Провід Організації Українських Націоналістів”.
В додатковій заяві, відповіді на закиди різних партійно-політичних противників, що нібито ОУН є комуністичною або німецькою чи польською агентурою, опублікованій у тому самому числі „Розбудови Нації”, Провід ОУН з усією рішучістю підкреслює:
„Разом із тим уважаємо за свій обов'язок раз назавжди заявити, що українські націоналісти ніколи не були й не будуть нічиїми аґентами – ні німецькими, ні большевицькими, ні фашистівськими, чи ще там якими. Так само зазначаємо, що ОУН з самого початку свого існування не брала ніяких грошей ні від німців, ні большевиків, ні від поляків, ні від чехів, ні будь-яких інших чужинців, а навпаки: існує на кошти Української Нації. І хоч кошти великі й хоч ОУН не змогла досі розвинути свою акцію в таких розмірах, як цього вимагає справа боротьби нашої нації за своє визволення, все ж ОУН у своїй діяльності незалежна від сторонніх чужинецьких чинників, а її розвиток є природній та з світлими виглядами на майбутнє. І ми горді своєю незалежністю від чужинців! І як віримо, що опертя на власні сили забезпечить нашій організації світлу будучність, то так само віримо, що й Українська Нація спроможеться власними силами добитися своєї мети, якщо всі українські патріоти переконаються, що лише вибраний нами шлях національної революції та збройної боротьби може привести нашу Націю до великодержавности. Правда, цей шлях тяжкий та вимагає великих жертв, але зате він запевняє нам перемогу над нашими ворогами”.
Лють і безсилля польської поліції
Роз'юшена розмірами та справністю саботажної акції, польська поліція кинулася арештовувати з-поміж українців усіх, кого лише можна було підозрівати в співучасті при саботажах. У той час українська преса була переповнена вістками звідусіль про масові ув'язнення українців і судові присуди, що ми їх навели в розділі „Арешти і судові процеси”.[139]
Очевидно, що той наш реєстр політичних процесів і головно ув'язнень, що їх у той час проводила серед українського населення польська поліція, далеко-далеко неповний. Це лише та невеличка частина, яка пробилася на сторінки української преси, бо в більшості випадків поліція не подавала до газет прізвищ арештованих та вживала всіх засобів, щоб українське громадянство і чужинці не довідалися правди. Чужинецька преса, користуючися звідомленнями своїх кореспондентів, які в той час були на українських землях, інформувала, що кількість ув'язнених польською поліцією українців сягає кількох десятків тисяч. А польський міністер внутрішніх справ Складковський заявив 10 січня 1931 року в польському сеймі, що в зв'язку з саботажною акцією українського підпілля літом і восени 1930 року заарештовано 1.777 українських громадян, з чого до 10 січня 1931 року 600 звільнено, інших затримано в тюрмі.[140] Подаючи такі дані, Складковський зазначив, що між арештованими є учні ґімназій, студенти університетів, учителі, священики, селяни і робітники.
Припинення саботажної акції
У жовтні 1930 року, після смерти Крайового Провідника ОУН сотн. Головінського, котрий був одночасно Крайовим Комендантом УВО, як бойового рамени ОУН, – Команда УВО видала наказ припинити саботажну акцію. Про це вона повідомила загал українського громадянства окремою відозвою, опублікованою нелеґальним виданням у Краю та в леґальних українських часописах за кордоном. Заокеанські часописи „Свобода” й „Америка” опублікували цю відозву під заголовком „Частинний виступ УВО”:
„Від кількох місяців на українських землях панує неспокій. У тому часі, коли на Східній Україні жертвою падуть большевицькі аґенти, на Західній Україні ми є свідками масових, саботажів проти польської держави, польських поміщиків та колоніялістів.
Перша акція УВО на Західній Україні, закроєна на ширшу скалю, була в 1922 році, коли-то масово палено фільварки польських поміщиків, роблено замахи на державні органи, карано провокаторів і зрадників та нищено державне майно. Тоді-то зреволюціонізовано цілий край і проти польської держави поставлено один фронт українського населення, що відмовлялося брати участь у виборах до польського сейму. Не зважаючи на переслідування з боку польської влади, великі втрати в рядах УВО, воно залишилося в пам'яті українського громадянства як прояв нашої сили; згадують його теж ляхи для перестороги перед випадками майбутности.
А оце другий раз мас місце т. зв. частинний виступ УВО. Такий частинний виступ мас на цілі організованим способом ширити неспокій в краю, паніку між польським населенням, ламати експансивного духа польського кресового[141]елементу, посіяти в нього зневіру в успішність оборони його державними органами перед наступом українського населення у крайньо ворожому напрямі до польської держави і нації, врешті викликанням неспокою й анархії посилювати за кордоном переконання про непевність границь польської держави та її внутрішню несконсолідованість, і маніфестувати протипольські настрої українського населення.
Зачалося від одірваних саботажів на маєтки відомих польських осіб – генералів, кол. воєводів, кол. міністрів тощо. Та швидко акція поширилася на всіх польських поміщиків без розбору і на колоністів та державні об'єкти. Чому звернено головну увагу на нищення майна польських поміщиків і колоністів? Передусім тому, що колонізація наших земель польськими зайдами, підтримувана польською державою, являється для нас найбільшою небезпекою, отже треба відстрашити польських колоністів від поселювання на українських землях, а друга, що при масовій акції це найліпший спосіб психічно впливати на маси українського селянського населення; пожежі, що їх наглядно бачать кілька, а то й кільканадцять сіл, пожежі майна безпосередніх ворогів нашого селянина, що забирають йому землю, більше переконують нашого селянина і мають на нього більший вплив, ніж, наприклад, атентати на органи державної влади, на незнаних їм людей.
Бажану ціль останні саботажі повністю досягнули. Правда, зачалися масові арештування, але вони не тільки не припинили їх, а вплинули на ще більше розгорнення акції. Щодня з різних сторін краю ішли телеграми про щораз то нові акти саботажу, занепокоювали органи державної влади і суспільність та звертали увагу закордону на відносини на українських землях. Неспокій ляхів зростав із коленим днем, перетворився в крайню ненависть до українців, у зневіру в акцію держави та настільки розбурхав пристрасті, що почулись заклики до спільного реваншу польського населення. Але тим тільки утруднювалося державну акцію пацифікації, бо збільшувалося заколот і замішання в краю, а кожний випадок реваншу в свою чергу компромі-тував польську державу. Щоб до цього не допустити, польська влада прий-няла надзвичайні засоби: з доручення Пілсудського до Львова приїхав віце-міністер Пєрацький з штабом урядовців керувати акцією пацифікації краю шляхом ліквідації УВО.
Та чергові масові арешти не лише не дали полякам бажаних успіхів, але якраз навпаки: саботажна акція набула виразно масового характеру. Польська влада ніяк не могла опанувати ситуації і то не лише в розумінні здушення саботажної акції, але й стримування польських елементів. Останні таки почали допускатися поодиноких актів реваншу на спокійному українському населенні, ще більше завогнюючи пристрасті та збільшуючи хаос. До того всього це діялося в час дуже напруженого внутрішнього польського становища, спричиненого боротьбою Пілсудського з сеймом та з передвиборчою акцією. Влада стає бeзрадна; ввесь її апарат є зайнятий масовими ревізіями, арештами, слідством, тюрми переповнені; а саботажі продовжуються.
Не зупинили їх і карні експедиції військові і поліційні, що їх вислано на українські села. І от у добі загального миру польська влада думає завести на українських землях вийнятковий – воєнний стан і негайні суди.
Такий нинішній стан. Ми дійшли до кульмінаційної точки. Наша ціль досягнена: викликано потрібне моральне враження між українським загалом і між ляхами й чужинцями; завдано ворогові великих моральних та матеріяльних втрат, а врешті бойовики виявили технічну справність, про що свідчить обставина, що за ввесь час акції ні одного з них не спіймано на гарячому вчинку.
Тому акцію масових саботажів тепер припиняємо”.[142]
ЕКСПРОПРІЯЦІЙНІ НАПАДИ В 1930 РОЦІ
Напад на поштовий віз під Бібркою
У пляні розгорнення широкої бойової акції ОУН-УВО сотн. Ю. Головінський призначив окреме завдання і для боївки УВО, керівником якої був Зиновій Книш-„Ренс”, недавній бойовий референт при Крайовій Команді УВО. Цій клітині УВО було доручено виконати експропріяційний напад на поштовий віз під Бібркою. Плян нападу дбайливо й заздалегідь з усіма деталями виготовив був сам сотн. Головінський. Докладні інформації про пересилку поштових грошей він одержав від свого свояка, який працював як урядовець у Головній Дирекції Пошт і Телеграфів і, не беручи жодної активної участи в революційній боротьбі українського підпілля, бажав таким способом прислужитися тій боротьбі, з якою він симпатизував. Його поліція не викрила.
Напад виконано в полудень 30 липня 1930. Гриць Пісецький загинув у бойовій акції УВО під Бібркою 3О.7.1930 року, а вчинили його бойовики: Зиновій Книш-„Ренс”, Юрій Дачишин-„Кришталь”, Микола Максимюк-„Кох” і Гриць Пісецький. Бойовики засіли в ліску, крізь який проходила дорога від залізничної станції до містечка. Один із них, Максимюк, заховався на краю ліска, щоб стежити й дати знак, коли над'їде підвода з грішми. На даний ним знак три інші бойовики вискочили зі схованки й затримали підводу, яка перевернулася в рів. Польський поліцист, який конвоював підводу, намагався чинити спротив і згинув від куль бойовиків, а візник утік. Як пізніше подавала польська преса, бойовики забрали гроші на суму 26.000 золотих, одначе тому, що вони були в монетах, забрано в наплечники тільки частину здобичі. Решту грошей бойовики заховали в дуплі старого дуба.
Напад відбувся швидко й, забравши гроші, бойовики відійшли. При цьому вони завважили, що немає з ними Максимюка, який повинен був до них приєднатися. Побоюючись, що він, може, поранений у сутичці, друзі почали за ним шукати. А тим часом візник заалярмував поліцію і коли три бойовики, не знайшовши Максимюка, вийшли з лісу, їх перестрів відділ кінної поліції. Бойовики кинулися до лісу, намагаючись заховатися перед кулями. Двом із них – Книшеві й Дачишинові пощастило втекти від поліційної погоні, але третього, Гриця Пісецького, досягли кулі й він, важко поранений, пострілом із револьвера добив себе. Максимюк, виконавши своє завдання тим, що дав знак, коли над'їжджала підвода, негайно вийшов з ліска й повернувся до Львова, про що не знали його друзі.
Напад під Бібркою відбився великим відгомоном у всій польській пресі. Використовуючи ту дрібну обставину, що Гриць Пісецький був одягнений у пластову сорочку, польська влада розв'язала молодечу виховну організацію „Пласт” під претекстом, що, мовляв, участь пластуна Гриця Пісецького, як члена УВО, в нападі на поштовий амбулянс є доказом „Пласт” виховує бойовиків УВО.[143]
Намагаючись викрити виконавців нападу під Бібркою, польська поліція масово арештовувала українську молодь, застосовуючи проти ув'язнених методи жахливих побоїв і нелюдських тортурів. Жертвою цих методів упав, між ін., Юрій Дачишин-„Кришталь”, бо учасник нападу Максимюк не міг витерпіти мук і під час допитів виявив теж Дачишина, як одного з співучасників нападу. Допитуваний „Кришталь” рішуче заперечував свою приналежність до боївки й причетність до бібрецького нападу, а, намагаючись звільнитися від нелюдських катувань з боку польської поліції, склом перерізав собі жили. Одначе, його врятовано від смерти.
Судова розправа відбулася через рік пізніше. Вона називалася „справою Богдана Кравціва і 13 товаришів”, тому, що крім виявлених трьох учасників нападу, на лаву підсудних посаджено 8 здогадних співвинних у підготов! нападу, зглядно в допомозі виконавцям нападу та переховуванні їх. Суджено також Богдана Кравціва і Зенона Пеленського, як здогадних головних провідників Організації Українських Націоналістів, яка, згідно з свідченням „спеца від українських справ” Івахова, була „політичною надбудовою УВО”. Учасники нападу під Бібркою були засуджені: Юрій Дачишин-„Кришталь” на кару смерти, замінену президентом на 20 років тюрми; Зиновій Книш на 6, а Микола Максимюк – на 15 років тюрми.
Напад на поштовий віз під Белзцем
Цілком інший вислід мав напад на поштовий віз під Белзцем, що його зорганізував і особисто керував його виконанням бойовий референт Крайової Екзекутиви ОУН Зенон Коссак.
Напад відбувся увечері 28 жовтня 1930 року. На поштовий амбулянс, що віз гроші з Томашева Люблинського до Белзця, в ліску перед Белзцем засіло п'ять бойовиків ОУН, між ними керівник нападу Зенон Коссак. Коли віз наблизився до засідки, бойовики вискочили з хованки і під загрозою револьверів зупинили ескорту та зажадали видачі грошей. З наказу ескортуючого поліціянта візник почав тікати, а тоді бойовики засипали амбулянс пострілами. Візник Станіслав Гупка згинув на місці, поліціянт Іґнацюк був важко поранений. Бойовики забрали готівку в сумі 13.720 злотих і зникли,
Повідомляючи про цей напад, Польська Аґенція Телеграфна поінформувала, що поліція веде енерґійне слідство, щоб викрити організаторів і виконавців нападу. Але їй не пощастило подати прізвищ тих бойовиків ОУН, бо поліція ніколи не виявила учасників нападу.
Правда, з цієї причини напад боївки ОУН на поштовий віз під Белзцем був майже невідомий не лише ширшому загалові українців, а й широким колам членства ОУН. Напад під Бібркою став широко відомим тому, що в ньому згинув бойовик УВО Гриць Пісецький, пам'ять якого опісля вшановувано кожного року в річницю його смерти, а після нападу відбувся голосний політичний процес. На цьому процесі одного з учасників, Юрка Дачишина-„Кришталя”, як уже сказано, засуджено на кару смерти, замінюючи її на кару 20 років тюрми. У зв'язку з цим процесом вся українська, а також чужинецька преса широко писала про самий напад і його виконавців. Напад на поштовий віз під Белзцем не спричинив жадного політичного процесу, нікого за нього не суджено, ніхто з бойовиків ОУН не згинув і поліція ніколи не довідалася про прізвища його виконавців. Одначе, цей напад тим не менше гідний відмічення в історії бойової діяльности ОУН, бо це був перший „екс”[144], зорганізований і проведений бойовим референтом ОУН, до того ж зорганізований і виконаний взірцево.
[139] [8] Дивись сторінки 146-152. Іб
[140] [9] „Америка” ч. 5, з 13 січня 1931 р. подаючи цю заяву Складковського, цей щоденник слушно завважує: „Щодо числа арештованих, то Складковський сказав брехню. Він не подав навіть десятої частини числа всіх арештованих в останньому часі українців і українок в Галичині”.
[141] [10] Креси (поль.) – окраїни, прикордонні полоси.
[142] [11] У своїх працях „Дух, що тіло рве до бою” і „Дрижить підземний гук” Зиновій Книш твердить, начебто саботажна акція вліті 1930 року була ділом тільки деяких членів Крайової Екзекутиви ОУН, а саме: референта Юнацтва І. Ґабрусевича та що УВО і сотн. Ю. Головінський рішуче були проти тієї „забави хлопців з вогнем”. Наведена нами відозва Команди УВО з жовтня 1930 р. є повним запереченням цих тверджень Книша, бож у ній Команда УВО признається до ініціювання й участи в саботажній акції, окреслює її як виразну революційну дію масового характеру, визнає корисність тієї акції в пляні революційної дії українського націоналістичного підпілля і відмічає справність організаційного апарату, що проводив саботажну акцію. Отож ясно, що знецінювання саботажної акції є висловом виключно особистого наставлення З. Книша і що він свою власну настанову підсуває сотн. Ю. Головінському та Команді УВО. А ворожість самого З. Книша до тієї акції випливала з того, що її проводила новопостала ОУН, яка була причиною його деґрадації з бойового референта в Крайовій Команді, – єдиної до того часу революційної української формації УВО, – на пост провідника тільки однієї ланки УВО, що перетворилася в референтуру ОУН.
[143] [12] Конспіруючись, Гриць Пісецький сказав був своїм батькам, що він виїжджає на пластовий водний табір, а тому мусів одягнути пластову сорочку. Напад під Бібркою та судовий процес проти його учасників докладно описав З. Книш у своїх книжках: „Дрижить підземний гук”, Вінніпеґ 1953. та „Дух, що тіло рве до бою”, Вінніпеґ 1951.
[144] [13] Напади на поштові уряди та поштові вози з грішми називалися в революційно-підпільній літературі і поміж членами підпілля „екси” – скорочена назва вживаного польською владою вислову „експропріяційні акти”, себто акти відібрання власности від когось, в цьому випадку відібрання грошей від польської влади.