Не погодитися з цим було важко, та чи зможе дівчина простояти в болоті годину? Андрій запитав про це, Віра сердито блиснула очима.
— А чим я гірша за тебе! — тільки й мовила.
Справді — чим?
Андрій збентежився. Але все ж вона дівчина, і він мусить про неї турбуватися: так уже повелося споконвіку, бо він чоловік і сильніший!
І, крім усього, вона — жаданка!
Андрій простягнув Вірі ватянку, і дівчина взяла, вдячно глянувши. Справді, їй уже було трохи зимно в цьому вогкому темному лісі, ще не прогрітому ранішнім сонцем.
Андрій роздивився навкруж, вибрав сухіше місце й потягнув за собою дівчину.
Настина біла хустка маячила на тому ж місці, все навколо було спокійно, вони сіли на хвою, спершись спинами на ялиновий стовбур, і Андрій, зібравши трохи торішнього сухого моху, запропонував дівчині:
— Скидай сандалії.
Вона підібгала під себе ноги.
— Для чого?
— Скидай, кажу.
Хлопець сам розстебнув пряжки і обтер почервонілі й мокрі ноги дівчини. Витер і сандалії, поставив поруч.
— Нехай сохнуть, — тільки й мовив.
— А ти — добрий, — сказала Віра, немов зробила для себе ще одне відкриття.
— Невже? — осміхнувся, почервонівши, наче його спіймали на чомусь негарному. — Просто бачу — зимно тобі…
— Ліс тут страшний, — перевела розмову на інше.
— Тут іще не страшний. От за Дубовою галявиною починається болото…
— Мокрий ліс — це недобре. В сухому гарно, я сухий люблю. А болото дуже смердить.
— Не кажи дурниць, — обірвав дівчину Андрій.
Подивилася здивовано: вперше почула від нього різке слово.
— Чому ж дурниці?
Андрій підвівся, визирнув з-за сосни: Настя збирала чорниці. Сів і пояснив:
— А тому, що без цих боліт не було б річок.
— Скажеш! Чого б це не було? З цих, боліт і стоку нема.
— Це здається, що нема. А спробуй висушити болота, висохне все, навіть наше Щедре озеро.
— Ну, озеро! — не повірила. — Там підземні джерела.
— А звідки вони?
– І все ж не люблю боліт, гидкі й страшні.
— Не такі вони вже й страшні.