Віра зазирнула йому у вічі.
— Скажи, що таке жаданка?
Андрій зітхнув: видно, жінки серцем відчувають, про що йдеться.
— Ну, бажана… — пояснив, ніяковіючи.
— Ти хочеш сказати — кохана? — зелений вогник спалахнув у Вірчиних очах — але чи може бути вогник зелений? Дивилася запитально й серйозно, і Андрій теж серйозно мовив:
— Так, я хотів сказати саме це.
— А ти — мій любимий! — очі в дівчини сміялися й раділи. — Я це зрозуміла одразу, коли побачила тебе.
Андрій обережно взяв Вірину руку, відчувши вперше в житті, які м'які й гарні долоні в дівчат.
— Ти будеш моєю нареченою?
— Тільки нікому про це не кажи.
Андрій уявив, як іронічно зашилив би губи Пилип. Пообіцяв зовсім щиро:
— Звичайно. Це — наша таємниця.
Він покалатав ногами в прохолодній воді й зрозумів, що життя в нього стало значно кращим і цікавішим.
— Я вийду за тебе заміж, як тільки ти захочеш, — зовсім серйозно пообіцяла Віра.
— Дівчатам можна після шістнадцяти, — зітхнув Андрій. — А хлопцям…
— Хіба не все одно? Я завжди на тебе чекатиму!
Віра мовила це так, що Андрій зрозумів — чекатиме. Він із вдячністю подивився на неї, і лише тепер побачив, яка вона вродлива.
— Я знав, що ти кохатимеш мене. Кращої нема в світі. Твої очі, як наші зелені ліси, а сама ти, як лісова квітка, і як весняна конвалія, і як золотий медок, і як синій дзвоник! Це правда? — запитав нараз, бо сам злякався витіюватості своїх слів.
— Якщо ти кажеш — правда… — знову лукавинка з'явилася у Віриних очах, і вона засміялася щасливо, бо, певно, не було тої миті щасливішої людини на всенькій землі.
— Я хочу вчитися й багато знати, — сказав Андрій, — і ще я хочу літати. Десь високо-високо. Мабуть, стану льотчиком, але раніше закінчу інститут, поїду вчитися до Львова чи Києва.
– І я.
— Бутурлак розповідав, який величезний і чудовий Київ.
— Мені він подобається.
— Але ж ти не була в Києві.
— Який ти нетямущий. Я про лейтенанта.
Андрій відчув, як стріпнулося в нього серце: мабуть, уперше в житті спізнав, що таке ревнощі. І все ж ніколи б не простив собі, коли б мовив хоч одне негарне слово про лейтенанта.
— Нема в світі кращої людини, — мовив переконливо. Він хотів знайти ще якісь сильніші слова, але замовк, побачивши, що з села вийшли двоє — жінка й чоловік.
Жінка йшла трохи попереду з великим козубом для грибів, і Андрій упізнав у ній Настю, сусідку Груздьової.
Щось у цьому було, і Андрій швидко мовив Вірі:
— Ось за тою жінкою послідкуємо.