Водяничок: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він лише хотів трішки налякати свого друга Ципрінуса. Він думав: «Тільки-но я підпливу до заставок, то відразу схоплюся за них руками. А тоді спокійно вилізу нагору, вискочу на берег і тільки сміятимусь собі. Не такий я дурний, щоб випливати поза заставки. Це ж дуже небезпечно!»

Он як воно було. Добрий Ципрінус аж нетямився, так боявся за Водяничка, а той просто жартував собі з ним.

Все швидше й швидше бігла вода, і що прудкіш Водяничок плив до піднятих заставок, то більше йому все це подобалось. Вода вже мчала, як дужий вітер. Вона шарпала його за курточку й червоний ковпачок, за зелений чубик.

Увага, увага, не прогавити заставок… Ось вони!

Водяничок підняв руки і схопився за верхню колоду. Він навіть уже був подумав: «Готово!»

Але дарма!

Колода була така слизька, мов намилена, від жабуриння, що вкривало її зеленою плів кою.

Водяничок не міг утриматися. Він зірвався вниз. Ногами вперед, на спині, прослизнув він попід заставками в дерев’яний жолоб.

«Затриматися! — думав він. — Затриматись!»

Але як? І жолоб теж був слизький від водоростей. «Ох, чому я не послухався Ципрінуса?» — подумав Водяничок, але було вже пізно.

Як щука, шугнув Водяничок униз по жолобу. Він побачив зелені тіні — то промайнули дерева, а в небі — дві плями — хмаринки. Здалека він чув, як ревла вода в млині.

Вода ревла все ближче, усе голосніше й голосніше. Водяничкові аж у голові загуло. «Все! — подумав він. — Пропав!»

Він закам’янів, затамував подих, він чекав…

Зараз!

Дерев’яна перегородка полетіла на нього, відчинилась — і проковтнула його.

І враз настала ніч. Навколо гриміло, клекотіло, сичало. Потім Водяничок відчув, що летить. Він двічі перевернувся в повітрі і шугнув кудись углиб.

Його закрутило млинове колесо.

Що й казати, кепська справа! Для людського хлоп’яти ця прогулянка, звичайно, скінчилась би погано. Воно поламало б собі всі ребра чи й в’язи скрутило.

Але ж водяник — це водяник! Йому не так легко скрутити собі в’язи. Та ще тоді, як він падає у воду. Бо куди ж було падати Водяничкові з млинового колеса? Він упав з води у воду. І то було його щастя.

Спочатку він, звісно, в смерть перелякався. Він не збагнув, що з ним сталося. В нестямі вискочив малий на берег, просто на осоння. «Аби тільки далі від цього страхіття!» — була його перша думка.

А друга його думка була про те, що кататися на млиновому колесі не так-то вже й погано. Навпаки! Виходила неабияка забавка.

«А чи не спробувати ще раз?..» — була третя Водяничкова думка.

Так, зовсім випадково, відкрив Водяничок чудову нову гру. Він відразу ж повторив усе кілька разів підряд. Зіскочивши з колеса, він умить оббігав млин, знову біг лукою до ставка, кидався сторч головою у воду й починав усе спочатку.

Після того малий з’їжджав ще не раз. І цього дня, і кожного наступного. Він з’їжджав не однаково: на животі, на спині, витягнувшись, як струна, і зібгавшись клубочком.

Часом він спускався, засунувши руки в кишені, а часом закладав руки за голову. Іноді — сидячи навпочіпки, іноді — навкарачки. Інколи, захопившись, він навіть робив дорогою подвійне сальто. Але найкраще в нього виходило, коли він підіймав ніжки до голови й на спинці з’їжджав по жолобу. Шкода тільки, що ніхто цього не бачив!

І ще було шкода, — просто хоч плач! — .що мірошник ніколи не підіймав заставки вище, ніж до половини.

«Якби підняв вище, то вода б дужче бігла! — думав собі Водяничок. — А більше води, то й кататись по жолобу можна швидше й веселіше! А то ледве сунешся!» І малий з дня на день чекав, коли мірошник підніме заставки зовсім.

Але той і не думав підіймати. І тоді Водяничок сказав собі: «Ну, добре! Як він не хоче, я підніму сам!»

Малий почекав до неділі.

Водяничок знав, що в неділю усі люди з млина йдуть у село. Коли вони вирядяться, можна буде без перешкоди зробити те, що він надумав.