ЗАМОРДУВАННЯ КРАЙОВОГО ПРОВІДНИКА ОУН
СОТНИКА ЮЛІЯНА ГОЛОВІНСЬКОГО
Найважчим для ОУН ударом, що його завдала польська поліція, було замордування сотника Юліяна Головінського, який, об'єднавши в своїх руках пости Крайового Провідника ОУН і Крайового Коменданта УВО та користуючись великим авторитетом серед усіх членів крайових частин обидвох цих організацій, успішно започаткував справжнє злиття УВО й ОУН в одну формацію.
Саботажна акція і зокрема напад на поштовий віз під Бібркою спричинили масові ув'язнення українців, що їх польська поліція підозрівала в революційній діяльності УВО-ОУН. Серед арештованих, одначе, не було Ю. Головінського: поперше тому, що він знамените законспірував був свої стосунки до революційної дії УВО-ОУН, а подруге просто тому, що саме в той час масових арештувань він нелеґально виїхав був за кордон на розмови з полк. Євгеном Коновальцем.
Головною причиною виїзду сотн. Ю. Головінського на нараду з полк. Коновальцем у Відні була проблема постави ОУН до недалеких виборів до польського парляменту. Партійні діячі УНДО, а також УСРП звернулися були до УВО-ОУН з проханням, щоб організаційні кадри підтримали їхні намагання здобути під час виборів посольські мандати. Своє прохання згадані партії мотивували тим, що здобуття українцями більшої кількости посольських і сенаторських місць у польському парляменті є корисне для української справи. Давніший Крайовий Комендант УВО, полк. Р. Сушко, поставився до прохання позитивно, натомість сотн. Головінський зустрів пропозицію політичних партій з виразним застереженням. Отож, щоб ґрунтовно обговорити це питання і зайняти до нього правильну поставу, сотн. Ю. Головінський і полк. Р. Сушко виїхали на початку вересня 1930 року до Відня на розмови з полк. Є. Коновальцем.
У висліді наради прийнято постанову, що членство ОУН-УВО дасть повну підтримку українським леґальним партіям у виборчій кампанії, але за умов, що ті партії: а) об'єднаються для виборів в один український виборчий бльок і цим чином протиставлять полякам не окремі партії, а національне об'єднання і б) що українські партії вистерігатимуться у своїй виборчій кампанії всяких угодовецьких та льоялістичних заяв і зберігатимуть гідну поставу.[145]
Повернувшися з Відня після наради з полк. Коновальцем, сотн. Головінський прийняв запрошення проводу УНДО особисто зустрітися для обговорення справи. 20 вересня він зайшов до приміщення УНДО у Львові, де його зустрів секретар об'єднання д-р Любомир Макарушка, який попросив сотника зайти другий раз вечором, бо інших членів ЦК УНДО ще немає. В той час хтось телефонував, запитуючись українською мовою, чи в приміщенні УНДО немає сотн. Головінського. Замість заперечити, д-р Макарушка намагався довідатись від незнайомого, хто запитує, але відповіді не одержав. У дальшій розмові з сотн. Головінським д-р Макарушка згадав йому, що хтось телефоном запитував про нього. Почувши це, сотн. Головінський негайно вийшов з приміщення УНДО, але при дверях зустрівся з поліційними аґентами, які арештували його.
Не було сумніву, що сотн. Головінського хтось видав польській поліції. Але хто? Спершу підозріння звернулося було проти управи УНДО, а зокрема проти д-ра Любомира Макарушки, бо ж це вони запросили сотника до свого бюра на розмову. Щойно три роки пізніше, коли виявлено аґентурну службу для польської поліції Романа Барановського, справа вияснилася. Крайового Провідника ОУН сотн. Юліяна Головінського виявив і віддав до рук польської поліції Роман Барановський, колишній бойовик УВО, а пізніше польський поліційний аґент і провокатор.
Розкриття юдиної роботи Барановського вияснило й іншу загадку, що її не можна було розв'язати протягом трьох років: як це сталося, що польська преса, разом із повідомленням про ув'язнення сотн. Головінського, подала поліційні інформації, що він був організатором багатьох „ексів” УВО і що кілька місяців тому він перейняв пост Крайового Коменданта УВО й Крайового Провідника ОУН.
На підставі інформацій свого провокатора Романа Барановського польська поліція мала певні відомості про становище й працю сотн. Головінського в ОУН-УВО, одначе, вона не мала абсолютно жадних об'єктивних доказів на те, й тому не могла поставити його перед суд. У польському судівництві зберігалася бодай сповидність об'єктивного доказового поступування і тому поліція мусіла б довести, що сотн. Головінський справді провинився такими вчинками, що їх йому закидається. Тим більше, що арештований нібито за провини у зв'язку з саботажною акцією і нападом під Бібркою Юліян Головінський повинен був стати перед судом присяглих, де подання доказів вини грало вирішну ролю. Щоб цю вину довести, поліція мусіла б погодитися на те, що на суді виступив би в ролі свідка її провокатор Роман Барановський. Одначе, поліція і не думала виявляти такого цінного співробітника, а з другого боку – вона ніяк не могла погодитися з тим, щоб сотн. Юліян Головінський вийшов на волю у висліді судового присуду, що давав би звільнення від кари. Тому вона вирішила замордувати його потайки, без суду, інсценізуючи справу так, що нібито Головінський утікав і був застрілений під час утечі.
Після заарештування сотн. Головінського польська поліція відвезла його до своїх казематів, приховавши перед сторонніми людьми місце його ув'язнення та не допускаючи до нього ні оборонців, ані свояків. Одначе, десятиденне тортурування в'язня не принесло поліції ніякої користи: Юліян Головінський до участи в дії ОУН-УВО не признався, ані тим більше жадних зізнань про інших членів ОУН не подав.
30 жовтня 1930 року поліція перевезла сотн. Юліяна Головінського до Бібрки, нібито для конфронтації зі свідками, які мали б ствердити, чи він був учасником нападу. Там, на місці нападу, о 7-ій годині вечора, закутого в кайдани в'язня прив'язано до дерева і вбито трьома пострілами з револьвера: два з них поцілили жертву в груди, а один у чоло.
Ще того самого дня польська телеграфна аґенція ПАТ опублікувала таке повідомлення:
„Сьогодні в Бібрці, на зарядження прокурорської влади, відбулася конфронтація Юліяна Головінського, коменданта УВО, запідозреного в приготуванні нападу на поштовий амбулянс під Бібркою в липні ц. р., зі свідками подій та іншими особами, які мали встановити тотожність виконавців нападу. Під час повороту з Бібрки до залізничної станції Глібовичі, Головінський скористувався тим, що один із поліцаїв ескорти затримався, ударив кулаком другого й хотів утекти. В погоню кинувся інший поліціянт і вистрілив шість разів у слід за Головінським; одна куля поцілила Головінського в голову та поклала його трупом на місці”.
Але польська преса подала, на підставі зізнань поліцистів, також інший опис випадку:
„Після конфронтації обидва поліційні функціонери вибралися з Головінським до залізничної станції у Глібовичах. Коли о 7-ій годині вечора вони були вже недалеко букового лісу, в якому було виконано напад на поштовий амбулянс, один із поліціянтів затримався на хвилину, а другий пішов далі з Головінським. Коли Головінський побачив, що з ним іде лише один поліцист, вдарив його кулаком в обличчя. Запаморочений поліцист посковзнувся на болоті й упав. Це використав Головінський і кинувся тікати. Заки поліціянт, що залишився позаду, і той, що впав, зорієнтувалися, Головінський віддалився від них на кількадесят кроків. Обидва поліцисти кинулися в погоню. Під час утечі Головінському перешкоджав плащ і він хотів скинути його. Це примусило його зупинитися, а тоді поліцисти наблизилися до нього й один поліцист вистрілив один раз, а інший сім разів. Одна з куль попала Головінському в голову і він помер на місці”.
Як бачимо, в цих польських повідомленнях є явна суперечність, бо в одному з них кажеться про шість пострілів, що їх віддав третій з ескортуючих поліціянтів, а в другому вже лише про двох конвоїрів-поліціянтів, з яких один нібито вистрілив раз, а другий – сім разів. Та найважливішим є те, що коли тіло загиблого передано його дружині для поховання, то на ньому знайдено три рани від револьверових куль: дві на грудях і одну на чолі. Це переконливий доказ, що до Головінського поліція стріляла з близької віддалі і спереду, а не з-заду, як то мало б бути, якщо б вона справді стріляла за втікачем. Отож, у цьому випадку польська поліція вчинила пляноване нікчемне вбивство, стріляючи до закутого в кайдани та прив'язаного до дерева українського політичного в'язня.
Тіло сотн. Юліяна Головінського поховано 2 листопада 1930 року на цвинтарі в Глібовичах, у присутності лише його дружини, двох дочок і брата. Ховав місцевий парох о. Бобовник.
У своєму повідомленні про смерть сотн. Ю. Головінського з жовтня 1930 р. Команда УВО подала:
„Бойовики! Згинув найкращий з-поміж нас: згинув найближчий друг і Ваш Комендант”.
Натомість Провід ОУН у своєму офіціяльному повідомленні про загибель сотн. Ю. Головінського[146] подав лише, що загинув „визначний член Організації Українських Націоналістів”, додавши до того: „Польська преса подавала, що Головінський здавна грав провідну ролю в УВО, що це він зорганізував замах на президента Войцєховського, вбивство куратора Собінського та різні напади на поштові амбулянси. Рівно ж польська поліція твердила, що Головінський зорганізував напад на поштовий амбулянс під Бібркою, що перед кількома місяцями він мав перебрати Крайову Команду УВО від Сеника. Крім того, мав бути також провідником Організації Українських Націоналістів на Західній Україні”.
„ПАЦИФІКАЦІЯ”
Свідома свого безсилля в боротьбі з українським революційним підпіллям, польська окупаційна влада, наслідуючи московських большевиків, вирішила застосувати супроти українського населення методу масового терору. Тій акції, заплянованій польським урядом і виконаній відділами польської поліції та війська, акції масового, варварського терору супроти безборонних людей, – дано офіціяльну назву „пацифікація”, себто „заспокоєння”, „привернення спокою”. Одначе, поведінка тих карних відділів була в очах українців і в понятті вільного світу варварськими оргіями здичавілої солдатні супроти безборонного населення, ініційованими й схваленими урядом – автором „пацифікації”.
„Пацифікація” Галичини з доручення польського уряду почалася в половині вересня 1930 року. До акції вжито членів поліційної школи в Мостиськах біля Львова, поліційні відділи з корінної Польщі, в кількості 2.000 поліціянтів, та ескадрони кавалерії 6-го корпусу польської армії. Ті поліційні й військові збройні відділи, поділені на групи по 50 до 150 людей, і вислано для „акції” в терені під проводом місцевих станиць польської поліції. Користуючися вказівками місцевих поліцистів, карні відділи оточували, звичайно вночі, обране для „спацифікування” село, пильнуючи, щоб населення не втекло в ліси. Вдосвіта одна частина починала „ревідувати” домівки українських культурних та економічних установ, а друга виловлювала свідоміших селян за списком, виготовленим заздалегідь місцевою станицею польської поліції.
„Ревізії” були насправді варварським плюндруванням культурних та економічних надбань місцевого українського населення. В читальнях „Просвіти”, в домівках кооперативних крамниць та в приміщеннях усіх інших сільських культурно-освітніх установ польські поліціянти та польська солдатня нищили всю обстановку, виривали й ламали двері й вікна, зривали й рубали сокирами долівки, скидали на купу книжки з бібліотек, мистецьке приладдя театральних гуртків та оркестр, а в кооперативах нищили товари таким способом, що змішували разом муку, сіль, цукор, збіжжя тощо, і поливали їх нафтою, „Мистецтвом” цього варварства поляки перевершили справжніх вандалів з часів глухого середньовіччя. Такі „ревізії”, себто вандальське руйнування, переводжувано й по приватних помешканнях активніших громадян.
У той самий час інша частина карного відділу виконувала екзекуції над населенням села. З гурту зігнаних за списком людей польські садисти викликали по одному, зривали з нього одежу й білизну, кидали на долівку й, притримували жертву за руки й ноги, катували нагаями, даючи від 25 до 100 ударів, або й більше, залежно від того, наскільки дана людина була активною в українському громадському житті. Коли катований млів, його відливали водою і продовжували екзекуцію, зі звірячою насолодою примушували жертву кричати „нєх жиє Польска!”
Жертвою катувань падали всі місцеві українські інтеліґенти та свідоміші селяни, які брали участь у праці „Просвіти”, „Рідної Школи”, в українській кооперації чи інших українських установах, а в тому й священики, жінки, старі й навіть діти. Наприклад, 60-річний Іван Панчишин, справник кооперативи в Яворові-Наконечнім дістав 200 нагаїв, а 85-річний Іван Щебиволока з Денисова, повіт Тернопіль – 100 нагаїв; у Швейкові, повіт Підгайці, побито дружину Василя Дутки, яка була породілею. Часто практиковано поголовне катування. Так було, наприклад, у селі Розкошниці, повіт Збараж, та в Чернилові Руському, повіт Тернопіль: ескадрон уланів, погрожуючи кулеметами, зігнав усе населення на майдан, вилучив дітей понижче 13 років життя, а всіх інших почав катувати за чергою, не розбираючи, чи це жінка, чи дівчина, чи літня людина. На смерть закатовано: у Чижикові біля Львова 17-річного Матвія Параньку, у Гаях біля Львова 18-річного Михайла Тютька, у Селиськах, повіт Бібрка, 30-річного Дмитра Підгірного.
Третім засобом „пацифікації” був грабіж українського населення. Начальник громади був зобов'язаний на протязі кількох годин доставити поліційному чи військовому відділові, який переводив у селі „пацифікацію”, визначену кількість продуктів та домашніх тварин: вівса для коней, яєць, гусей, курей тощо. Все це забирала собі дана частина грабіжників без жадної винагороди, примушуючи громадську управу списувати заяву, що карний відділ зразково поводився в селі й за харчі заплатив належну оплату. Ті грабіжницькі контрибуції були дуже великі і до військових магазинів звожувано пограбоване в українських селян добро вантажними автами.
По містах „пацифіковано” тим способом, що українські установи знищувало „самочинно”, але під охороною польської поліції, вуличне шумовиння, а всіх активніших українських громадян арештовувано й катовано на поліційних станицях. Арештованих було в той час стільки що ними були переповнені не лише в'язниці, а й деякі військові касарні.
У наслідок важких побоїв під час „пацифікації” померли: Антін Сновидович, 64 роки, з Підгородища, повіт Бережани, Михайло Кіцера з Коцурова, повіт Бережани, Михайло Горин з Руди, повіт Бібрка, 35-річний Михайло Литвинець із Тязева, повіт Станиславів, 46-річний учитель Петро Смолій з Медини, повіт Збараж, війт Онуфрій Дичко з Вівся, повіт Підгайці, мґр. права Володимир Кульматицький з Городища, повіт Бережани.
У тій погромницькій варварській акції брали участь не лише польська поліція і військо, а й польські „стшельци”, тобто молодь місцевих польських колоністів, члени „спортового” товариства „Стшелєц”, і місцеві польські інтеліґенти, зокрема ж польські студенти.
[145] [14] З. Книш у своїй праці „Дух, що тіло рве до бою” пише, немов би з боку ОУН висунено ще третю вимогу, а саме: щоб бльок українських партій запевнив два мандати для представників ОУН. Це не відповідає правді. Навпаки, два мандати для ОУН, як винагороду за підтримку під час виборів, пропонували українські партії, але Організація рішуче відкинула цю пропозицію, як суперечну з основною поставою ОУН до польського окупаційного уряду.
[146] [15] „Розбудова Нації”, чч. 9-10 за вересень-жовтень 1930 р.