейф; нічого не може вчинити будь-хто інший. Хіба що тільки піти геть і шукати засобів до життя деінде. А як їх шукати, Ель-Сейф відчув на собі. Щастя, що чужинцеві сподобався шрам на Ель-Сейфовому чолі. Але й це не було справжнім щастям, як виявилося тепер… А якби він не дістався на «Ель-Сейф», то що б він тоді вчинив? Що він мріяв учинити?