Широко описуючи „пацифікацію”, часопис „Дер Юнґдойче” з 5 жовтня 1930 року стверджує:
„Після десятьох років доводиться ствердити, що Польща не зробила нічого, щоб виконати взяті на себе міжнародні зобов'язання супроти українців. Не реалізовано ні автономії, ані не створено українського університету, сотнями замикається українські школи, а національні прагнення українців переслідується. Рівночасно з акцією винародовлення українців розпочато військову колонізацію і цим способом від українського хлібороба відібрано сотні тисяч гектарів землі... Кого ж може дивувати, що такі методи викликають лише ненависть? Сьогоднішні польські проводирі, які мають за собою революційну діяльність, мусять усвідомити собі те, що масу населення 1 мільйонів, як це є з українцями в Польщі, не дасться відразу зденаціоналізувати, та що в тому народі, крім історичної традиції й останньої визвольної боротьби, є свідомість того, чого в нинішні часи нація має право вимагати”.
„Ди Манчестер Ґардієн” з 14 жовтня 1930 року стверджував:
„Пацифікація України силою карних експедицій, є без сумніву, найбільш руїнницьким нападом, що був колинебудь зроблений на якунебудь національну меншість, та найгіршим порушенням зобов'язання щодо меншостей. Бож справді, протягом трьох тижнів нищено цілу культуру, і то високу культуру: кооперативи, школи, бібліотеки й інституції, що їх побудували українці впродовж довгих років праці, жертв та ентузіязму”.
„Ди Нью-Йорк Гералд Трибюн” з 18 жовтня 1930 року так інформував американців про „пацифікацію”, друкуючи допис свого кореспондента, котрий побував у Західній Україні:
„По українських селах Східньої Галичини польська кіннота та поліція брутально б'є священиків і селян нагайками, ганебно ґвалтують жінок, здирають із селянських хат солом'яні стріхи, замикають школи, грабують кооперативні крамниці, нищать бібліотеки та грабують населення реквізиціями харчів... Становище українців невигідне ще й тому, що хоч вони творять найбільшу національну меншість в Европі, то проте не мають нікого, хто б боронив їхні права перед Ліґою Націй... Варварська поведінка вояків під час „пацифікації” до такого рівня обурює українських селян, що в усій Східній Галичині панує небезпечний дух неспокою”.
В такому дусі співчуття до українських визвольних змагань та обурення з приводу варварських методів „пацифікації” польського уряду були написані майже всі ті численні просторі статті, друковані в пресі всього культурного світу. Вони вичерпно доповнювали короткі повідомлення про розгляд польської „пацифікації” на форумі Ліґи Націй, вияснюючи, що східня частина польської державної території насправді є не польською, а українською. На цій східній території живуть українці, які бажають жити вільним життям у власній державі, як кожний інший народ, а Польща тримає ті українські землі під своєю окупацією насильством, вживаючи диких методів „пацифікації”, і це мусить обурювати кожну культурну людину.
Петиція англійських парляментаристів до Ліґи Націй
У висліді цього загального обурення до Ліґи Націй, а саме: її генерального секретаря Еріка Драммонда подано петицію, що її підписали 63 англійські парляментаристи:
„Ми, підписані члени британського парляменту, просимо вас подати Раді Ліґи Націй наступну петицію в справі порушення та небезпеки дальшого порушування договору, укладеного Польщею, Центральними і Союзними Державами 29 червня 1919 року та заґарантованого Ліґою Націй. З уваги на негайність справи ми пропонуємо, щоб без зволікання був скликаний Комітет Трьох для розгляду змісту цієї петиції, згідно з третьою резолюцією, прийнятою Радою Ліґи Націй на 51-му засіданні. Ми закликаємо вас зажадати безстороннього розгляду цих фактів:
„Беручи до уваги останні події в Східній Галичині, ми визнаємо за польською владою право й конечність втримати порядок в межах своїх кордонів, але ми хотіли б звернути увагу на факт, що, згідно з доказами, що їм годі щонебудь закинути, карні експедиції вислано щонайменше до 700 сіл, яким здебільшого не закинено жодних актів чи протизаконної діяльности; що сотні чоловіків, жінок і дітей скатовано й деколи побиття були такі тяжкі, що жертви мусіли лікуватися протягом кількох тижнів, а деяким знищено здоров'я на все життя; деяких забито на смерть; тисячі з-поміж українського населення ув'язнено; велику кількість бібліотек, домівок та кооперативних крамниць знищено або пограбовано. Зокрема 14 полк кінноти був, мабуть, висланий на села, щоб без розбору бити всіх українських селян. Ця акція проти української меншости є порушенням 8-го пункту, який каже: „Польща перебирає на себе зобов'язання забезпечити повну охорону життя і свободи всіх мешканців Польщі без ріжниці походження, народности, мови, раси чи релігії”. На випадок потреби докази тієї діяльности можуть бути подані як додаткова петиція.
„Громадянські права: Під час нових виборів українців тероризовано, щоб вони не могли вільно віддати своїх голосів. У Львові стверджено, що фактично всім українцям відібрано голоси, бо їм наказано подати окремій комісії документи, включно з посвідкою хрещення і карти тотожности, щоб перевірити, чи вони є польськими громадянами. Та комісія урядувала одну годину денно протягом трьох днів – для 18.000 осіб, – так, що мало кому пощастило довести своє право на голосування. У численних випадках неможливо було подати вимагані документи, бо вони пропали під час війни. Така дія польського уряду є порушенням 7-го пункту, який каже: „Всі національності в Польщі будуть рівні перед законом і будуть користуватися однаковими для всіх громадськими й політичними правами, без уваги на ріжницю раси, мови чи віри”.
„Шкільництво: У 1920 році на українських землях під Польщею було 3.662 українські школи, а на 1-го грудня 1925 року, згідно з офіціяльною статистикою міністра шкільництва, було 1.055 держ. і 19 приватних українських шкіл. Це означає, що поміж 1920 і 1925 роками українці втратили 2.607 шкіл. На 1-го грудня 1925 року на тих землях було 28.336 народніх шкіл, з того 22.996 (84%) були чисто польськими, 2.257 (8,3%) двомовні, а 2.083 (7,6%) мали іншу викладову мову. У 1927/28 р. було лише 771 українська школа. З 1.000 українських дітей лише 71 може ходити до української школи, 929 мусять ходити до польської або двомовної школи. Ці й багато інших фактів, що їх ми перевірили, є порушенням 8-го пункту, який каже: „... Зокрема всі народності рівне право матимуть закладати, утримувати і керувати школами та іншими виховними заведеннями, з правом уживати в них власну мову”.
„Колонізація: Стверджено, що 200.000 гектарів орної землі в Східній Галичині й таку саму приблизно площу на Волині й Поліссі приділено польським колоністам. А тому, що місцеве українське населення рідко коли посідає більше ніж по Уг до 1% гектара, а перенаселення сіл становить дуже поважну проблему в тій країні, – ця польська колонізація є несправедливістю засадничого значення. На тих землях українці мають 3.000 сільськогосподарських організацій; але в той час, коли польські сільськогосподарські організації одержали від уряду 79 мільйонів злотих допомоги, то українські організації не одержали ні сотика. Ці факти є порушенням тієї частини з 8-го пункту договору, підписаного Польщею, який каже: „Народності в Польщі, які належать до расової, релігійної чи мовної меншости, будуть користуватися однаковим ставленням та підмогами на підставі законів, як і всі інші національності в Польщі”.
„Ми віримо, що ця петиція від імени української меншости в Польщі зверне на себе увагу Ліґи Націй, яка є законним опікуном меншостей та єдиним існуючим органом для контролі дотримування і виконування договорів у справі меншостей”.
Підписали: ...
На форумі Ліґи Націй
Спонукана петиціями, Ліґа Націй зайнялася справою „пацифікації” на своєму засіданні в січні 1931 року. Референтом справи визначено японського представника Сато, а для підготовного розгляду створено окремий „Комітет Трьох”, складений з представників Англії, Норвегії й Італії. Комітет очолив представник Англії, міністер Гендерсон. Він енергійно взявся до праці, дбайливо збираючи матеріяли. Засідання „Комітету Трьох” було визначене на березень 1931 року. Здавалося, що Комітет суворо натаврує Польщу за зламання нею зобов'язання щодо пошани прав меншостей і за її варварську масакру безборонного українського населення і, правдоподібно, поставить на розгляд пленуму Ліґи Націй додаткові пропозиції стосовно політичного становища українських земель, окупованих Польщею.
Одначе, справа несподівано погіршилася через становище самих українських опортуністичних політиків.
Свідомий своєї програної на форумі Ліґи Націй, польський уряд пустився на хитрощі: він запропонував Українській Парляментарній Репрезентації, а точніше проводові УНДО, переговори для полюбовного досягнення згоди. Польський уряд обіцяв дати українцям в межах своєї держави різні культурно-економічні полегші, вимагаючи за те відкликання української скарги до Ліґи Націй і здезавування її відповідною заявою льояльности супроти Польщі. Провід УНДО погодився на переговори, а станиславівський єпископ Хомишин, відомий своєю понад-льояльністю супроти польської влади, видав окремого Пастирського листа, в якому засудив український підпільно-революційний рух за саботажі і виправдав поляків за акти „пацифікації”.
Українські угодовецькі політики з УНДО намагалися тримати свої переговори з польським урядом у таємниці, але полякам якраз залежало на тому, щоб про ті переговори знав світ, а тому справа стала загально відомою. Угодовецька постава українських леґалістичних політиків саме в той час, коли справу українців під польською окупацією розглядала Ліґа Націй, викликала обурення українського громадянства. Створений тоді вислів „чорна кава” став синонімом капітулянства, бо преса писала, що переговори українських угодовців з представниками польської влади велися під час „приватних зустрічей” при дружньому попиванні чорної кави. Але обурення українського громадянства не могло примусити діячів УНДО, щоб вони зірвали переговори з польським урядом принаймні до того часу, поки Ліґа Націй дасть своє вирішення. Переговори велися далі.[147]
Польський уряд використав переговори для того, щоб на форумі Ліґи Націй домагатися від „Комітету Трьох” відкласти розглядану ним справу, яка, мовляв, буде мирно поладнана. В дальшому польський уряд добивався того, щоб з уваги на існуючі переговори українського представництва з польськими чинниками Ліґа Націй взагалі покинула займатися справою петиції. Ці намагання польського уряду мали свої наслідки, хоч з українського боку роблено протизаходи. Засідання „Комітету Трьох” були кілька разів відкладані і, коли врешті в січні 1932 року Рада Ліґи Націй остаточно вирішила справу на своєму засіданні, засуджуючи Польщу за недотримування нею зобов'язань щодо національних меншостей і за негуманну поведінку супроти українського населення, то здезорієнтовані угодовецькою поставою УНДО члени „Комітету Трьох” зредаґували текст засуду в дуже делікатній формі, щоб „не шкодити існуючим переговорам українців з польським урядом”.
Політичний капітал
Все ж таки Польща була засуджена за свою ганебну поведінку супроти українського населення на окупованих нею землях. Цей факт, розголошений пресою усього світу, як теж коментарі тієї преси, публіковані під час „пацифікації” і згодом при нагоді розгляду справи на форумі Ліґи Націй, створили для української справи великий політичний капітал. Світ довідувався про визвольну боротьбу українського народу, сприймав її з симпатією та висловлював своє обурення з приводу варварських вчинків окупантів українських земель. Таким чином наслідки польської „пацифікації” поверталися проти Польщі: кожний удар польської нагайки перетворювався в дошкульний удар по авторитеті Польщі й польського народу.
ВІДПЛАТНИЙ ТЕРОР ОУН-УВО
Дії проти помагачів пацифікації
У період саботажної акції та після її припинення ОУН-УВО виконала низку відплатних терористичних актів. Ці акти були скеровані проти тих польських дідичів і колоністів, які особисто анґажувалися в погромницькі дії польської поліції і війська, і відверто вказували польським погромникам, кого саме з українських громадян слід особливо жорстоко катувати. Завданням відплатного терору було показати польським займанцям, що їхні злочини проти українського народу не пройдуть безкарно і що перед карою з рук українських революціонерів не захистить їх ані польська поліція, ні військо. Приклади покарання повинні були відстрашити інших поляків на українських землях ангажуватися в погромницькі акції проти українського населення. В ході тієї відплатної акції ОУН-УВО було між іншим: 26 листопада 1930 року вбито польського дідича з Богатковець на Тернопільщині, Юзефа Войцєховського. В лісі, куди він переїжджав підводою з залізничної станції Денисів до Богатковець, його перестріли два бойовики ОУН-УВО і двома влучними пострілами поклали його трупом. Убитий особисто керував „роботою” військово-поліційної карної експедиції в Богатківцях та в сусідніх селах у вересні 1930 року. Поліція не виявила виконавців атентату, хоч у районі проведено масові арештування.
28 січня 1931 року в лісі біля Копичинець застрілено графа Баворовського, студента аґрономії в Дублянах біля Львова. Молодий польський граф належав до проводу тієї польської студентської молоді, яка нацьковувала польську поліцію до погромів над українцями, при чому він сам брав у тих акціях активну участь.
У Товстолузі, повіт Тернопіль, застрілено Франца Брилька, коменданта польського „Стшельца”. Польська організація „Стшелєц” була особливо активна під час погромів українського населення.
У Ковалівці, повіт Бучач, застрілено „стшельца” Кузьмінського, який допомагав поліції „пацифікувати” населення.
[147] [16] Для характеристики ситуації наведемо такий факт. Пастирський лист єп. Хомишина викликав обурення серед українського громадянства й зустрівся з критикою навіть офіціозу УНДО, щоденника „Діло”. Критика „Діла” в свою чергу обурила оборонців єп. Хомишина і тому його орган „Нова Зоря” заявив: „Лизати комусь руки в час, коли свищуть буки, оферувати кров свого народу для фантастичних цілей, заскакувати по міністерських покоях і рівночасно вдавати непримирливу позицію, критикувати виступ Владики і рівночасно випиратися, що це не критика, – то чейже не є ніяке становище, гідне людей, які себе шануть”.