— Ви що, здуріли?
— Відповідайте на запитання!
— Куди ж могла? У таку ніч!
— Отже, ви твердите, що нікуди не виходили.
— Звичайно.
Дівчина прокинулась, злякано сіла на ліжку. Груздьова метнулась до неї, обійняла, притиснула до себе, наче затуляла власним тілом од тих, що вломилися вночі до їхньої хати.
Вербицький обернувся до Демчука.
— Наче правду каже… — стенув плечима.
— Поклич когось із сусідів, — наказав Антон Іванович. — Ми вимушені зробити у вас обшук, — приступив до Груздьової. — З ким бачилися сьогодні ввечері на озері? — запитав загрозливо.
— Ти що, звар'ював?
— Я, громадянко Груздьова, при виконанні обов'язків, і прошу вас!..
— Добре вже, — махнула рукою, — я думала, як порядні, по пляшку…
— Ви знаєте, що самогоноваріння?..
— Цить ти!.. Німці за самогон розстрілювали, й то гнала!
— Користуєтесь гуманізмом Радянської влади? — запитав Петро Андрійович.
— Що це він? — вибалушилася на Ротача Груздьова.
— Правильно каже, — схвалив Демчук. — Влада до вас з усією повагою, а ви!
— Це ти — з повагою? Вночі і зі зброєю?
— Ти помовч, Лесю Устимівно! — якось одразу перейшов на домашній тон Демчук. — Мусимо зробити в тебе обшук, збагнула?
— Якщо самогон шукаєте — прошу, є ще… Сама покажу. Більш ніц не маю.
— Самі пересвідчимось…
Вербицький привів двох понятих — молодицю з живими очима й старого — її батька. Стали в дверях, з цікавістю розглядаючись.
Демчук запропонував:
— Почали, товаришу Вербицький, бо часу обмаль.
Власне, в хаті й дивитися не було чого — які меблі в сільській хаті: скриня, шафа, полиці з посудом…
Бутурлак сів біля дверей поруч з Ротачем.
Мовив тихенько:
— Як на мене, не вірю, що ця жінка разом з бандерівцями.
Той схвально нахилив голову.
– І я теж. Але Демчукові видніше. Тут іноді такі нюанси бувають — переплелося все так, що сторонній людині й не збагнути.