Ловці перлів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ви стократ уже заплатили за нього! — крикнув Ель-Сейф в обличчя ловцям, які здивовано поглядали одне на одного. — Отже, корабель стократ ваш! Всі, хто володів ним, мертві! Він ваш, кажу я вам. Він потрібен вам більше, ніж будь-кому іншому, потрібен для того, щоб ви могли жити як люди. Корабель ваш! Ви були рабами, а тепер ви не раби й ніколи ними не будете, якщо не схочете. Ви пірнали на дно моря, а перли збирав Саїд…

— Він платив за них! — гаркнув нахуда.

— Еге ж. Тільки тобі. Чому ці чоловіки пірнають на дно? А чому в них немає перлів?

— Іншаллах, — мовив Бен Абді коротко. — Така воля аллаха.

— Немає на це волі аллаха! — підніс голос Ель-Сейф. — Немає й ніколи не було!..

— Ага, ви чуєте?! Це відступник і невірний собака! — зарепетував нахуда. — Він ображає Всевишнього!

— Мовчи! — перебив нахуду Ель-Сейф, але голос йому затремтів. Нахудині слова боляче торкнулися того, що глибоко вкорінилося в Ель-Сейфові, того, що успадкував він від багатьох поколінь предків, того, що донедавна було єдиним змістом його духовного життя, єдиним поясненням світу, єдиним ученням, єдиною красою й страхом,єдиною наукою й поезією. Вони торкнулися Ель-Сейфової віри. Ця середньовічна віра жила в Ель-Сейфові, й він не міг позбутися її, та й не хотів, тому що боявся, тому що був людиною, невіддільною від землі, на якій народився, від повітря, яким дихав, доби, яка виховала його. А доба ця, тут, у дикому, далекому закутку світу, мала ще середньовічний характер. Тому Ель-Сейф похитнувся від жорстокого нахудиного удару, який знав, куди цілив.

— Мовчи! — ще раз вигукнув Ель-Сейф. І нараз схаменувся. Він знав, що правда на його боці, і страх облишив його.

— Ти брешеш! Я вірую! — гаряче вигукнув він. — Вірую глибоко й ніколи ще не опоганив святої молитви фатихи, як ти, триклятий! А ще знаю, що я приніс людям правду. Слухайте її! — Ель-Сейф звів угору обидві руки. Очі його палали. — Аллах воліє одного—щоб ми жили. Для цього він створив нас. Він воліє, щоб ми були щасливі. І для цього він нас створив. Аллах зробив так, що ми відчуваємо голод, але він не воліє, щоб ми помирали з голоду, й тому дав нам рибу: ловіть та їжте її. Я попав до в'язниці. Проте аллах не волів, щоб я помер: він дав мені руки, і я звільнився і виконав тим самим волю аллаха. — Ель-Сейф простяг руки до ловців:

— Коли ви вчините добре — на це буде воля аллаха, це станеться з волі аллаха. Лише вчинки гідні…

Цієї миті Бен Абді стрибнув уперед, наче кішка, з швидкістю, неймовірною, як на його вагу. Та Ель-Сейф був іще спритніший, і поцілив серінджа кулаком по голові саме під час того стрибка. Бен Абді, позбавлений опори, мішком повалився на землю.

— Зв'яжіть його! — наказав Ель-Сейф, дивлячись на Шоа.

Шоа підкорився.

— Бачите? — сказав Ель-Сейф. — Я вдарив його, і така була воля аллаха. Ви маєте руки. Тож беріть корабель, і все буде гаразд, — така воля аллаха.

Хвилину панувала тиша. Нахуда був блідий, наче пісок.

— Я скоряюсь, — сказав він. — Робіть, що хочете.

— Ми не хочемо бути втрьох у гурі! — вигукнув хтось із гурту.

— І навіть удвох! — пристали інші. — Ми не хочемо більше ловити перли!

— То й не будете! — крикнув Ель-Сейф. — Перли приносять смерть, а на це немає волі аллаха. Вам не потрібні перлини. Нікому вони не потрібні. Ви візьмете корабель і попливете ним до далекої землі. Там ви зійдете з нього й збудуєте собі хижки. Інші ловці припливуть туди також, коли побачать, як ви чините. А ви ловитимете рибу й приведете дружин до своїх куренів…

Ель-Сейф говорив, і в голосі його чувся дзвін металу. Він говорив те, про що гаряче мріяв Раскалла, цей «безподушечний» баркале. Ель-Сейф говорив те, в що вірив і що щиро вважав справедливим. Ловці слухали. І раптом вони побачили ту далеку землю, ті сіті, тих жінок і ті хижки… І шалена дитяча радість охопила їх. А до цих марень, до радощів домішувалося ще інше почуття, якого вони колись зазнали й про яке мало не забули під гнітом страждань, — почуття власної сили, почуття могутності, яке окрилює людину; велике п'янке відчуття того, що вони — господарі корабля, господарі самих себе й своєї долі…

І знову в їхніх очах на якусь мить прозирнув подив — як і тоді, коли загинув хаджі Шере й перелякався Бен Абді. Але той подив тут же зник, а на зміну йому знов прийшов жах. І вони звели очі до неба, шукаючи ознак гніву аллаха… Але небо було чисте, й летіло по ньому сім білих птахів, а це найщасливіше знамення.

— Аллах акбар! — закричали вони.

Аж тепер норці остаточно повірили в свою перемогу та щастя й почали співати про все, про все — про ту гарну землю, про рибу, про своїх майбутніх дружин, про свою силу й міць.

— І я пристаю до вас! — раптом вигукнув нахуда Омар, і очі його забігали, як у небіжчика хаджі Шере.

А потім усі танцювали. А Ель-Сейф зійшов на корабель, узяв серін-джеву рушницю й, зламавши її, кинув у море.

— Вона нам не потрібна. Адже по рибі не стріляють! — засміявся він. Його мрія здійснилася. Вихід знайдено: їм бракувало корабля. Тепер корабель є.

— Ми рибалитимемо всі гуртом, як наші предки. А виловлену рибу ділитимемо. Те, що ж зможемо з'їсти, — з'їмо. Те, що не з'їмо, — продамо…

Ловці сміялися, співали й танцювали. І нахуда. І єгиптянин Гамід. Потім Гамід підійшов до Ель-Сейфа.

— Ти мій пан, — сказав він, уклоняючись. Він, єгиптянин! Але Гамід сказав те, що відчував, а відчував він до Ель-Сейфа побожну шану, подібну до тої, що її Саффар відчував колись до Гаміда, який умів читати й писати.

— Ти мій брат! — обняв Гаміда Ель-Сейф.