— Чому так вважаєш?
— На лісництві у засідці не менше п'ятьох і на ручаї також. Андрійко чув — четверо вас. Куди ж двом проти чотирьох?
— Логічно. — Лейтенант похитав головою. — Усі шляхи перерізали, й залишається болото.
— Не пройдете, — сказав Пилип. — Там тільки батько мій ходить, але ж він лісником був.
— Тутешні болота — загибель! — Іванов, який стояв поруч, спершись спиною на стовбур вільхи, зітхнув. — Мало не такі, як у нас у тайзі…
— Що ти пропонуєш? — сердито скинувся Бутурлак.
— Як на мій характер, краще прийняти бій.
— Перечекати до вечора, — схвалив Горянський, — у сутінках вдарити по бандерівцях і пробитися.
— А якщо вони вдень ліс прочісуватимуть? — єхидно запитав Бутурлак. — Полюватимуть на нас, як на куріпок.
— Може бути, — згодився Іванов.
— Ти і вашим і нашим! — блиснув очима Горянський.
— Може, Андрійко знає дорогу через болото? — роздумливо мовив Пилип. — Він тут усі стежки знає.
— Давай сюди свого Андрія! — наказав лейтенант. — Де він?
— Мусить скоро бути. Пішли з Сергієм вас шукати.
— Не можемо гаяти часу. Скоро вже зовсім видно буде. Онисиме, — не наказав, попросив Іванова, — піди, будь ласка, з хлопцем, пошукай малих. А ми в цьому дубнячку перебудемо.
Сержант, не кажучи ні слова, взяв автомат.
— Ми швидко, — пообіцяв.
І справді, вони побачили Андрія й Сергійка десь за кілометр від Дубової галявини. Вірніше, побачив Іванов.
— Вони? — вказав пальцем на двох хлопчаків, що збігали з пагорба. Зникли в підліску й знову з'явилися.
— Сергійку! — гукнув Пилип, та Іванов цитьнув на нього. Він дочекався, поки хлопці збігли у видолинок, і вийшов на галявину, тримаючи Пилипа за руку. Андрій зупинився, затуливши собою Сергійка, так і стояв, поки сержант Іванов не підійшов упритул.
— Ти шукав нас, — мовив сержант, — ось і знайшов.
— Ви один?
— Нас ще троє.
— Коршун і казав: четверо чи п'ятеро, — чомусь полегшено зітхнув Андрій. Хотів запитати про батька, але промовчав. Огледівся навколо.
— Вони біля Дубової галявини, — пояснив Пилип і не втримався, щоб не похвалитися: — Я перший їх помітив.
— Так, перший, — ствердив Іванов, і Пилип з вдячністю підвів на нього очі. Пішов би зараз за цим чоловіком у самісіньке пекло.
— Треба йти, — потягнув сержанта за руку.
— Так, на нас чекають, — погодився Іванов, — рушили…
Лейтенант зміряв Андрія вивчаючим поглядом. Хлопець сподобався йому: високий і, певно, виглядає старшим за свої роки. Білявий і очі сині, хоч це, кажуть, не є свідченням сильного характеру, але обличчя видовжене й підборіддя не круглясте, та ще й рання зморшка прорізала чоло — отже, вольовий. Очі розумні, й дивиться відкрито: такому можна довіритись.
Андрій глянув на двох солдатів, що сиділи на траві, і тінь розчарування сковзнула його обличчям. Бутурлак помітив це й витлумачив по-своєму: