Український Центральний Комітет у Речіпосполитій Польській[160] оголосив наступний комунікат: Трагічна смерть бл. п. Тадеуша Голуфка викликала потрясаюче враження серед української еміґрації в Польщі. На вістку про смерть щирого приятеля українського народу, який втішався надзвичайною популярністю між українською еміґрацією, зібралися в неділю на нараду найвищі чинники української еміґрації, які перебувають у Варшаві, та представники таких українських організацій: Українського Центрального Комітету Речіпосполитої Польської, Варшавського відділу того ж Комітету, Товариства ім. Симона Петлюри, Товариства б. Вояків Армії УНР, Українського Клюбу у Варшаві, Союзу Українок-еміґранток, Товариства помочі політичним збігцям з України, корпорації академіків „Запоріжжя”, Союзу Українських Інженерів і Техніків на Еміґрації, Українського Військово-історичного Товариства, Товариства помочі студентам українцям і Українського Правничого Товариства. На зібранні повстанням з місць вшановано пам'ять трагічно померлого Т. Голуфка. Опісля виголошено ряд промов, присвячених особі небіжчика, в яких підкреслювано його непорочне чистий характер, як теж великі заслуги для українсько-польського зближення і для самостійницьких змагань українського народу. Промовці стверджували, що огидний акт скритовбивства великого приятеля України є ділом ворогів як польського, так і українського народів... Зібрання українських делеґатів суспільних організацій створило комітет для вшанування пам'яті бл. п. Т. Голуфка під проводом голови Українського Центрального Комітету Речіпосполитої Польської, п. М. Ковальського”.
Українським опортуністам з Наддніпрянщини „гідно” дотримували кроку в складанні вірнопідданчих заяв з приводу убивства Голуфка теж західньоукраїнські угодовці. 31 серпня 1931 р. УНДО видало свій окремий комунікат, опублікований у щоденнику „Діло” з 2. 9., в якому, між ін., сказано:
„Українське Національно-демократичне Об'єднання завжди протиставилося з засадничих мотивів методам особистого чи масового терору, як засобам політичної боротьби. Тому і в даному випадку Екзекутива і Президія Української Парляментарної Репрезентації безумовно й рішуче осуджують акт убивства пок. посла Тадея Голуфка, без огляду на те, хто не був би його спричинником”.
З вихвалюванням Голуфка, як небувалого приятеля українського народу, виступив теж орган уенерівщини у Франції „Тризуб” (6. 9. 1931), пишучи, між ін., таке: „В одному ми, знаючи Голуфка, не маємо сумніву, – це в тому, що він щиро й гаряче бажав порозуміння в Галичині. Що це порозуміння хотів він утворити не тільки для того, щоб лад і спокій панували в його державі, але й для того, щоб галицька проблема не стояла на перешкоді до зближення вищого порядку, до державного зближення поміж Польщею й Україною. Цій справі надавав Покійний найбільшої ваги. І сходить він у довчасну могилу як борець за це зближення, що вірив у майбутнє близьке відновлення Української Народньої Республіки”.
За що вбито Голуфка?
У зв'язку з такими заявами українських опортуністичних політиків з обох боків Збруча та їхнім однозгідним вихвалюванням польського політичного діяча Тадеуша Голуфка, як великого й щирого приятеля українського народу й української державности, мусить виринути запитання: так завіщо ОУН убила того Голуфка?
Натяк на те, чому Голуфко згинув з рук бойовиків Організації Українських Націоналістів, видно в цитованому нами уривкові надгробної промови М. Ковальського: ОУН силою усунула Голуфка з політичної арени як одного з найвизначніших і найактивніших польських державно-політичних діячів, які „бажають у першій мірі розв'язати українське питання як внутрішню справу польської держави”.
Цю, мимовільно висловлену українським угодовецьким політиком, фразу достатньо розшифровують тодішні польські газети і – сам Голуфко. І так, польська газета „Час” у числі з 2. жовтня 1931 року завважила:
„Ідентичний характер специфічного трагізму двох смертних замахів, жертвою яких упав колись намісник (Галичини) Потоцкі, а тепер Голуфко, не підлягає найменшому сумніву. Обидвох убито тому, щоб перетяти нитку угоди, яка нав'язувалася між польським і українським суспільствами, вбито обидвох як найчільніших представників угодового напрямку”.
А газета „Напшуд” пояснювала:
„Його урядовою діяльністю було ведення переговорів... Найважливішим його завданням були переговори з українськими політиками, щоб прихилити їх до відтягнення з Женеви скарг на відому пацифікацію”.
Пояснення до цього додав колишній шеф Голуфки в польському уряді С. Туґут у газеті „Роботнік”:
„Виступати з пропозицією угоди наступного дня після пацифікації було, здається, невчасним помислом, якщо змагається до справжньої і щирої угоди”.[161]
Доказом того, що намагання Голуфка привести до такого стану, щоб українська парляментарна репрезентація офіційно, від імени західніх українців, відкликала з Ліґи Націй українську скаргу проти польської „пацифікації”, – не було чимось відірваним у його діяльності, як, наприклад, стаття „Слова Польскєґо” з 5. 10. 1931 р. п. н. „Програма, яка буде виконана”: „Бл. пам. Голуфко був абсолютно проти яких-небудь автономістичних думок, звідкіля вони не виходили б. Мало того. Він був також проти творення денебудь у Галичині українського університету. Бо слушно вважав, що за теперішнього стану справ, коли болюча для нас проблема ще вічно виступає як політична катеґорія, давати українському населенню яку-небудь автономію чи університет, це тільки утривалювати й ще збільшувати цю політичну катеґорію, а тим самим сепаратизм, себто, унеможливлювати реалізацію виховної програми... На дорозі до конечного поєднання, бо подиктованого історичними й природніми умовами, у своїй програмі, яка мала виховувати нового громадянина, бл. пам. Голуфко логічно й послідовно висував ясні й конче потрібні засоби: повинно бути одно Товариство школи людової польське-руське, однакові права й обов'язки, накладані на поляка й на русина; один польсько-руський кооперативний рух, який точно підлягає державній контролі, помножуючи й утривалюючи добробут усіх громадян; одні повинні бути організації фізичного виховання, врешті – одна й та сама, що в цілій державі, повинна зобов'язувати в Східній Галичині самоуправа”.
Чи це, може, тільки припущення – хай і з польського боку, але лише припущення – щодо поглядів Голуфка на проблему українських земель, окупованих Польщею? Відповіді на це пошукаймо у виясненнях самого Голуфка.
У 1929 р., коли Польща склала з большевицькою Росією „пакт Літвінова”, Т. Голуфко був керівником східнього відділу польського міністерства закордонних справ. Виступивши з приводу підписання цього договору з прилюдною доповіддю у Варшаві, Голуфко – як інформувала жидівсько-польська газета „Наш Пшеґльонд”, – цілком відверто заявив, що з точки зору польських державних інтересів „совєтський уряд”, цебто московсько-большевицька окупація наддніпрянської України, є найвигіднішою для Польщі розв'язкою української проблеми, бо кожний інший уряд почав би територіяльні спори з польським урядом. „Таким чином, – робить висновки „Наш Пшеґльонд”, — Тадеуш Голуфко внівець обернув фантастичні перспективи розбивання СССР на низку нових незалежних держав”.[162]
А в своїй статті, що її в 1931 р. опублікувала „Ґазета Польска”, ч. 78, Голуфко писав:
„Українська суспільність повинна зрозуміти, що давня Червона Русь на протязі 600-річної приналежности до польської держави підпала глибоким впливам польської культури, стала мішаною польсько-руською країною. І тому українці повинні погодитися з тим, що ця дільниця стала невід'ємною частиною Польщі та що всі надії на якісь зміни заведуть... Тому-то українці з „Малопольскі Всходнєй” повинні, не тільки з почуття програної війни 1918 Року, але й з реальної оцінки становища як у цій дільниці, так і міжнароднього, а насамперед в ім'я рації буття українського народу як цілости, — щиро стати на становищі громадян польської держави, велич і сила якої лежать і в їхньому національному інтересі”.[163]
І точнісінько таке саме писав Голуфко в своїй статті, що її опублікувало „Слово Польске” через два тижні після його смерти: „Не дасться заперечити, що вживання українською молоддю у Східній Галичині таких злочинних засобів політичної боротьби, як убивства, напади, підпали, є подиктоване умовами ідеологічного характеру, що випливає з бажання звільнити край з-під „польської окупації”. Одначе, вся біда в тому, що окупації немає. Не можна говорити про окупацію в країні, що 600 років зв'язана з польською культурою і державою, яка не попала в татарське ярмо, а відтак не стала московською провінцією тільки завдяки кривавим оборонним змаганням усього польського народу. І сьогодні не може бути мови про окупацію в країні, де „окупанти” становлять 50 відсотків населення, складеного з усіх прошарків, починаючи від селянства, а кінчаючи на містах, в яких промисловість, торгівля, фахові знання є переважно в руках польського населення”.[164]
Таким, отже, „приятелем українського народу й української державности” був польський державно-політичний діяч Тадеуш Голуфко в світлі його власних заяв і свідчень польської преси про його погляди на українську проблему. Західньоукраїнські землі, окуповані Польщею, він уважав за невід'ємну частину польської держави, а, знаючи, що його твердження про те, нібито поляки на тих землях становлять половину всього населення, – це лише видумка, він послідовно прагнув до того, щоб поселенням на тих просторах спроваджених з Польщі польських колоністів та змушуванням українців еміґрувати за море витворити такий стан, за якого поляки на західноукраїнських землях справді творили б половину населення. Стосовно східньоукраїнських земель, він єхидно утримував на ласкавому польському хлібі частину наддніпрянських виходців, щоб ними шахувати большевицький уряд в інтересах польської держави. Насправді, – як це він сам задеклярував, – він уважав московсько-большевицьку окупацію східніх земель України за найвигіднішу для Польщі розв'язку. Прикриваючи ту свою принципову ворожість до української державности обіцянками сповидних благ, як, наприклад, дозвіл на закордонну торгівлю української кооперації в заміну за відкликання українських скарг до Ліґи Націй на польську „пацифікацію”, Голуфко був особливо небезпечним ворогом, бо затруював українське життя угодовством із станом ворожої окупації.
Як керівник відділу національних справ у польському уряді, Тадеуш Голуфко був співвинним у переведенні кривавої „пацифікації” Галичини влітку й восени 1930 року.
І польська преса цілком слушно завважила, що постріли ОУН у Тадеуша Голуфка були пострілами, спрямованими українською революційно-самостійницькою силою в хробака угодовства – погодження поневоленого й безоглядно винародовлюваного народу з його окупантом. Це погодження, за відсутности спротиву, мусіло вести тільки до неминучої загибелі цього ж народу.
Хто і як убив Т. Голуфка?
Вбивство такого видатного польського державного діяча, яким був Тадеуш Голуфко, поставило на ноги всю польську поліцію. Вона негайно провела масові арештування серед української молоді не тільки в Дрогобиччині, а й в інших повітах, а для керування слідством Варшава вислала до Трускавця суддю для справ особливої ваги д-ра Скоржинського. Насамперед ув'язнено Олексу Бунія, дверника пансіонату сестер Василіянок, в якому згинув Голуфко, та всіх запідозрених у революційній діяльності, хто жив у Трускавці й околиці. Польська преса інформувала, що на інтервенцію польського уряду було арештовано, як запідозрених в убивстві Голуфка, двох українців, студентів, які жили в Ризі, столиці Латвії. В ході слідства увага поліції зосередилася на чотирьох українських студентах, а саме: Лев Крисько, 25-річний студент політехніки в Данціґу, родом з Унятич біля Дрогобича, 22-річний Ілля Бутрин, родом із Поруддя, пов. Яворів, Володимир Кобільник і Лев Сенишин, уважаючи, що двоє з них напевно є вбивниками Голуфка. Одначе, ніхто з арештованих до вини не признався, а слідство, попри всі намагання поліції, не лише не дало доказів чиєїсь вини як учасника чи співучасника вбивства, але не виявило жодних слідів.
Під час суду над Біласом і Данилишином, у грудні 1932 р., за напад на поштовий уряд у Городку Ягайлонському, донощик польської поліції Мотика, який раніше був членом тієї самої п'ятки ОУН, що й обидва підсудні, висловив думку, що Голуфка вбили Білас і Данилишин. Але це були тільки його здогади, бо доказів на те в нього не було. На тій підставі польські слідчі чинники сконструювали тезу, що вбивниками Голуфка були справді Білас і Данилишин, які, одначе, до того не призналися ані під час процесу, ані навіть під шибеницею.
У вересні 1933 року в Самборі відбувся процес проти дверника пансіонату Олекси Бунія, який признався, що він стежив за Голуфком і про все повідомляв Організацію та що він переконаний, що одним із тих, хто вбив Голуфка, був Василь Білас, а другим, мабуть, Данилишин. Але й на цій розправі не виявлено достатніх доказів щодо тотожности виконавців атентату.
Одначе, Василь Білас і Дмитро Данилишин були дійсно тими бойовиками ОУН, які виконали замах на Голуфку. Генеза і хід атентату виглядали так.
З кінцем 1930 року бойовим референтом Крайової Екзекутиви на ЗУЗ був Зенон Коссак. Перебуваючи постійно в Дрогобиччині, він зорганізував боївку ОУН, до якої належали теж Дмитро Данилишин і Василь Білас. До організаційної п'ятки ОУН у Трускавці, що її очолював Михайло Гнатів, належали, крім Біласа й Данилишина, ще ґімназист Микола Мотика і робітник Олександер Буній. У половині серпня 1931 р. Буній, який працював дверником у пансіонаті сестер Василіянок у Трускавці, повідомив свого зверхника Гнатіва, що в пансіонаті замешкав для відпочинку польський посол Голуфко, про якого писала українська преса як про заанґажовану в польсько-українській політиці людину. Гнатів повідомив про те З. Коссака, який від вересня 1930 р. очолював організаційну референтуру КЕ. Бойовим референтом був у той час Роман Шухевич. Його і повідомив негайно про „нагоду” Коссак, а далі й тодішнього Крайового Провідника ОУН Івана Ґабрусевича.
Особа Голуфка була відома серед провідних кіл ОУН як співавтора „пацифікації” та підступного політика, що послідовно змагав до спольщення західньоукраїнських земель, вдаючи при тому приятеля українського народу. Тож на нараді трійки – Ґабрусевич-Шухевич-Коссак запало вирішення усунути цього небезпечного ворога. Зорганізуванням атентату зайнявся сам Шухевич, одержавши зв'язки з бойовиками в Трускавці безпосередньо від Коссака. Всі потрібні інформації давав Олександер Буній, хоч сам він безпосередньої участи в атентаті не брав. Гнатів зразу після атентату втік за кордон, а З. Коссака напередодні вбивства Голуфка арештовано й притримано у в'язниці протягом 9 місяців. У висліді того ніхто з арештованих, ані поліційні донощики Мотика й Роман Барановський, не могли „сипати”. Тільки Мотика підсував польській поліції думку, що атентатників треба шукати серед членів місцевої мережі ОУН. При цьому він боявся виявити членів п'ятки ОУН у Трускавці, до якої він сам раніше належав, і тим самим захищав бойовиків Біласа і Данилишина. З цілої місцевої організаційної мережі тільки Гнатів знав, яку видатну ролю в тій справі відіграв Коссак, одначе й Гнатіва польська поліція не вспіла дістати до своїх рук. А Р.Барановський припускав лише, що Коссак, – за його переконанням – все ще бойовий референт, – мусить знати цілу справу. Про ролю Шухевича й Ґабрусевича в КЕ Барановський у той час не знав. Найцікавіше є те, що один із виконавців атентату користувався револьвером, що його Барановський був позичив провідникові однієї з п'яток ОУН у Дрогобиччині, Криськові, колишньому членові УВО. Одначе, цей револьвер стільки разів переходив з рук до рук, що Барановський не міг зорієнтуватися, кому він останньо належав.
Корисним в усій справі був факт, що Коссак, сконтактувавши Шухевича з трускавецькою боївкою, далі не займався атентатом, до того ж кілька днів перед застріленням Голуфка був арештований. Це переконувало місцеву поліцію, що він до справи атентату на Голуфка був непричетний.[165]
[160] [13] Під час варшавського процесу проти членів ОУН на переломі 1935/36 рр. польський прокурор твердив, що Голуфка вбили Білас і Данилишин, але насправді про це тоді ніяк не було доведено. У звідомленнях з городецького процесу виразно було подано, що Білас і Данилишин ані під час слідства, ані під шибеницею до вбивства Голуфка не призналися. До того ж після доказового поступування на самбірському процесі в справі вбивства Голуфка прокурор виразно заявив: „З жалем мусимо ствердити, що розправа не виявила нам ані таємничого тла справи, ні моральних винуватців, тих, хто давав наказ про вбивство Гнатіву, ані навіть фізичних виконавців замаху. Всіх цих моментів, таких важливих, розправа не виявила і таємницю їх взяли в могилу Білас, Данилишин, Гнатів”. (Див. „Свобода” ч. 294, 19 грудня 1933).
[161] [14] „Розбудова Нації”, Прага, чч. 9-10, вересень-жовтень 1931, стор. 260.
[162] [15] „Розбудова Нації”, чч. 3-4, березень-квітень 1931, стор. 101.
[163] [16] „Розбудова Нації”, чч. 9-10, вересень-жовтень 1931, стор. 250.
[164] [17] „Розбудова Нації”, 1931, ч. 9-10, стор. 250.
[165] [18] Роман Барановський пояснював згодом перед польським судом, що, на його гадку, замах на Голуфка організував З.Коссак, і що він це своє підозріння сказав поліції, але Коссака заскоро ув'язнено і таким чином слідство заплутано.