Ловці перлів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тим часом кораблі підпливли до такої відстані, що можна було розпізнати окремих людей на палубі.

На «Массауа» стояли серіндж Бен Абді та каїд із Джумеле, той самий, в окулярах з металевою оправою і з чотками з дванадцяти янтарних кульок. На другому кораблі було кілька людей, озброєних рушницями з багнетами, і серед них — незнайомий чоловік войовничого вигляду. То був йєменець Джам, брат Зебіби, вдови Алі Саїда, й Абдаллахів дядько, який нещодавно приплив до Джумеле, щоб захищати права своєї родини на спадщину.

Побачивши серінджа, каїда та озброєних людей, ловці зрозуміли, що на них чекає жорстокий бій. Декотрі завагалися й, щоб зміцнити свої серця, почали читати вірші з корана.

— Вірте в мене, в себе та в аллаха! — сказав Ель-Сейф. — Аллах на нашому боці — адже ми не взяли нічого, що б нам не належало. А те, що належить нам, захищатимемо, хай навіть і з ножами в руках.

Ель-Сейф тримав руку на ефесі свого клинка, ладен убити серінджа Бен Абді, бо це був найбільший негідник. І інші ловці також стискали в руках ножі. Вони були сильні його силою і нічого не боялися.

— Здавайтеся! — гукнув каїд з палуби «Массауа».

— Ні! — відповів за всіх Ель-Сейф. — Ми не вчинили нічого… — І раптом голос його ввірвався: нахуда Омар накинув на Ель-Сейфа мішок і вибив з рук ніж.

— Зрадник! — вигукнув Шоа.

Ловці обернулися, ладні кинутись на нахуду…

Але цієї миті розлігся залп з рушниць, і Шоа, зойкнувши, впав.

— Це гнів аллаха! — заревів Бен Абді з палуби «Массауа».

Ловці з «Хеджаса» завагалися на мить… І цього було досить, щоб чужий корабель пристав до їхнього борту. Ловці покидали ножі — вони бачили, що проти пороху й свинцю нічого не вдіють. Тільки Ель-Сейф усе ще борсався в мішку, притиснутий нахудою. Двоє чоловік мусили тримати Ель-Сейфа, доки нахуда зв'язував йому руки. Потім нахуда власноручно зв'язав руки й Шоа, глузливо називаючи його «о, серіндже», а тоді й Гамідові, до якого звертався: «о, керманичу наброду».

Так згубив їх один із гріхів — підлість, так само, як Абдаллаха згубив другий із гріхів — ель-кхат, так само, як Попастратоса згубив третій із гріхів — пожадливість. Але всіх їх згубив найбільший із гріхів — перли. Озброєні люди кинули Ель-Сейфа, Гаміда та Шоа в комору «Массауа» й пішли собі. А Гаміда охопив відчай.

— Нещасний я! — нарікав він. — Чому не дав ти мені померти від ходейдинської хвороби, як того бажав аллах. А тепер мені доведеться загинути в набагато важчих муках.

— Мовчи, — сказав Ель-Сейф. — Ти збожеволів.

Але Гамід кричав і далі, доки не прийшов Бен Абді й не копнув Гаміда боляче під ребра.

— Іншаллах, — прошепотів Шоа. — Воля аллаха здійснилася.

— Ні! — пристрасно вигукнув Ель-Сейф. Після цього бранці вже не розмовляли. Корабель плив довго, але вони не знали куди. На диво, їм досхочу давали їсти й пити, ніби переможці хотіли зберегти бранцям сили. На третій день їх винесли на палубу й посадили так, щоб вони не бачили, куди пливе корабель.

На палубі сидів Бен Абді зі своїм незмінним скреблом, невідомий чоловік з Йємену й каїд з Джумеле, в руках якого побрязкували жовті зерна чоток. Каїд перший почав читати вголос фатиху, йєменець пристав до нього, а слідом за ним — Бен Абді, уста якого вже не раз опоганювали саме ці святі слова.

Потім каїд звернувся до бранців:

— Вас засуджено. Ви хотіли панувати — тож будете панувати. Вам потрібна земля — ви її матимете. Матимете навіть більше — цілий отой острів!

Тільки тепер засудженим дозволено було обернутися. І вони побачили, що корабель стоїть на якорі біля малесенького, наче зліпленого з червоних скель, острівця, який самотньо вигулькував з хвиль. У скелястому березі була розколина, яка вела углиб острова, де виднілися густі мангрові зарості. Нараз бранці побачили зграю пеліканів — птахи з величезними торбами під дзьобами злетіли в повітря, наполохані кораблем… Цього було досить, щоб троє засуджених упізнали страшний острівець Омоному, що значить — Мати Комах…

Приблизно цього самого часу пан Бабелон вирушив з Джибуті, тікаючи до Мукалли.

А далеко від Джибуті й Мукалли, в місті Бендер-Аббас, на березі Перської затоки тим часом народилася королева перлин, та сама, якої бракувало Бабелоновому кольє.

Хоч це була тільки перлина, але народжувалася вона поволі й важко, як людина.

Часом таке трапляється. Хворий молюск створює перлину, але мікроскопічні шари перламутра, якими він терпляче обгортає чужорідне тіло в своїй утробі, — непрозорі, каламутні. Так виникає перлина, яка не є перлиною, і той, хто знайде її, лютує й лається, а ті, що чують це — регочуться.

З цієї перлини реготалося вже чимало перських купців, яких аж кишить в околицях перлинних мілин: на Бахрейнських островах або на тому боці затоки, вздовж Ормузької протоки, в містах Ліндха та Бендер-Аббас. Зважуючи перли, вони кидали її один одному на терези, вигукуючи:

— Ось вона, Мати всіх перлин! Скільки хочеш за неї? П'ятсот туманів — і вона твоя.

Так вона й мандрувала з терезів на терези, доки опинилася на тих, які тримав у своїй руці Ібрагім, купець з Бендер-Аббаса. Ібрагімів колега, що підкинув йому ту перлину, реготав, мов божевільний. Ібрагім також реготався. Але, залишившись на самоті, озброївся лупою й довго розглядав перлину. Ібрагім був худющий здоровань з довгим носом, який надавав йому меланхолійного вигляду, зі жмутками рідкого волосся навколо рота. Руки в Ібрагіма завжди трусилися, бо він уживав багато наркотиків.

Ретельно роздивившись перлину, Ібрагім поклав її і взяв до рук бритву. Але не для того, щоб поголити потворну щетину на своєму обличчі, а щоб дослідити цю перлину. Іноді трапляється, хоч і дуже рідко, що молюска вражає хвороба аж тоді, коли перлина в ньому вже досить велика. В таких випадках ядро перлини здорове, мерехтливе, і лише кілька тонесеньких шарів на поверхні приховують справжню красу. Вельми терпелива людина вельми гострим знаряддям і вельми легкою рукою може зішкребти ці уражені шари один по одному так, як лущать цибулю, — і визирне справжня красуня. Саме це й хотів зробити Ібрагім: він знав перли краще, ніж усі інші, через руки яких пройшла оця перлина.