Водяничок: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І він умить видряпався на вербу, щоб допомогти місяцеві. Але дарма турбувався: хоч як він тягнувся, як спинався, а місяця не дістав.

Батько вже хотів був покликати малого, коли хлопчик здивовано спитав:

— А хіба в нас у ставку теж є місяць?

— Та ні, — сказав батько. — Звідки б він там узявся?

— Та я ж бачу його! — крикнув Водяничок. — Я бачу два місяці. Один на небі, другий у воді. Як добре, що й у нас у ставку є місяць! Коли б тільки він не поплив… Ой, я знаю, що зроблю: спіймаю його. Скочу з верби і схоплю його! Знаєш, як здивується мама, коли я покладу місяць їй на стіл у кухні!

І не встиг батько заперечити (а може, він і не хотів заперечувати!), як Водяничок стрибнув з дерева в ставок. Ще в повітрі він простяг руки, щоб вчасно схопити місяць, який плавав у темній воді.

Але що це?

Тільки-но торкнувся він пальцями дзеркальної поверхні ставка, як місяць розчинився у срібних хвилях.

«Ну, як? Ухопив?» — хотів був запитати Водяник, коли хлопчик, відсапуючись, виринув на поверхню.

Але не запитав… Він стояв і дивився, як Водяничок пливе серед розплавленого срібла, а навколо нього здіймаються срібні бризки. Це так захопило Водяника, що він знову взяв у руки арфу й заграв. Він грав і грав, не вгаваючи, поки Водяничок купався у срібній воді.

Літо наближалось до кінця. Хліб уже скосили, до села звідусіль з’їжджалися вози з пшеницею, в садках достигали яблука й груші.

Якось Водяничок знову виліз на стару вербу, щоб роздивитися навкруги. Віддалік на дорозі він побачив самотнього подорожнього.

Худий і цибатий, чоловік той був убраний у вишуканий чорний костюм і йшов, як лелека.

Під пахвою він ніс чорну згорнуту парасольку, а на носі в нього сиділо щось, скріплене тонким дротиком: два блискучі кружечки з поперечкою. Від кожного кружка йшов довгенький дротик, що кінчався за вухом.

Водяничок ще зроду не бачив окулярів, він навіть не знав, що вони є на світі… «Що воно таке? — промайнуло йому в голові. — Чи не побігти назустріч цьому чоловікові та й роздивитись, що в нього на носі?»

Гоп! — стрибнув він у траву і побіг на дорогу. Там почекав, поки чоловік підійде. Тоді став перед ним, вклонився і сказав:

— Добрий день, Людино! Скажи, будь ласка: що в тебе на носі?

Незнайомець зупинився, глянув крізь прозорі кружельця на Водяничка й неласкаво відповів:

— Як ти смієш глузувати з мене!

— Що? — здивувався Водяничок.

Чоловік потер пальцем перенісся.

— Послухай-но! — сказав він. — З отаким бридким зеленим чубом ти б краще мовчав! І як ото в людини може вирости отакий' чуб!

— Вибач! — перебив його Водяничок, — Але ж я зовсім не Людина! Я Водяник!

— Що? — зарепетував довготелесий, — Водяник? Та щоб я повірив такій нахабній брехні?

— Чому це брехня? Це правда!

— Це ти — водяник? О Господи! Водяник! Чули таке? Та водяників не буває взагалі!

— Що? — крикнув Водяничок. — Кого не буває? Може, скажеш, це не я стою отут перед тобою? Ну ж бо, придивись до мене! — Слова довготелесого розсердили його.

— Годі базікати, шибенику зелений! — гарячкував незнайомець. — Ти що собі думаєш? Гадаєш, я такий дурний, що повірю в якихось водяників? Водяників не буває, чув?

— Ну, годі! — розсердився Водяничок. — Якщо ти не хочеш вірити тому, що бачиш, то… то ти такий дурноголовий, як і довготелесий!