А в той самий час напливали до тих же українських сіл тисячі польських колоністів. Наприклад, до однієї тільки Тернопільщини напливло від 1919 до 1930 р. кругло 10 тисяч родин польських колоністів[135]
Польський уряд дбайливо підтримував такий стан і для збільяіення виїзду українських селян з їх рідних земель створив окремі еміґраційні бюра, а для спроваджуваних польських колоністів призначувано всякі допомоги, звільнення від податків, безплатні позики тощо. Всі протести проти такої політики польського уряду на українських землях, складені в польському парляменті українськими послами, викликали в поляків тільки сміх і глузування.
А до того долучувався політичний момент: колоністи були майже поголовнo носіями польського шовінізму й опорою для поліції в поборюванні всіх проявів українського національного життя. Польські колоністи безупинно слідкували за життям і працею українців у даній місцевості та негайно доносили про все поліції. Вони творили скрізь свої ніби спортові організації „Стшелєц”, члени якого мали право носити зброю, щоб збройними нападами на активніших українців та на різні українські імпрези тримати українське населення під постійним терором.
З початком 1930 р. польські посли у варшавському сеймі зголосили чотири нові законопроєкти в справі посилення польської колонізації на „кресах всходніх”, себто на окупованих Польщею українських і білоруських землях.[136] Нові протести українських і білоруських послів проти зголошених законопроєктів прийнято в польському парляменті та в польській пресі таким самим глумом, як і всі попередні.
Тій акції польського уряду „на зніщенє Русі” постановила протиставитись ОУН саботажною протиакцією: підпалами збіжжя, сіна та будинків польських колоністів. Загравою пожеж бажала ОУН заалярмувати публічну опінію світу, звертаючи його увагу на злочинну акцію польського окупанта супроти українського населення. Водночас саботажна акція мала відібрати польським колоністам охоту збагачуватись коштом українського селянина, займаючи відібрану в нього його споконвічну землю.
З тих мотивів почала ОУН влітку 1930 р. посилену акцію палення польського майна на українських землях. Доповненням цього були теж саботажі іншого роду, як, наприклад, зрізування телефонних і телеграфних стовпів, демолювання поліційних станиць, відплатні акції проти польських „Стшельців” тощо.
Саботажна акція з літа й осени 1930 р. розгорнулася в надсподівано широких розмірах. Через неї ОУН вийшла перед своїх і чужих як організація не тільки ідеологічно-політична, але й одночасно бойова.
Саботажна акція в оцінці чужої та української преси
Саботажна акція справді знайшла великий відгомін у чужинецькій пресі за кордоном. Вона звернула світові увагу на становище українського народу під польською окупацією і майже скрізь зустрілася з виправданням, як самозрозуміла оборона поневоленого народу проти несправедливости й гніту окупанта. Для прикладу наводимо кілька цитат: Нью-йоркський журнал „Ди Нейшин” з 5 листопада 1930 року, інформуючи про хвилю саботажів у Західній Україні, дав таке своє пояснення:
„Довго тліючий спротив українців проти крадежі їхньої незалежности вибухає у формі теперішнього бунту проти польського панування. Українці з Східньої Галичини не мають нікого, хто заступав би їх у Союзі Народів. Американські кореспонденти подають, що українські петиції і скарги просто викидалося завжди до коша, бо в Секретаріяті Союзу Народів немає нікого, хто цікавився б тими людьми. А тому не можна дивуватися, що українці в Галичині вибрали інші, безпосередніші засоби, щоб заговорити про свої кривди.”
„Ди Нью-Йорк Гералд Трибюн” з 16 жовтня 1930 р. так вияснювала своїм читачам про саботажі:
„Акцією керує терористична військова організація, яка змагає до визволення Східньої Галичини з-під польської окупації та до створення, разом із теперішньою „УССР”, незалежної української держави. Ці підпали нагадують методи ірляндських терористів 80-тих років минулого сторіччя.”
При цьому завважимо, що боротьба ірляндських революціонерів втішалася великими симпатіями американського громадянства, а тому й порівняння українського націоналістичного підпілля з ірляндським є висловом симпатій американської публічної опінії.
Саботажну акцію, як зрозумілий акт самооборони українського народу, виправдує і чеський часопис „Пржітомност” з 5 листопада 1930 р., з'ясовуючи в статті д-ра Франка „Кам спєє Польско?” („Куди іде Польща?”) причини, які її викликали:
„Земельна реформа, що її влада веде виключно на українській, білоруській і литовській територіях, на 90% розділила загарбану землю спеціяльно для цього спровадженим польським колоністам і леґіонерам, дармя, що місцеве рільниче населення тих теренів нараховує 27% безземельних, 70% малоземельних і лише 3 % самостійних господарств. Між польськими колоністами й українським населенням панує стан війни: з одного боку маєтки озброєних польських колоністів, а з другого – бунтівничі хвилі українських селян. Висліди: підпали польських маєтків, знищування польських колоністів.”
Таке ж, виправдуюче саботажну акцію, вияснення з виразним обвинуваченням не виконавців саботажів, але Польщі, яка своєю політикою супроти українців створила ситуацію, що в ній мусіла зродитися акція спротиву, – знаходимо і в французькій газеті „Ля Круа” з 5 листопада 1930, в її передовиці:
„Крайовий (галицький) сойм не існує, численні школи – гордість України – скасовано або спольщено. Український університет замкнено. Та найбільшим лихом є аґрарна політика, яка систематично провадиться уже впродовж десяти років: у Галичині польські магнати мають великі посілості, аґрарна ж реформа проведена в користь польських колоністів. Це колонізування українських земель викликає серед автохтонного українського населення глибоке обурення.”
Перед обличчям такого становища чужинецької преси особливо жалюгідною є постава тодішніх українських партій, які – чи то з пересадного льоялізму до окупаційної влади, чи просто з мотивів ненависти до ОУН, одначе, з виразною шкодою для всеукраїнських інтересів, – засуджували саботажну акцію і навіть виправдували репресії польського окупанта.
„Передовиком” у цій, поганої слави, акції засуджування революційної боротьби ОУН проти польського окупанта й виправдування злочинів того ж окупанта виявився „екзильний уряд УНР”, очолений Андрієм Лівицьким. Цей „уряд”, стоячи на позиціях варшавського договору, визнавав загарбані Польщею західньоукраїнські землі законною і невіддільною частиною польської держави. Перебуваючи ввесь час у Варшаві на утриманні польського уряду, А. Лівицький – без сумніву, з доручення польських урядових чинників – виїхав у жовтні 1930 року на кілька днів до Відня і тут, „на невтральному ґрунті”, дав чужинецьким журналістам спеціяльне інтерв'ю в справі подій на західньоукраїнських землях. Зміст цього інтерв'ю такий:
„Власне для того, щоб відвернути увагу роздратованих настроїв на совєтській Україні від розпучливої ситуації в самім краю, совєтський уряд вдається до випробуваного способу викликування заколотів серед українського населення в сусідніх державах, а насамперед у Польщі. Очевидно, акція саботажів у Галичині була ділом невідповідальних одиниць, які використали комуністичну пропаґанду з метою загострити стосунки між українським і польським населенням. Це загострення безперечно лежить в інтересах червоної Москви і широко закроєної акції ІІІ-го Інтернаціоналу ... Українське суспільство і в Польщі і на еміґрації зайняло виразне й одностайне становище в неґативній оцінці акції саботажів, яка принесла великі моральні й матеріяльні шкоди насамперед українському населенню ... Широкі верстви українського народу плямують акцію саботажів, яка, повторюю, є ділом невідповідальних одиниць, використаних ворожими силами, що працюють на шкоду для самої української людности.”
Текст цієї заяви Андрія Лівицького польські представництва за кордоном розіслали до всіх чужинецьких редакцій. У висліді цього, наприклад, нью-йоркська газета „Ди Нью-Йорк Гералд Трибюн” з 17 жовтня 1930 року, отже, ледве через два дні після інтерв'ю Лівицького, надрукувала таке „спростовання”:
„Польський консул у Нью-Йорку д-р М. Мерхлєвскі виразно зазначив, що коли в Галичині є якісь розрухи, то це тільки совєтські інтриґи. Правда, він не дав офіціяльного коментаря, бо казав, що жде на інформації з Варшави, але хоч не має інформацій, виправдує польський уряд за його карні експедиції, бо на них, як він твердить, погоджуються не лише польський уряд, а й українська влада... Польський генеральний консулят у Нью-Йорку видав також спеціяльну зaяву, в якій свій погляд на останні події в Галичині висловлює Андрій Лівицький, що його називається „колишнім президентом Української Республіки”, поки та республіка була загарбана совєтами. Отой Лівицький каже, що розрухи в Галичині походять від невідповідальних одиниць, які змагають до напруження відносин поміж Польщею й Україною. Він каже, що ціла українська нація засуджує саботажі та що згідна співпраця між польським і українським народами є конечна для економічного, культурного й політичного розвитку обидвох народів.”
Очевидно, що таке становище „екзильного уряду УНР” до революційно-визвольної боротьби викликало глибоке обурення насамперед серед українських націоналістів. Вислів цьому обуренню дала „Розбудова Нації” в ч. за листопад-грудень 1930 р. (стор. 327):
„Отже тоді, коли голляндка п-ні Бакер вносить інтерпеляції на міжнародньому полі в справі польських репресій, коли англійський посол Мельон вносить у тій таки справі інтерпеляцію в англійському парляменті, коли проти тих репресій протестують перед Пілсудським амбасадори американський, французький та англійський, коли італійський політик гр. Сфорца підносить голос у справі крайових подій у світовій пресі, коли чеська „Ліґа Миру й Свободи” видає відозву проти польського терору, коли французький вчений проф. Мартель, не маючи змоги повністю об'єктивно писати про польський терор у підкупній французькій пресі, пише про це в литовській пресі, коли такі американські публіцисти, як Джан Еліот, М. А. Гальґрін, Е. Джеймс, і чеські, як д-р В. Харват, Й. Обр та інші, на сторінках найповажніших чужинних часописів підносять тяжкі обвинувачення проти Польщі, коли в маніфестаціях проти польського терору беруть участь і промовляють на українських вічах професор колюмбійського університету Тредвел Смит, соц. кандидат на сенатора Нормен Томас, голова німецько-американської федерації Чарлз Оберваґер, Джан Моран з Дюкін університету в Пітсбурґу, юнійний діяч Мек Доналд, Джеймс Джан Дейвіс, полковник американської армії Ґастина та інші, коли чужинна преса цілого світу підносить голоси обурення проти польського терору, коли польська „пацифікація” поставила всіх українців у всьому світі на ноги та коли нема ні одного українського часопису, який не подавав би відомостей з польського пекла, – тоді уенерівці, які претендують на ім'я українців, забирають голос тільки в справах саботажів у тому розумінні, що вони були ділом злочинних елементів і большевиків, а щодо польських репресій завертають усіх інтерпелянтів до – поляків!”
Одначе, ані хвилі обурення українського громадянства, ані публіковані на чужині документи про польську „пацифікацію” не вплинули на зміну становища „екзильного уряду УНР”: він далі скрізь давав пояснення, які засуджували українську революційну боротьбу й виправдували польський уряд за його протиукраїнську акцію. Слідами „екзильного уряду УНР” швидко пішло й УНДО. Офіціоз цього об'єднання „Діло” подав 24 вересня 1930 року таку „оцінку” саботажної акції:
„Маємо до діла з невідповідальними виступами анархічних одиниць, що підпалювали збори (збіжжя) польських дідичів і осадників, спонукувані до того фальшиво зрозумілим патріотизмом, легкодушністю чи безкритичним фанатизмом, який навіть не відрізняє справжньої боротьби, її суті, метод і доцільности від псевдореволюційних поривів... Очевидна відсутність якої-небудь користи для української національної справи з таких псевдореволюційних подвигів, брак усякої здорової думки в цій роботі з погляду українських інтересів і навіть явна шкідливість таких актів для української організаційно-політичної, культурної й економічної діяльности взагалі, але й для самої революційної ідеї зокрема, – все те дає нам право твердити, що серед справників масових підпалів відсоток українського національно-свідомого елементу є мінімальний.”
А 1 жовтня 1930 року Центральний Комітет УНДО, Головна Управа УСРП і Центральний Комітет УСДП видали спільний комунікат, у якому сказано:
„Зокрема в справі масових пожеж стверджується, що поскільки вони є ділом українських рук, то з національного погляду вони недоцільні, позбавлені політичного змислу та невиправдані навіть ніякими революційними мотивами”.
До того становища опортуністичних українських партій і середовищ, які діяли на окупованих Польщею західньоукраїнських землях, на диво приєдналася й еміґраційна організація гетьманців. У „Бюлетені Гетьманської Управи” чч. 10-11 з 1930 р., у статті „Саботаж і пацифікація” було сказано:
„Ініціятива й виконання „актів саботажу”, організація підпалів і окремих терористичних актів виходили від таємної української військової організації, т. зв. УВО, як офіційно про це повідомляє ця організація в своїм органі... Ми мусимо якнайрішучіше засудити ту організацію і тих людей, які цих вчинків допустилися... Нерозважні виступи невідповідальних людей знищили здобуті надбання. Можна думати, що безглузду акцію підпалів і дрібного терору розпочали люди просто з якимось спеціяльним умислом викликати з противного, Е даному випадку сильнішого, боку репресії і збити населення з шляху органічної праці”.
[135] [5]„Свобода”, ч. 300, за 26 грудня 1935 р.
[136] [6] „Америка”, ч. 35, за 25 березня 1930 р.