Хто ж був виконавцем злочину, заплянованого московським ҐПУ?
Із з'ясованої нами справи „Найденка” і „Павлуся”-„Вельмуда” виходить, що найправдоподібніпіе був ним „Павлусь”-„Вельмуд”. Одначе досі з усією певністю того не стверджено, бо є ще чимало неясних моментів.
Не цілком ясним залишається, наприклад, таке питання, чому Барановський подав голляндській поліції, що зв'язковий, який на його думку, був аґентом ҐПУ і виконавцем атентату, називався „Валюх”, а вживав також прізвищ „Дісімов” і „Петрович”, коли зв'язковий „Найденко” був відомий під псевдами „Павлусь” і „Приймак” та прізвищами „Вельмуд” і „Норберт” і ті всі його псевда повторюються в усіх пізніших зізнаннях про нього членів ПУН-у, публікованих у „Свободі” з 1958 року, а ні разу не вжито ними псевд „Валюх”, „Дісімов” чи „Петрович”? М. Селешко, який у той час вів грошові справи Організації на чужині, каже: „Про всі справи точно знав лише Барановський, який бачився з Павлом раз сам, без полковника, в Бельґії, у вересні 1937 року”. Отже, остаточної відповіді на це питання, яке врешті усунуло б сумніви, покищо ще не знайдено.[329]
Справа Полуведька-„Тогобічного”
Зразу після смерти полк. Є. Коновальця серед кіл ОУН виникло було підозріння, яке потім проникло й до української преси, що співавтором атентату був теж Полуведько-„Тогобічний”, а тому потрібно згадати й про нього.
Кіндрат Полуведько прибув до Фінляндії на початку 30-их років як утікач із большевицького концентраційного табору на Соловках. Своєю інтеліґенцією та організаційним хистом він вирізнявся з-поміж інших утікачів з СССР, тож його було обрано головою Української Громади у Фінляндії після того, коли в квітні 1935 року дотогочасний голова Баранецький виїхав до Арґентини. Через Баранецького Полуведько став теж членом ОУН і згодом представником ОУН на Фінляндію. Через Полуведька ішли теж деякі зв'язки з СУЗ і тому, коли „Найденко” і „Павлусь” прибули до Фінляндії, вони мусіли зустрічатися з Полуведьком.
Як член ОУН, Полуведько виступав під псевдом „Тогобічний” і ним підписував свої статті в українській націоналістичній пресі, головно в паризькому „Українському Слові”.
В час роттердамського замаху Полуведько перебував у Берліні, куди приїхав був в організаційних справах. Тут він зустрічався і з полк. Ко-новальцем. Під час похорону полк. Коновальця Я. Барановський висловив перед О. Чемеринським і В. Стаховим своє підозріння, що Полуведько є співорганізатором атентату й радив стежити за ним або просто передати до рук німецької поліції, як підозрілого співучасника вбивства в Роттердамі. Своє підозріння Я. Барановський повторив теж у зізнаннях весною 1939 року, кажучи:
„З нашими, що прибули на похорон, я мав змогу говорити... Я довідався від Стахова, шр Полуведько, який не викликав у мене великого довір'я, є в Берліні. Стахову й Оршанові я сказав, щоб Полуведька взяти під сліжку, а коли цього не можна зробити, то краще дати замкнути. Стахів ствердив, що вони вважають на Полуведька, але не запримітили нічого підозрілого. Одначе Полуведько з Берліну виїхав і щез. Я переконався, що це був спільник Вельмуда”.
Натомість інші члени ПУН-у, які були свідками зустрічей „Найденка” і „Павлуся” з Полуведьком, свідчать, що їм завжди впадали в вічі обостороння нехіть і недовір'я, а О. Сеник та М. Селешко свідчили у своїх зізнаннях, що Полуведько багато разів перестерігав їх і самого полк. Коновальця перед „Найденком”, а ще більше перед. „Павлусем”, заявляючи, що „вся ця справа” здається йому „нечистою”.
Після роттердамської трагедїі Полуведько від'їхав з Берліну до Фінляндії і там справді зник. Але в липні 1941 року, зразу після відходу большевиків із ЗУЗ, Полуведько появився у Львові і зголосився до станиці людей з організації полк. А. Мельника. Його прийнято і як „реактивного” члена приділено на керівництво працею на Наддніпрянщині. Полуведько виїхав разом з Сеником і Сціборським до Житомира, а після їхньої трагічної смерти подався далі на схід і став до праці у Харкові, як провідний член організації полк. А. Мельника.
Одначе, в 1942 році Полуведька заарештувало ґестапо і він, згідно з виясненням Б. Онуфрика-„Коника” (як про це свідчить Дм. Соловей у своїй праці „Голгота України”)[330], як „виявлений совєтський аґент, в тюрмі повісився.
У висновках до опублікованих у „Свободі” зізнань членів ПУН-у в справі роттердамського злочину Є. Онацький висловлює своє рішуче переконання, що Полуведько большевицьким аґентом не був і закінчує свідченням інж. М. Селешка:
„Я не маю ніяких підстав думати, що Полуведько також був аґентом Москви, хоч я з ним довше жив і, здавалося, його досить добре знав”.[331]
ПІДГОТОВА ВИЗВОЛЕННЯ СТ. БАНДЕРИ З В'ЯЗНИЦІ
Несподівана смерть полк. Є. Коновальця поставила рубом питання обсади керівництва ОУН особою відповідного наступника на черговому Конґресі. Між провідними членами Організації думки в цій справі були поділені. Між осталими членами ПУН не було індивідуальности, що домінувала б над рештою і мала б незаперечний авторитет в очах кадрів. За кордоном постав плян покликати на цей пост колишнього шефа Штабу Корпусу Січових Стрільців, а пізнішого Крайового Коменданта УВО полк. Андрія Мельника. Серед провідних членів ОУН на західньоукраїнських землях переважали погляди, що полк. А. Мельник не буде відповідною особою на цю ролю. Правда, до старшини Корпусу СС-ів, до колишнього Крайового Коменданта УВО і політичного в'язня крайові націоналісти ставилися довгий час з повагою і симпатією, але всім було відомо, що полк. А. Мельник після свого виходу з тюрми 12 років жив приватним життям і подібно як інші старшини українських армій не спомагав чинно революційної боротьби УВО ні ОУН. Тому вважали його відсталим від проблем складного керівництва підпільної боротьби. Вужчі кола втаємничених знали, що він у 1929 р. після заснування ОУН не погодився на пропозицію полк. Є. Коновальця стати Провідником І. Крайової Екзекутиви ОУН, але на це дивилися поблажливо, беручи до уваги, що мотивом відмови було поліційне слідження за ним, а не принципові різниці поглядів. Принципові застереження постали пізніше і в наслідок того, що він нефортунно заанґажував себе в організування української молоді в організації „Орлів”. Творення „Орлів” було оцінюване крайовими націоналістами, як протиреволюційна акція, що має на меті відтягати молодь від революції нібито під омофор Церкви, а в дійсності на шлях аполітичного культурництва і опортунізму. Досадно було, коли в цю акцію заанґажували себе два українські полковники і в тому колишній Крайовий Комендант УВО, який очолив Головну Раду Товариства „Орлів”. Інакший погляд на цю кандидатуру мали націоналісти з закордонної перспективи, про що в підпіллі було відомо.
Коли полк. А. Мельник виїхав на польський пашпорт до Роттердаму з своєю дружиною, що була рідною сестрою жінки полк. Є. Коновальця, і з його братом на його похорон, здавалося, що він поїхав, щоб під претекстом похорону вирватися з Польщі і перебрати керівництво ПУН-у. Тимчасом полк. А. Мельник вкоротці вернувся назад до Польщі і продовжав лісничувати. Отже питання наслідництва зосталося не тільки не розв'язаним з місця, але стало затяжною проблемою, що її мав розв'язати Конґрес.
По духу і на смак крайових націоналістів на чолі ОУН повинна б стати людина, що виросла на провідника з революційної боротьби. Ідеальним на той пост видавалася його оточенню, людина типу сотн. Ю. Головінського, але він був замордований польськими поліційними аґентами 7 років тому. Отже кандидатом, що виріс з підпілля на керівника революційної боротьби, був Степан Бандера, але він сидів у в'язниці з присудом досмертного ув'язнення. Безперспективна проблема обезголовлення Проводу спонукала гурт провідних членів ОУН в Краю поробити заходи, щоб визволити Ст. Бандеру з тюрми.
Цей задум не належав до фантастичних плянів. В умовах стабільного миру не бралося до уваги збройної акції на в'язницю, але зорганізування втечі з неї. Плянування втеч були і будуть в головах в'язнів усіх в'язниць світу. Були вони теж у націоналістів у в'язниці Вронках, де сиділи бойовики і провідні члени ОУН, засуджені на високі вироки, як напр.: Юрко Кришталь – на 20 років, Микола Максимюк – на 15 і Зенон Коссак – 8, Іван Джиджора – 12, Куспісь – 5, інж. Іван Мигул – 10, Любомир Лампіка – 7, мґр. Мирон Богун – 7, та інші.
Вони розплянували можливість втечі для одного з-поміж них двояким способом, або через діравий дах шопи на в'язничному подвір'ї, що притикала до обвідного муру в'язниці, або через підкуплення довіреного в'язничного сторожа, що мав за гроші в часі своєї служби випустити в'язня за мури в'язниці, що знаходилася на віддалі 9 кілометрів від німецько-польського кордону. Про ці пляни Зенон Коссак повідомив Крайовий Провід, але не одержав згоди на переведення їх. На цьому плянування закінчилося. Аж коли Степана Бандеру перевезено до Вронок і посаджено там до ізолятора („твердиню”), цей занеханий плян став знову актуальним.
[Головний організатор пляну втечі з тієї в'язниці „Михайло Терен” відсидів за той час свій п'ятирічний вирок і жив у Львові. Його, як знавця в'язничних відносин у Вронках, заанґажовано викрасти Ст. Бандеру. Про це пише він у своєму цікавому спогаді[332] таке:
„І от одного дня в червні 1938 року прийшов до мене мій тодішній зв'язковий до ОУН, Іван Равлик, лишив мені кличку і заповів, що в дуже важливій справі зголоситься до мене хтось на неї. Чоловік, що прийшов на ту кличку, був ніхто інший тільки добре мені знаний Роман Шухевич. Ми пішли над став „Світезь”, де ранньою порою майже нікого не було, можна говорити спокійно, і там мали довшу розмову, що тривала біля двох годин. Він сказав мені, що до тюрми у Вронках перевезено Степана Бандеру, колишнього Крайового Провідника ОУН на ЗУЗ, судженого у варшавському процесі на довічну тюрму. Група членів ОУН хотіла б викрасти його з тюрми на волю. Це робиться зовсім приватно, заходами тих же членів ОУН, Крайовий Провід на ЗУЗ до тієї справи не мішається, щобільше, я виніс враження з його слів, що Крайова Екзекутива у Львові є проти тої акції. Потрібні на те гроші зложить чи вже зложила українська заокеанська еміґрація, має їх привезти до Данціґу полк. Макогін. Хто такий полк. Макогін, я не розпитувався, хоч дуже цікаво мені було, чи це той самий Макогін, що про нього час від часу були згадки в українській пресі. Тепер діло йдеться про те, чи я хотів би бути допоміжний у цій справі і чи міг би я відновити свої зв'язки із знайомими мені ключниками у Вронках.
Не надумувався я ні хвилини. Коли треба визволити з тюрми друга з довічним присудом, для мене нема різниці, чи діється це з наказу Організації, чи з ініціятиви його приятелів, я постараюся це виконати так само сумлінно і по змозі своїх сил, якби і з організаційного доручення. Але тяжко мені в даному менті дати відповідь, чи я це потраплю зробити, не знаю, чи зайшли якісь зміни в охоронній системі у Вронках і чи є ще там на службі мої два знайомі”.
„Терен” почав діяти, стоячи в зв'язку з Равликом. Він ствердив, що найбільш довірений ключник Заборовський уже не є в службі в Вронках, але він відшукав його в селі під Варшавою. Через цього знайомого заанґажував іншого ключника, Шерлея, який радо погодився викрасти Бандеру і зажадав за це 50 тисяч польських злотих (5 тисяч долярів), якою то сумою мав поділитися з Заборовським, не вимагаючи ніякого завдатку наперед.
„Плян Шерлея – розказує „Терен” – був дуже простий. Бандера сидів у т. зв. твєрдзі, що була окремим адміністративним бльоком у тюрмі, оточеним муром яких вісім метрів заввишки. Вночі там робили службу два ключники: один назовні, що обходив цілий будинок безнастанно і накручував порозставлюванні в різних відступах контрольні годинники, а другий всередині і його завданням було ходити від камери до камери, підглядати крізь „вовчок”[333] і за кожним разом світити світло. На те, щоб обійти всі чотири поверхи, потрібно було около пів години і реґулярно що пів години блимало світло в віконці кожної камери, на тій підставі можна було кожночасно означити, в котрому саме місці ключник. Обидва ключники змінялися що дві години. В тому бльоку робив службу теж і Шерлей у двотижневих відступах, якраз завтра мав зачинати.
Отож Шерлей запропонував таке. В часі своєї внутрішньої зміни випустить він Бандеру з камери і підкладе на його місце заздалегідь приготовану куклу. Сховає його тимчасово в комірчині, де трималися мітли, ведра і т. п. речі для чищення коридорів. Комірчина ця лежала на кінці бльоку і віддалена від нього була ґратою. З другого боку до неї був доступ від вартівничої вежі, в якій ніччю нікого не було, вартовий сидів там тільки вдень і наглядав за в'язнями на подвір'ї. В часі зовнішньої зміни Шерлей підробленими ключами мав відчинити двері бльоку, камери й вартівничої вежі, випустити Бандеру й позамикати за собою знову всі двері, щоб усе було впорядку, а з вежі втікач міг уже або просто зіскочити на зовнішню сторону муру, або зсунутися по мотузку”.
„... Шерлей хотів випускати Бандеру негайно, вже завтра, або післязавтра, така його огорнула нетерплячка. І був би це зробив напевно, та я не був на те приготований. Найперше, не мав я біля себе грошей. А далі, мої клопоти зачиналися щойно там, де його кінчалися. Його діло – випустити в'язня і взяти гроші, а я мушу думати, як його далі завести в безпечне місце, мавши перед собою кілька нічних годин до моменту, коли відкриють утечу при ранній перевірці і пустяться в погоню. Я не був приготований на таку швидку можливість утечі”.
„У Львові здав я звіт з усього Равликові і просив сказати, що маю робити з Бандерою, коли матиму вже його за муром. Тут були дві можливості. Перша – заховати його в Польщі так довго, доки не мине перший гончий шал і доки поляки не заспокояться, повіривши, що ми вже перетранспортували Бандеру за границю. Друга – відразу тікати за границю, бо до Німеччини з Вронок усього дев'ять кілометрів. Равлик ходив кудись там радитися з „горою” і рішено відразу тікати за границю. Я мав іти до Німеччини разом з Бандерою.
Тепер поїхав я майструвати перехід за границю.
Нарешті все умовлено й підготовано, втечу назначено на день 4 серпня 1938 року. Я не знав, чи і як повідомлено про те Бандеру, не моє це було діло, до того Організація розпоряджала іншими зв'язками й можливостями. В часі одної з моїх поїздок передав я до нього через Шерлея коротеньку записку з привітом і стільки всього, вистерігався я від того контакту, щоб через якусь дрібницю не „всипати” цілої справи.
[329] [27] У зредаґованій Ол. Ольжичем-Кандибою в серпні 1938 і виданій при кінці того ж року брошурі подано на стор. 38, що „з боку ОУН проведено слідство в справі вбивства Вождя”. Нам досі не доводилося зустрічати документів того слідства, ані устійнити, хто його проводив. Опубліковані в 1958 році Є. Онацьким („Свобода”) зізнання Я. Барановського, Дм. Андрієвського, О. Сеника, М. Селешка, Р. Сушка та інших, були складені щойно весною і літом 1939 року, перед назріваючим розламом в ОУН.
[330] [28] Див. канадійський „Український Голос”, ч. 44 з 1951 р., названу працю Д. Соловея. Погляд Я. Барановського про Полуведька та вияснення „Коника” вказують, що організація полк. Мельника остаточно визнала Полуведька большевицьким аґентом. Чому, одначе, цю підозрілу людину вони вислали разом із Сеником і Сціборським до Житомира і яка роля Полуведька в загибелі їх, як „виявленого большевицького аґента”? Це питання залишається невиясненим.
[331] [29] М. Селешко у своїх свідченнях, між іншим, подає: „Для характеристики Полуведька цікаво ще відмітити, що він, отримавши раз від Оршана-Чемеринського інструкції для української націоналістичної преси, як вона повинна б зображувати совєтсько-українську дійсність, зразу подумав, що тут щось нечисте. Інструкції були складені так, що вони являли собою нібито большевицькі напрямні для пропаґанди большевизму за кордоном. Оршан склав їх на підставі балачок Павла в берлінському семінарі, а Полуведько схарактеризував їх як чистої води большевизм. На тій підставі він робив висновок, що з Оршаном не все в порядку”. Є. Онацький додає до того, що повідомлений про це полк. Коновалець звелів видані Оршаном інструкції стягнути й більше такого не робити.
[332] [30] З. Книш: Розбрат. Вид. „Срібна Сурма”. Торонто, стор. 43-68.
[333] [31] Дірка в дверях, „візитирка”.