— Як — ким? — не зрозуміла.
— Про що мрієш? Ну, найбільше бажання в житті?
Дівчина засміялася, заклала руки за голову й лягла, як була, в легесенькій бавовняній сукенці, спиною на вогку ще траву.
— Чекай… — Андрій підняв обережно її, підсунув свою стареньку ватянку. Дівчина подивилась вдячно, мовила з жалем:
— Моя мрія ніколи не здійсниться, і це іноді гнітить мене. Точніше, я вже змирилася, та все ж буває сумно.
— Пусте! — Андрій був категоричний. — Тепер у мене все ось де! — підніс стиснутий кулак. — Ким захочу, тим і стану, це я точно знаю!
— Маршалом Радянського Союзу!.. — не втрималась від іронії Віра.
— Захочу, буду маршалом.
— Так, — несподівано швидко погодилася дівчина, — захочеш — станеш!
— Чого ж ти сумуєш?
Віра лежала й дивилася в небо.
— Отак би співала й співала цілий день… — мовила нараз жалібно.
— То хто ж заважає?
— А голос?
— Чого ж, голос у тебе гарний.
— Це тобі лише здається. А для співачки…
— А-а… — зрозумів Андрій. — Тут справді: нема то й нема…
Він нахилився над Вірою, зазирнув у її сумні потемнілі очі.
— Ти моя жаданка, — мовив і відразу сам злякався своїх слів.
— А що таке жаданка? — видно, Віра догадувалася, та все ж запитання стояло в її очах, запитання й чекання.
Але Андрій уже схаменувся.
— Як тобі сказати… — завагався.
— Ти хотів сказати — жадібна? Але ж це неправда.
— Звичайно. Я не те казав.
— Я лише до життя жадібна, — призналася дівчина. — Ото, чого не можна, все одно дістану. А голосу нема й не зможу співати… Раніше плакати хотілося, а тепер уже змирилась. Я артисткою буду. Вийду на сцену, а ти мені аплодуватимеш. Хочеш?
— Дуже хочу, — щиро признався хлопець. — А ти будеш справжньою артисткою. Може, народною.
— Чому?
— Тому, що хочеш.
— Певно, цього замало, — засмутилася Віра. Підвелась, присунулася до Андрія, дивилась, і лукавинки вже не було в її очах.
— Але ж ти дуже хочеш…