А коли прокинулися, гаряче помолилися… Й знову посідали, гадаючи, де їм шукати щасливу землю. Але знов не могли дійти згоди, бо найщасливішим місцем кожному видавалося місце його дитинства, а серед ловців не було й двох, які б походили з одної місцевості. І знов їхні голоси злилися в суцільний гамір… Тоді Ель-Сейф устав і пішов собі, бо відчував, що потребує тиші та самотності, аби поміркувати. Він рушив піщаним узбережжям, переліз через скелі… і раптом йому спало на думку розшукати Ауссину могилу. Пісок тут був такий самий, як того далекого дня, коли вони вдвох зі схожим на ведмежа галлійцем поралися біля вогнища на березі моря. І берег був такий самий, і скелі… здавалося ніби ніщо не змінилося тут за ці довгі роки й нічого вже ніколи не зміниться. Проте Ель-Сейф знав, що це не так. Хіба ж не змінився він сам, хіба не перетворився з Саффара на Ель-Сейфа? Хіба він не шукає способу змінити долю ловців перлів, і не лише тих, що зараз галасливо сперечаються про мету своєї подорожі, а й взагалі усіх ловців перлів Червоного моря?..
Вигуки за його спиною ставали чимраз голоснішими — назрівала сварка. Ель-Сейф хотів був уже повернутися… І раптом побачив біля ніг купу дрібного каміння, що знов нагадало йому Ауссину могилу.
Де ж вона насправді? Ель-Сейф не знав напевне. Він рушив далі. Тепер купи каміння вже не нагадували могили. Та коли Ель-Сейф переліз через новий мур зі скель, то побачив затоку, схожу на ту, яку щойно залишив. І тут також лежали купи каміння, але знову жодна з них не мала форми справжньої могили з каменем у головах, який показував би напрямок до Мекки. Ель-Сейф ішов далі, й на шляху його виникали нові й нові затоки, схожі між собою, як дві росинки, нові й нові купи каміння. Можна було подумати, що Аусса ніколи не жив і ніколи не вмирав, або навпаки — було безліч Аусс, і всі вони лежать отут в незліченних могилах, розритих хижаками…
Голоси стихли, поглинені відстанню, й Ель-Сейф сів на каміння так, як сідають мусульманські жінки біля могил своїх близьких.
Довго сидів Ель-Сейф на камінні, яке, може, було, а може, й не було Ауссиною могилою. Великі білі птахи ширяли так високо над ним, що шелест їхніх крил губився в гомоні моря. Але Ель-Сейф не помічав тих птахів. Він міркував і дедалі краще розумів, як треба діяти.
Коли Ель-Сейф повернувся до табору, чоловіки саме рибалили, але їхні човни вже підпливали до берега. На берег ловці зійшли радісні.
— Був багатий вилов, Ель-Сейфе! — волали вони.
Та Ель-Сейф не відповів. Він дивився на сонце, що хилилося до обрію, червоне, мов гранат.
— Ви вже обрали місце, куди плисти?
— Так, так! — загукали ловці. Лише Гамід похитав головою.
— То що ж це за місце? — спитав Ель-Сейф.
І знов почали вони викрикувати одну назву за іншою, доки Ель-Сейф зупинив їх помахом руки.
— Ви знаєте, куди плисти, але не дійшли згоди між собою. Це ваша хиба. Отже, вирішуватиму я сам. На світанку вирушаємо.
Ловці не заперечували, бо голос лунав владно.
Того вечора вони полягали спати рано; Ель-Сейф хотів, щоб на ранок усі відпочили. І впала ніч, гарна, зоряна ніч. Але над таборищем і досі віяло смородом гнилизни та сечі, немов то була згадка про часи, які ніколи вже не повинні вернутися.
Ще вдосвіта корабель був готовий до відплиття. Ель-Сейф призначив Шоа серінджем, Гаміда—керманичем і визначив курс—на південь, у напрямку Сомалі.
На палубі він знову зібрав усіх ловців і проказав:
— Є п'ять речей, яких ми повинні стерегтися, бо вони — гріх. Я довго про це думав і знаю, що кажу. Найбільший гріх — це перли; про це мовить і коран там, де йдеться про «коштовності й золоті прикраси». Другий гріх — це ель-кхат; а третій, четвертий та п'ятий гріхи — це підлість, пожадливість і заздрість. Усього цього ми повинні уникати. А головне — нам треба триматися гурту й пильнувати корабля, бо без нього ми не зможемо жити й знову перетворимося на рабів. А коли до нас сунеться який-небудь саладин, ми відшмагаємо його кийками, бо в саладинові поєднано усі п'ять гріхів разом.
Ловці сміялися й раділи. Їм кортіло відшмагати саладина.
Так вирушив «Хеджас» до нових берегів. Ель-Сейф хотів плисти прямо на південь, тим паче, що був погожий вітер. Але нахуда Омар запевняв, що в тому напрямку корабель може наскочити на мілину, а то й на підводні камені. Він так довго страхав можливою загибеллю корабля, що Ель-Сейф нарешті завагався: він не розумів карт і не знав цих місць. Тож корабель рушив спочатку на схід, щоб обійти небезпечні місця, і до самого полудня плив проти вітру.
Тим часом з півночі на обрії з'явилося двоє вітрил.
Ель-Сейф негайно повернув на південь, і нахуда тепер уже не заперечував.
Вітер був погожий, але вітрила на півночі швидко зростали. «Хеджас» був не дуже добрий корабель, він важко сидів на воді, не міг плавно долати хвилі й несамовито стрибав на них, неначе дурний баран.
А вітрила дедалі росли й росли. Вже видно було під ними корпуси кораблів… уже видно було малесенькі постаті на палубах… Уже можна було розпізнати один з кораблів.
Це був «Массауа», корабель Алі Саїда, він мчав стрілою. Другий корабель був незнайомий, але він також підпливав, не міняючи курсу.
Людей на «Хеджасі» охопив неспокій. «Нас переслідують!» — волали вони.
Ель-Сейф підозріливо подивився на нахуду Омара, але нахуда, повернувшись обличчям до команди, почав говорити заспокійливо:
— Яз вами! Що б не сталося, я з вами! Вам нема чого боятися…
— Ми не боїмося — урвав його Ель-Сейф. — Ми дужі, на нашому боці правда, і аллах з нами.
— Аллах з нами, — гаряче повторили ловці. Вони посміливішали. На їхніх обличчях світилася рішучість.