Він зняв з гачка арфу і звелів синові йти за ним.
Водяничок був, звичайно, щасливий. Уперше батько брав його нагору ввечері. Скільки він просив про це! Але щоразу батько відповідав:
— Поговоримо, як підростеш. А поки що ти ще малий і повинен після вечері йти спати.
Авжеж, більшої радості для нього батько й придумати не міг би!
Над ставком уже зовсім споночіло. Дерева й кущі на березі були мов тіні. Над ними мерехтіли в небі перші зірки.
Очерет зашелестів, коли батько з сином піднялись на берег. Водяник ніс під пахвою арфу, і коли якась очеретинка торкалася струн, вони ледь чутно бриніли.
А так довкола панувала тиша.
Лише вітер доносив з лук сюрчання коників та інколи десь серед листя чувся пташиний писк. То птиці скрикували уві сні і знову засинали, ще міцніше. І далеко за обрієм — так далеко, наче десь у зовсім іншому світі, — гавкав собака.
Водяник попрямував до старої верби. Він сів на траву під деревом. Хлопчик мовчки примостився поруч.
Аж ось Водяник підняв арфу, зліг спиною на вербу і почав грати. Він грав так чудово, що хлопчик заплющив очі. А коли знов розплющив, то побачив русалок, що танцювали на луці. Може, то батько викликав їх з туману своєю грою? Мовчки плавали вони над травою, то наближаючись, то віддаляючись разом з вітром, під звуки чарівної арфи.
Водяничок сидів, як зачарований, не зводячи очей з танцівниць-русалок.
Вони раз у раз міняли свої обриси, як хмарки в небі. На його очах русалки сходились докупи, потім знову розходились на всі боки. А то раптом танули — як дим на вітрі.
Задивившись на русалок, Водяничок не помітив, як за пагорбом розлилося в небі бліде, ледь рожевувате світло. Він побачив його лише тоді, коли батько кинув грати й стиха мо вив:
— Скоро зійде!
«Хто?» — хотів був спитати Водяничок, але не встиг запитати, бо батько знов заграв на арфі. «Скоро я й сам побачу, хто там зійде», — подумав Водяничок.
Мерехтливе світло дедалі яснішало. Все вище й вище розпливалось у небі рожеве сяйво. Незабаром Водяничок уже чітко розрізняв на пагорбі кожне дерево — темні тіні проти ясного неба.
І враз там, у небі, з’явилося блискотливе і сяйне жовто-золоте кружало, схоже на величезну квітку калюжниці. І Водяничок вигукнув у захваті:
— Тату, тату! Сонце!
Почувши це, батько всміхнувся. Не кидаючи грати на арфі, він сказав малому:
— Ні, синку! Це сходить місяць.
— Місяць?
— Еге ж, місяць, — сказав батько.
Водяник почав розповідати про те, як місяць мандрує ясними ночами по небу, як він стає повний, а тоді меншає, а інколи й зовсім щезає, і про те, скільки він у своїх небесних мандрах надивився й, — певно, ще надивиться.
Розповідаючи, Водяник раз у раз зупинявся і пригравав собі на чудовій арфі.
Місяць тим часом піднявся ще вище, — величезне світле кружало. Щоб краще його бачити, Водяничок ліг у траві горілиць.
Місяць непомітно міняв колір: жовта квітка калюжниці стала блискучо-срібною, мов таляр. І все, чого тепер торкалися його промені, ставало сріблястим. Місяць посріблив небо, луки, ставок, і очеретяні зарості, і човен у ставку біля берега, і листя дерев.
— Він котиться прямо на стару вербу! — сказав раптом Водяничок. — Ще заплутається в гіллі!
— А ти вилазь на дерево і допоможи йому вибратися, — усміхнувся батько.
— Добре, — сказав Водяничок, — вилізу!