„Кришталево чистого характеру, сильної волі, витривалий, послідовний у змаганнях за ідею, визначний своєю муравлиною і безкорисливою працею, безпретенсійний, а проте ризикуючи своєю особою, коли йшло про загальну справу, загальновідомий і люблений як між крайовою молоддю, так і між: емігрантами, – небіжчик належав до тих нечисленних одиниць, які з самопосвятою повністю віддали себе ідеї, змагаючись за її здійснення в перших рядах та кидаючись у найзагрозливіші місця, або там, де треба було збільшеної напруги, самовідречення і вийняткової витривалости в праці, то знову там, де з'явилися прориви, недостачі, брак людей чи охочих до діла, або там, Де треба було дати ініціятиву, нову думку й почин, зрушити справу з місця. Таких людей кожна організація цінить на вагу золота, бо вони є її підпорою та запорукою її існування і розвитку. Тому велику, велику втрату зазнала Організація Українських Націоналістів і за останні бурхливі й тяжкі часи на Західній Україні смерть Степана Охримовича – це найтяжчий для неї удар.
„Похорони Степана Охримовича відбулися на самий Великдень, 12 квітня 1931 р. в селі Завадові коло Стрия, з участю кількатисячних мас селянства й стрийської інтеліґенції, головно молоді. Після відправи в хаті, товариші небіжчика винесли домовину і на подвір'ї його попрощав мец. Калуський від стрийської громади. По тому при звуках стрийської сокільської оркестри та селянських хорів із Завадова й Конюхова жалобний похід вирушив до перкви. По Богослужбі в церкві похід рушив далі, на цвинтар за селом. „Хор співав „Христос Воскрес”. Востаннє прощають небіжчика о. Матковський, студент Дармохвал від „Загону Червона Калина”, студент Петрина від стрийського студентського товариства, проф. Кобат від громадян Голобутова, Завадова й Нежухова, де працював небіжчик, та студент Гладкий від загалу українського студентства.
„Похорон, який був величною національною маніфестацією, закінчився піснями: „Ви жертвою в бою”, „Видиш, брате мій” та „Гей у лузі”. Заходяче сонце кидає останні проміння на домовину, на яку складено пластовий капелюх, хустину й терновий вінець ...
„Так не стало одного з юнаків, отих „дітей сонця і весни”, що літом бачать їх полонини Карпат, ріки Волині й Підкарпаття. Так не стало одного Вірла-Скоба, що хотів „знятися над хмари, проміряти тернистий шлях України і ввести Вітчизну на дорогу щастя”, як кажуть слова пластової присяги. Так не стало одного „лицаря абсурду”, що з вірою в краще майбутнє Української Нації вів українську молодь по шляху праці, пожертви і відданости Батьківщині. Так не стало одного шляхетного, доброго сина України, що впав при праці на шляху реалізації великої ідеї – Самостійної Соборної України.
„Він вмер... умер лише тілом. Бо дух його буде далі жити між нами, що залишилися здійснювати нашу спільну мету.
„Вічна Тобі пам'ять, Друже!”
Смерть д-ра Степана Нижанківського
Збереження фірми УВО та посту Крайового Коменданта, чи пак Крайової Команди УВО, навіть у змодифікованій формі, було лише тимчасовою конечністю в час переходу від УВО до ОУН. Тому Степан Охримович, зараз після того, як ПУН затвердив його на пості Крайового Провідника ОУН, а сотн. Богдана Гнатевича на пості Крайового Коменданта УВО в характері дорадника КЕ ОУН, висунув концепцію злиття обидвох тих постів в одній особі, яка мала б беззастережний авторитет і серед членства ОУН з рядів молоді, і серед старших членів УВО.
Таким кандидатом виявився д-р Степан Нижанківський. Як колишній старшина Української Галицької Армії і член УВО, він був авторитетом для всіх членів УВО, що рекрутувалися з лав колишніх вояків УГА, УСС і СС; а як один із організаторів „Групи Української Національної Молоді”, що на чужині була ідеологічно-політичним відповідником для крайового „Союзу Української Націоналістичної Молоді”, і як головний ініціатор та кількакратний голова „Центрального Союзу Українського Студентства”, врешті, як автор рефератів на І Конґрес Націоналістів і пізніший член Головного Суду ОУН, д-р Степан Нижанківський здобув собі симпатії і дуже великий авторитет серед націоналістичної молоді на Західній Україні.
Це була розумна й корисна пропозиція. Полк. Є. Коновалець апробував її, а д-р Степан Нижанківський погодився прийняти відповідальне завдання. З тією метою він з-за кордону повернувся до своєї родини в Стрию, нібито для лікування своєї хвороби шлунка. В той час д-р Степан Нижанківський був поважно хворий, але як і він, так і його друзі вірили, що під дбайливою опікою лікарів молодий і загартований у воєнні роки організм переможе недугу. Одначе незабаром виявилося, що це не проминаюча недуга, а невилічимий пістряк шлунка. Очевидно, що такий стан здоров'я д-ра Степана Нижанківського не дозволяв на те, щоб ставати до революційної праці на керівному пості. Тому реалізацію пляну відкладено, тим більше, що праця ОУН на ЗУЗ під керівництвом Степана Охримовича розвивалася задовільно, а співпраця Крайової Екзекутиви ОУН з сотн. Богданом Гнатевичем, як Крайовим Комендантом УВО в характері дорадника КЕ ОУН укладалася гармонійно, без найменших конфліктів. А тому д-р Степан Нижанківський тимчасово міг залишатися „на відпустці” та лікуватися.
Несподівана смерть Степана Охримовича знову зактуалізувала потребу повороту д-ра Степана Нижанківського до активної праці – як нового Крайового Провідника ОУН і рівночасно Крайового Коменданта УВО. Але важка хвороба не дозволила на це; замість сподіваної полегші, стан здоров'я хворого погіршився і 9 червня 1931 року д-р Степан Нижанківсьский помер.
У своєму офіціозі „Розбудова Нації” чч. 7-8 за липень-серпень 1931 року Провід ОУН надрукував про покійного такий некролог:
„Д-р Степан Ніжанковський,[152] заприсяжений член Організації Українських Націоналістів, член Головного Суду ОУН і відповідальний редактор „Розбудови Нації”, помер 9 червня 1931 р. у Стрию, на Західній Україні, на 34-му році життя.
„Небіжчик був середущим сином відомого українського композитора о. Остапа Ніжанковського,[153] який, разом із Державним Секретарем Мартинцем, згинув трагічною смертю під час українсько-польської війни, підло збитий польськими вояками.
„Покійний Степан, вийшовши з інтелігентної, патріотичної сім'ї, виніс із дому гарячу любов до свого народу, небуденну культурність і характерність, якими визначався на протязі цілого свого, недовгого, життя. По тяжких боях за волю свого народу, в яких брав участь як старшина УГА, небіжчик опинився на Чехо-Словаччині, де попри фахові студії, що їх покінчив у такий короткий час, як лише дозволяли університетські приписи, віддався праці в студентських, громадських і політичних організаціях.
„Зокрема замітна його роля в діяльності „Центрального Союзу Українського Студентства” (ЦЕСУС), де початкове він вів реферат міжнародніх зв'язків; як представник українського студентства, брав участь у різних міжнародніх студентських з'їздах, на яких вміло та гідно заступав не лише інтереси українського студентства, а й цілого українського народу, з притаманною йому завзятістю, відвагою і відвертістю, висуваючи українську справу та обвинувачуючи наших національних ворогів. Також активно проявлявся він в „Українській Академічній Громаді” в Празі, в „Студентському Віснику” як його співробітник тощо. За сумлінну працю студентство наділило його найвищим довір'ям, обравши його головою „ЦЕСУС”-у.
„Багато часу й праці присвятив небіжчик об'єднанню української еміґрації в Чехо-Словаччині, яка, пересварена, ніяк не могла вміститися під одним дахом; та переконавшися в неможливості досягнути бажаного об'єднання, Разом з іншими закладає „Українську Громаду в ЧСР”, а далі працює над створенням „Союзу українських організацій”
„Але найбільші його заслуги в справі розвитку націоналістичного руху. І так, у „Групі Української Національної Молоді”, якої був головою, він працював над поширенням ідей українського націоналізму, бувши одночасно співредактором „Національної Думки” та дбаючи про організаційне закріплення і поширення націоналістичного руху. Якраз покійний був головою делеґації „Групи Української Національної Молоді”, яка вела переговори з „Леґією Українських Націоналістів” з метою створити „Союз Українських Націоналістів”. Переговори увінчалися бажаним успіхом, а створений Союз поставив перед собою завдання сконсолідувати український націоналістичний рух під одним проводом. Це й сталося на 1-ій Конференції Українських Націоналістів 3-7 листопада 1927 р., де брав участь і покійний; ця конференція покликала до життя Провід Українських Націоналістів, що поставив собі мету скликати Конґрес Українських Націоналістів і створити єдину націоналістичну організацію (ОУН), що сталося в 1929 році.
„Після створення ОУН покійний став її присяжним членом та сповняв відповідальні обов'язки члена Головного Суду ОУН. Крім того, був відповідальним редактором „Розбудови Нації”.
„Тяжка недуга (рак шлунку) спричилила відхід покійного від праці, а потім і поворот до Краю,[154] де, не зважаючи на всі зусилля родини рятувати його, він і закінчив своє коротке життя.
„Смерть Степана Ніжанковського болюче вразила кожного соборника, бо не стало в наших рядах одного з молодих „каменярів”, які добро Батьківщини поставили понад групові й особисті інтереси, які безмежно вірять у блискуче майбутнє свого народу. ОУН передчасно втратила людину ідейну, характерну, талановиту, досвідчену й працьовиту, яка могла б ще багато-багато зробити для української справи при своєму знанні, національній свідомості та глибокій і певній вірі в кращу майбутність Української Нації.
„Вічна пам'ять Тобі, Друже!”
Крізь перебої
Важка недуга не дозволила д-рові Степанові Нижанківському фактично перебрати у свої руки провід ОУН на ЗУЗ. А все ж таки, завдяки своєму авторитетові серед гурту провідних українських націоналістів, він уважався, бодай під моральним оглядом, Крайовим Провідником ОУН від часу смерти Степана Охримовича до своєї власної смерти, отже, на протязі двох місяців. А це й дало змогу оминути на той час зайвих перебоїв у праці Крайової Екзекутиви.
Тому, що заступник Степана Охримовича, як Крайового Провідника, Іван Ґабрусевич у той час перебував у слідчому ув'язненні, ролю фактичного Крайового Провідника виконував протягом трьох місяців – від квітня (коли заарештовано Степана Охримовича, а також; Івана Ґабрусевича) до липня 1931 року – о. Ярослав Чемеринський, довгорічний фінансовий референт КЕ ОУН на ЗУЗ.[155] Його особа не викликала підозріння в польської поліції, яка навіть не припускала, що о. Чемеринський може бути видатним членом ОУН, а тому він мав змогу затримувати організаційні зв'язки й безпечно вести Організацію крізь найнебезпечніші перебої. Супроти о. Чемеринського не мали також жодних підозрінь польські слідчі чинники й тому він міг часто відвідувати хворого д-ра Степана Нижанківського і засягати його порад та вказівок.
Отець Чемеринський зустрічався і з Крайовим Комендантом УВО, д-ром Б. Гнатевичем, щоб узгіднювати з ним працю, врешті, він контактувався, мірою потреби, з усіма іншими членами КЕ ОУН, які були на волі. У липні 1931 року вийшов на волю з слідчої в'язниці Іван Ґабрусевич-”Іртен” і з доручення Голови ПУН полк. Є. Коновальця перебрав пост Крайового Провідника ОУН. Крайовим Комендантом УВО, в характері дорадника для Крайової Екзекутиви ОУН, залишився сотн. Богдан Гнатевич.
Склад Крайової Екзекутиви залишився без змін. Іван Ґабрусевич затримав у своїх руках референтуру юнацтва, сподіваючись, що його давніший заступник у цій референтурі, Богдан Кордюк, також вийде на волю, а тоді він передасть йому керівництво юнацтвом. У той час Богдан Кордюк був арештований у зв'язку з нападом на поштовий віз під Бібркою, хоч до нападу він був непричетний.
Іван Ґабрусевич-”Іртен” пробув на пості Крайового Провідника ОУН до 23 березня 1932 року. В той час процес злиття УВО-ОУН уважався вже завершеним, тому бойова референтура ОУН проводила свою терористичну діяльність під фірмою ОУН.
23 березня 1932 року, в зв'язку з убивством поліційного комісара Чеховського, арештовано Івана Ґабрусевича, а кілька днів пізніше також деяких інших членів Крайової Екзекутиви, між ними й Ст. Бандеру. Арештованих затримано в ув'язненні протягом кількох місяців, одначе жодних признак участи когонебудь з них в атентаті на Чеховського поліція не могла виявити. Тому треба було сподіватися, що ув'язнені будуть звільнені, згідно з законами польської держави, які дозволяли тримати в ув'язненні підозрілих у слідчій в'язниці найдовше впродовж: трьох місяців. З уваги на це, Провід ОУН не робив жодних персональних змін у складі Крайової Екзекутиви, дожидаючи, хто буде звільнений, а кого все ж таки обвинуватять і затримають у тюрмі довше.
Іван Ґабрусевич вийшов на волю на початку червня 1932 року. Під час його ув'язнення, від 23 березня до початку червня 1932, обов'язки Крайового Провідника знову виконував о. Ярослав Чемеринський. Правда, виконуючи в заступстві відповідальні обов'язки Крайового Провідника, о. Я. Чемеринський ніякої бойової діяльности не ініціював, ані не керував жодними бойовими діями, започаткованими раніше. Його роля обмежувалася на втриманні організаційних зв'язків, пов'язання тих, що були порвані в наслідок масових ув'язнень, кольпортажу підпільної літератури й на опіці над політичними в'язнями, що її організовувала мережа ОУН. Але й ця праця о. Я. Чемеринського, як виконуючого обов'язки Крайового Провідника ОУН, мала для Організації величезне значення. Завдяки їй мережа ОУН в цілому Краю могла справно діяти, не зважаючи на ув'язнення провідних членів, а це підтримувало на дусі всіх членів ОУН і дезорієнтувало польську поліцію. Організація могла переможно усувати перебої, спричинені арештуванням провідних членів.
[152] [5] В тодішніх українських публікаціях чи пресі писано „Ніжанковський”, а не „Нижанківський” чи „Нижанковський” – (Ред.)
[153] [6] Батько д-ра Степана Нижанківського був парохом у тому самому селі Завадів, де опісля душпастирював батько Степана Охримовича.
[154] [7] Із зрозумілих причин конспірації Провід ОУН не міг у той час подавати, що справжньою причиною виїзду д-ра Степана Нижанківського було доручене йому ПУН-ом завдання очолити керівництво ОУН-УВО на західньо-українських землях.
[155] [8] О. Ярослав Чемеринський згинув з рук большевиків у 1940 або 1941 р.