А тому, якщо ми все ж таки хочемо дати відповідь на питання, що саме можна вписувати на рахунок дій УВО-ОУН на східньоукраїнських землях, то нашу відповідь ми можемо спирати тільки на логічні висновки й міркування чи припущення.[127] Отож:
1. Спілка Визволення України і Спілка Української Молоді, на нашу думку, жодного організаційного пов'язання з УВО-ОУН не мали. Зате очевидним і безсумнівним стає для об'єктивного дослідника тих подій, на підставі аналізи зізнань підсудних провідних членів цих організацій, – ідейно-політичний вплив Української Військової Організації на СВУ-СУМ. Бо виявлені зізнаннями і заявами підсудних явна ворожість до соціялістичних експериментів, першопляновість національних інтересів перед клясовими, визнання потреби національної диктатури в переходовому етапі закріплювання української державности, орієнтація на власні сили і, насамперед, дуже чітке й рішуче наголошування постуляту національно-державної суверенности України (моменти, такі дуже чужі усім тим українським соціалістичним середовищам, що до них колись суджені члени СВУ належали), – є аж надто міцною ремінісценцією тез ідеологічно-політичних постанов Конґресу Українських Націоналістів.
Багатомовним у цьому аспекті було теж рішуче відмежовування себе всіма підсудними від еміґраційного „центру УНР” і його партійних однодумців, з ясно формульованим поглядом провідних членів СВУ на те, що еміґраційний „центр УНР” оджив своє і повинен самоліквідуватися, уступаючи місця іншим, новим силам, які борються за Українську Державу.
2. Те саме стосується й ліквідованих українських письменників, поетів, науковців. За вийнятком, може, окремих одиниць, загал розстріляних большевиками в 1934-35 і 1937-38 роках українських працівників пера організаційного пов'язання з Організацією Українських Націоналістів не мав. Натомість незаперечним залишається факт міцного ідейно-політичного впливу української націоналістичної ідеології, ширеної ОУН, на всіх них. На одних цей вплив ішов безпосередньо з видань ОУН, на інших – посередньо через перших. Цьому сприяло те, що діячі культури – письменники-прозаїки, поети, науковці – мали в УССР, бодай до 1933 року, деяку змогу обміну думок на ідеологічні теми, бодай для того, щоб „протиставитися ворогові”. Тому вони знайомилися в той час із закордонними українськими журналами, між якими була й „Розбудова Нації”.
3. Безсумнівним, одначе, здається організаційне пов'язання з ОУН бодай частини тих, котрі були репресовані большевиками за приналежність до ОУН в 1931 році (Індишевський, Коссак), у 1933 році (Букшований, Курбас) і в 1936 році (Плескачевський, Титар). Бож братові Ярослава Індишевського, Крайового Коменданта УВО на ЗУЗ, Степанові Індишевському, що жив у відокремленні на Закарпатті, керуючи звідтіля зв'язками УВО, пересилкою зброї, людей і підпільних матеріялів до Галичини, і через своє законспірування не був замітний для оточення, полк. Є. Коновалець доручив переїхати до УССР і вести там підпільну роботу. УВО Осип Букшований, як отаман І Бриґади Українських Січових Стрільців, був знайомий з Коновальцем і зустрічався з ним на чужині перед своїм виїздом на підсовєтську Україну. Отож, є цілком правдоподібне, що його виїзд до УССР відбувся з доручення полк. Коновальця – у пляні праці УВО-ОУН на східніх українських землях. Відповідає також правді факт, що полк. Коновалець мав у Женеві зустріч із Плескачевським, який перебував там як співпрацівник большевицької місії. Факт організованого пов'язання з ОУН групи арештованих у 1937-38 роках підтверджувався б додатково поданням у большевицькій пресі повідомлення про арештування члена УВО-ОУН Петра Панькова, який, користуючись партійним квитком, виконував ролю доставця видань ОУН до Харкова, висиланих через Манджурію-Сибір. Цілком імовірною є теж приналежність до проводу УВО-ОУН ген. Гриця Коссака, колишнього коменданта УГА.
Коли Д. Соловей надрукував в „Українському Голосі” (Вінніпеґ, ч. 41, за 1951 р.) розділ своєї праці „Голгота України”, в якому зацитував твердження Феденка, що, мовляв, ген. Гриць Коссак належав до „українських комуністів”, до редації часопису прийшло спростування Н. Вазавлуцького (надруковане в „Українському Голосі” ч. 45 за 1951): „Я дуже добре знаю Гр. Коссака і його діяльність не з Чехії, а з Великої України, де він спочатку був професором старшинської школи, а потім – керівником військової катедри Хемічно-технологічного й Медичного Інститутів і виховав тисячі національно свідомої молоді. Гриць Коссак ніколи не був комуністом, яким зарахував його у своїх лекціях у Подєбрадах П. Феденко”.
Очевидно, що не всі, засуджені тоді большевиками за приналежність до УВО-ОУН, були справжніми членами Організації. Большевицький терористичний режим створив такі умови, що, з одного боку, до участи в революційній організації признавалися під час слідства люди, які з дотичною організацією нічогісінько спільного не мали, а з другого, що НКВД свідомо „пришивало” приналежність до революційної організації таким людям, що їх большевики бажали зліквідувати, а які в дійсності не мали нічого спільного з дотичною організацією.[128]
Правдою є теж те, що большевицька поліція залюбки користується провокацією.
Але попри все фактом залишається, що УВО-ОУН мала свою організаційну мережу на східніх землях України, діяла там, хоч і не в таких широких розмірах, як на ЗУЗ, та ширила українську націоналістичну ідеологію через свої організаційні клітини і через свою підпільну літературу[129], висилану з-за кордону до УССР через Волинь-Полісся, через Дністер і Манджурію-Сибір.
4. Організаційними клітинами були, за всякою правдоподібністю, і відділи розкритої в 1938 році Організації Українських Націоналістів-Державників.
5. Натомість цілком мало правдоподібним виглядає, щоб якийсь зв'язок з ОУН мала група чільних українських комуністів, розстріляних у березні 1933 року (Конар-Палащук і товариші). Сам факт, що чотирьох із розстріляних 35 були галичанами й колишніми старшинами УГА, ніяк не можна вважати доказом їхньої справжньої приналежности до ОУН, скільки вони ввесь час залишалися переконаними комуністами.
6. Неясною залишається справа „Українського Національного Центру”. В большевицькій пресі пов'язано цю, розкриту большевиками організацію з ОУН. Але названі у повідомленнях, як провідні члени „УНЦентру”, особи Христюк, Стасюк, Шраг, Чечіль, Голубович, Лизанівський – колишні лідери соціял-революціонерів і то крайнє лівого крила, – викликають сумнів щодо можливости не тільки організаційної, але навіть ідейно-політичної єдности тієї організації з ОУН. Тому треба прийняти, що „УНЦентр” ніяк не був пов'язаний з ОУН і виник або з власної ініціятиви її провідників або за інспірацією „Центру УНР”. У кожному разі, з тогочасних пресових повідомлень випливає цілком ясно, що большевицькі репресії у зв'язку з розкриттям тієї організації були скеровані проти кругло 60 тисяч колишніх старшин і вояків Армії УНР, що залишилися під большевицькою окупацією як мирні „громадяни УССР”.
Цілком інший погляд на „Український Національний Центр” заступає в своїй брошурі „У царстві червоного царя” Д. Діброва.[130] Він каже:
„Організаційний український націоналізм на СУЗ постав у 1930 році під назвою „Український Національний Центр” (УНЦ). Своєю структурою УНЦ нагадує провід ОУН, ріжниця полягає тільки в тому, що він був далеко численніший. До його складу належала підібрана керівна національна еліта, на чолі якої стояли: Шумський, Полоз, Максимович, Миколайчук, Баланін і ін. З їх смертю прийшли інші люди. Своїм завданням УНЦ мав кермування національною боротьбою на СУЗ. Він став штабом, що об'єднував, кермував і визначав напрямні для всіх національно-революційних осередків, що діють на СУЗ. У своєму програмовому й організаційному наставленні УНЦ підпорядковувався ОУН як верховному штабові української національної революції”.
Але Д. Соловей, згадуючи в своїй праці „Голгота України” наведене твердження[131] Д. Діброви, слушно звертає увагу на те, що в обидвох випадках мова йде про цілком інших людей та інший час. Діброва твердить, що назву „Український Національний Центр” вживала (бодай на початку 1930-их років) ОУН на СУЗ, натомість С. Николишин відносить цю назву до викритої літом 1931 року організації колишніх соціял-революціонерів і соціял-демократів.
Приймаючи, що назва „Український Національний Центр” належить таки виявленій в літі 1931 року організації колишніх ес-ерів і ес-деків, вважаємо, що УНЦ постав і діяв цілком незалежно від ОУН. На це між іншим вказувала б також і та обставина, що коли большевицька преса та большевицькі верховоди переплутували назви організацій, то вони ніколи не змішували прізвищ ліквідованих у 1931 році ес-ерів і ес-деків з членами УВО-ОУН.
V ЧАСТИНА
РОЗДІЛ 1
ДОБА ПОСИЛЕНИХ РЕПРЕСІЙ[132]
[З початком 30-их років почався на українських землях під СССР і під Польщею загострений курс політики обидвох окупантів супроти українського народу. Він тривав з малими передишками аж до вибуху II світової війни.
Захід увійшов тоді в стадію зростаючої економічної кризи. Поразка комунізму в Італії, Німеччині, згодом і в Еспанії, введення диктаторських режимів у Польщі, Угорщині і Румунії перекреслили російські надії збольшевичити Европу. В СССР криваво утверджувалася диктатура Сталіна, в Польщі зростала фашизація режиму пілсудчиків. Міжнародні напруження між бльоками держав з суперечними політичними й економічними інтересами приспішували зброення та з року в рік наближали неминучість загальної війни. Для обидвох головних окупантів України – Росії й Польщі – зростання українських сил і самостійницько-державницьких стремлінь стало внутрішньою небезпекою першорядної ваги. Незалежно від себе вони застосували супроти українців приспішену політику терору й репресій у таких розмірах, на які дозволяли їм їхні власні спроможності.
Вже в 1930 р. Росія завела примус колективізації, масовий погром села голодом, розстрілами, вивозами українського населення, обсадою вимерлих осель чужинцями; Польща зміцнила парцеляцію і колонізацію українських земель чужинцями, еміґрацію малоземельних селян у чужі країни, терористичний погром корінного населення уланськими буками пацифікації. Коли ешелони ув'язнених „куркулів” були транспортовані з вимираючих українських сіл на Сибір, в галицьких селах лежали тисячі жорстоко змасакрованих „хлопів” за те, що були українцями. Місця в польських в'язницях для них не вистачало, а Сибіру не було. Обидва окупанти спішилися нищити український стихійний і організований спротив, послаблювати джерела духового відродження нації: національну культуру, Церкву, шкільництво інтелектуальні сили, денаціоналізувати молодь протиукраїнськими шкільними розпорядженнями.
Головне вістря політики твердої руки, що приносила окупантам деякі тимчасові успіхи і разом з тим, одначе, збільшувала в масах протипольське наставлення, було звернене на ліквідацію націоналістичного підпілля. Масового характеру ці заходи набрали в роках пацифікації 1930-1931 в Галичині, а пізніше на Волині і на північнозахідніх землях. До терористичних заходів уряду належить заведення наглих судів 4 вересня 1931 р. і створення, за большевицьким зразком, концентраційного табору 17 червня 1934 року.
В історії українського націоналістичного підпілля, а теж в періодизації української історії того часу, події 1930-1939 років обабіч Збруча творять окремий період послідовного наступу на українство. Тому ці часи, як період репресій, відділяємо в окрему частину „Нарису Історії ОУН”.]
ДРУГА САБОТАЖНА АКЦІЯ
Польська політика колонізації українських земель
Повне знищення українського характеру окупованих Польщею українських земель польський уряд вирішив провести двома шляхами: через послідовне нищення політичного, культурного й економічного життя українського населення і через колонізацію тих земель польським елементом. Польські колоністи мали надати українським землям під Польщею характеру виразно двонаціональної країни з тенденцією польщення української меншини або змушування її еміґрувати до США й Канади, щоб таким способом зробити місце для нових польських колоністів.
Ті польські мотиви спонукали польський уряд – однаково, чи це був уряд соціялістів, чи уряд пілсудчиків, – присвятити справі колонізації українських земель особливу увагу. І так, уже в грудні 1920 р. був виданий окремий закон про колонізацію „східніх теренів Польщі” військовими поселенцями. На підставі того закону, на протязі 1920-1928 років, передано в руки польських колоністів, колишніх військовиків, на Волині й Поліссі 259.162 гектарів землі, на яких осіло круглo 20 тисяч польських поселенців, спроваджених із польських земель.[133] На підставі ж закону про парцеляцію земель спроваджено у той самий час на українські землі кругло 60 тисяч „цивільних” польських колоністів.
Про суто політичне підґрунтя тієї акції польського уряду на окупованих українських землях виразно говорить заввага тогочасного міністра хліборобства, автора „земельної реформи”, д-ра Вітольда Станєвіча: „Найбільшим нещастям нашого поселення були два моменти: поперше, що поселення скеровано не там, де є запас землі, але звичайно там, де скупчення місцевого населення найгустіше, а голод на землю найбільший, а подруге, землю давано передусім одиницям, може й заслуженим, але чужим, залишаючи місцеве населення поза увагою.”
Колонізація українських земель польськими зайдами була важким ударом для українського населення як під економічним, так і під політичним оглядом. Малоземельне українське селянство йшло на заробітки до панських фільварків, і хоч там його важко використовувано, то все ж таки якийсь заробіток був, коли ж тепер фільварки розділювано між спроваджених польських колоністів, то й ті мізерні заробітки пропадали, бож колоністи обробляли свою землю самі. Збільшуване таким способом безробіття змушувало українських селян залишати свою прадідну землю й еміґрувати. І так, наприклад, тільки впродовж одного 1929 р. виеміґрувало з західньоукраїнських земель 38.132 українців до Америки (з того 24.666 греко-католиків і 13.466 православних), а 14.823 (з того 11.602 греко-католиків і 1.221 православних) – до Франції та інших західньоевропейських країн. Отже, тільки за один рік мусіло виеміґрувати з Західньої України кругло 53 тисячі українців, поверх 38 тисяч із Галичини і майже 15 тисяч з Волині та Полісся.[134]
[127] [49] Обговорюючи у своїй праці „Голгота України” справу підпільних організацій в УССР, Дмитро Соловей приходить до висновку, висловленого у формі катеґоричного твердження, що в дійсності жодних підпільно-революційних організацій в УССР ніколи не було й бути не могло. Якщо ж про щось таке говорилося, то насправді це була або вигадка еміґраційних фантастів, або – большевицька провокація. Так само думає і публіцист Панас Феденко та інші соціялістичні партійці. Одначе, про вартість їхніх тверджень свідчить хоча б те, що і в 1945-47 роки, коли крізь „залізну заслону” стали пробиватися ще тільки загальникові вістки про боротьбу ОУН-УПА проти большевиків, то Феденко, Соловей і їхні однодумці виступили як „єдинокомпетентні знавці відносин в УССР” і теж катеґорично твердили, що й УПА і ОУН та їхня боротьба – це тільки вигадки еміґраційних фантастів, або большевицька провокація, бо... вони знають, що в умовах большевицького терору жодне протибольшевицьке підпілля існувати й діяти ніколи не може.
[128] [50] До тієї групи жертв большевицького терору належить, на нашу думку, зачислити в цьому випадку Антона Крушельницького, засудженого разом з синами на кару смерти за приналежність до УВО-ОУН. Його син Тарас справді був членом УВО-ОУН і за те в 1931 році польський суд засудив його на кару 5 років тюремного ув'язнення, а тому могло б бути імовірним, що свою працю, як член УВО-ОУН він міг продовжувати і в УССР. Але годі повірити, щоо членом УВО-ОУН став теж його батько Антін, той самий, котрого ОУН вирішила була вбити у Львові за совєтофільство.
[129] [51] „Український Націоналіст” передрукував у числі за вересень 1933 року текст окремої відозви ОУН до всіх українців на СУЗ, а в числі за листопад 1935 року відозви ОУН „До молоді на Східніх Землях”, які були поширювані і в УССР.
[130] [52] Д. Діброва: „У царстві червоного царя”, Париж, 1938, стор. 28.
[131] [53] Д. Соловей: „Голгота України”, стор. 126.
[132] [1] Редакційне доповнення.
[133] [2] Дані на підставі розвідки д-ра Романа Зубика: „Польська колонізація і парцеляція на українських землях”. („Кооперативна Республика”, Львів, березень 1931 р.). До статистичних даних, взятих з урядової польської статистики, автор розвідки завважує на вступі: „Польська урядова статистика про колонізацію і парцеляцію складена так, що поступу колонізації українських земель зі статистичних даних безпосередньо не можна собі уявити. Це цілком зрозуміле, бо метою тої статистики є не виявити, а саме – затаїти ту колонізацію”.
[134] [4] „Америка”, ч 31, за 30 серпня 1930 р., за „Українським Скитальцем”.