П. Кожевників раніше був дуже активним членом Леґії Українських Націоналістів та українських студентських організацій і входив у склад управи Леґії і ЦЕСУС-а (Центрального Союзу Українських Студентів). Після створення ПУН-у він став співпрацівником „Розбудови Нації”. Кожевників перебував у Берліні й був членом тамошньої клітини УВО. Підозріння проти нього виникли ще перед Конґресом Українських Націоналістів, тому, що він дуже часто виїжджав до Праги, Відня, Парижу, Варшави, Будапешту, кажучи, що ті поїздки пов'язані з його становищем у ЦЕСУС-і – для зв'язків з чужинецькими студентськими організаціями. Крім того, здавалося дуже сумнівним, що книгарня, яку він вів для джерела його прибутків на життя, давала йому стільки фондів, щоб він міг так часто відбувати дорогі поїздки. Одначе, Кожевників був призначений Леґією, як її представник, на Конґрес Українських Націоналістів, тож незручно було висувати справу підозрінь проти нього, щоб не викликати зайвого конфлікту з Леґією.
Щойно після Конґресу передано його справу на розгляд і вирішення Організаційного суду ОУН. Матеріяли, що їх одержав Суд, не дали змоги ствердити, на чиїй якраз службі був тоді Кожевників, усе ж таки Суд визнав за доцільне усунути його з ПУН-у та з ОУН. Щойно пізніше виявилося, що Кожевників співпрацював з німецькою політичною поліцією.
Леонід Костарів, колишній старшина російської фльоти, студіював в Українській Господарській Академії в Под'єбрадах і закінчив її у 1928 році із званням інженера економіста. Він належав до управи Леґії Українських Націоналістів і був дуже активним у студентському житті. Як делеґат Леґії на Конґрес Українських Націоналістів, Костарів зголосив аж чотири реферати. Під час вибору керівних органів він увійшов у склад ПУН-у. Його справа виринула дещо пізніше, вже після повороту полк. Є. Коновальця з Америки. На початку 1933 року його справу розглядав Надзвичайний Суд ОУН і прийняв таку постанову:
„Надзвичайний Суд ОУН.
Надзвичайний Суд ОУН, розглянувши акти обвинувачення й оборони в справі члена Проводу Українських Націоналістів інж. Леоніда Костаріва, та провівши конфронтацію обвинуваченого з головним свідком п. Ж., прийшов до переконання, що:
1. Інж. Л. Костарів за час свого перебування в ОУН не виявив тих моральних прикмет, що їх повинні мати члени ОУН, і не виправдав того довір'я, яке висловив йому Конґрес Українських Націоналістів, затверджуючи його членом ПУН.
2. Інж. Костарів, займаючись інтриґанством супроти інших членів ПУН та поширюючи неправдиві чутки не лише поміж членами ОУН, але також поміж сторонніми людьми, виявив нахил до розвалювання ОУН.
3. Нарешті інж. Костарів на власну руку таємно намагався робити власні заходи, які в остаточному рахунку, якщо б ПУН своєчасно про них не довідався і не став їм протидіяти, причинилися б до великої шкоди для існування та визвольної чинности ОУН.
Таким робом інж:. Л. Костарів порушив приписи Правильника організаційної карности членів ОУН та устрій ОУН.
Зважаючи на це, Надзвичайний Суд ОУН на підставі розд. X Устрою ОУН ухвалив:
а) усунути інж. Л. Костаріва з складу ПУН, у праці якого він фактично не бере участи вже понад два роки,
б) виключити інж. Л. Костаріва з складу членів ОУН.
Я. Дуб, головний суддя ОУН І. Стобар, секретар Надзвичайного Суду”.
Щойно після другої світової війни стало відомим, що Л. Костарів був на службі большевиків.
Оцінка прикмет деяких членів ПУН
Наведені факти ілюструють, які труднощі мав полк. Є. Коновалець теж із самим ПУН-ом через випадковість його персонального складу, дібраного з-поміж еміґраційного елементу. Зразу після створення ПУН-у, ще перед покликанням до життя і дії ОУН, виникли серйозні підозріння проти двох членів ПУН-у; після поширення складу ПУН-у Конґресом до числа 8 (крім Голови), довелося на підставі вирішення Організаційного суду відсунути двох членів ПУН-у за співпрацю з ворожою розвідкою з членства ОУН.
Д-р Дмитро Демчук швидко виявився, як член ПУН-у, неактивним, д-р Юліян Вассиян через конфлікти з інж. Дм. Андрієвським і В. Мартинцем обмежився тільки на теоретично-ідеологічній ділянці праці й згодом повернувся на західньоукраїнські землі, інж. В. Мартинець виявився, правда, дуже метким і працьовитим, але при тому нетактовним і непогамованим, часто викликаючи непотрібні політичні комплікації.[322]
Не виправдав надій, як член ПУН-у, також інж. Дмитро Андрієвський, людина з інтелектом і високим рівнем політичного вироблення, але, як виявилось, надто чуттєва, надто вразлива в особистих амбіціях і з перебільшеними претенсіями, а через те й надто важка до співпраці в організаційному житті. В період організаційного роздрібнення націоналістичного руху він, як теоретик, додатньо вирізнявся в ділянці ідеології й політики. Коли ж, одначе, йому, вже як членові ПУН-у, довелося працювати в організованих рамках, які вимагають не тільки вияву своєї думки й вмілого керування іншими, а й толерантного узгіднювання своїх поглядів і своєї праці з поглядами й працею інших, а навіть підпорядкування себе самого іншим, Дм. Андрієвський виявився занадто важким індивідуалістом. Через свою химерну вдачу й через брак організаційного хисту інж. Андрієвський не зумів зорганізувати потрібного апарату для політичної роботи ОУН на чужині, до того попав в особисті конфлікти з іншими членами ПУН-у, а врешті і в конфлікт з полк. Коновальцем. А тому, хоч формально він незмінно залишався членом ПУН-у, то насправді своєї, призначеної йому, праці він не вів, а вів її сам полк. Коновалець.
Незадоволення з боку крайовиків
Стан, витворений цим невідповідним добором персонального складу ПУН-у, впадав у вічі провідним членам крайових частин ОУН, які в ході організаційної праці мали змогу зустрічатися з членами ПУН-у, і викликав у них незадоволення. Бож усі члени ОУН хотіли бачити в Проводі ОУН найкращих і найздібніших людей. Свої думки щодо цього провідні члени крайової ОУН почали щораз відвертіше висловлювати перед полк. Коновальцем, вимагаючи, щоб із складу ПУН-у відсунути невідповідних членів, а на їхнє місце призначити інших.
Члени ПУН-у, проти яких були закиди й вимоги відсунути їх зі складу Проводу Українських Націоналістів, не хотіли визнати рації ставленим вимогам, а навпаки, почали переконувати полк. Коновальця, що невдоволення „крайовиків” скеровується не проти них, а проти нього самого. Ці „інформації” деяких членів ПУН-у були джерелом версії, нібито вже за життя полк. Коновальця на верхах Організації існував конфлікт, викликаний крайовими членами і скерований проти самого полк. Коновальця. Ця версія була поширювана деякими членами ПУН-у та їхніми прихильниками особливо після смерти полк. Коновальця.
Полк. Євген Коновалець бачив справжній стан справи й сам розумів конечність заміни деяких членів ПУН-у іншими, відповіднішими, людьми. Одначе, на його думку, радикально проводити зміни в ПУН було недоцільно, їх треба було проводити обережно, ступнево. Доцільнішим за драстичні усування він уважав збільшування кількости членів ПУН-у новими членами, які б непомітно перебирали фактичне керівництво працею дотичних референтур, у висліді чого неактивні члени ПУН-у мусіли б стати осторонь.
Згідно з цією засадою, полк. Коновалець почав збільшувати склад ПУН-у новими членами, які прибували з Краю. Тож, здавалося, що справа добору відповідних членів у складі ПУН-у буде поладнана без зайвих труднощів і конфліктів. Одначе, несподівано прийшло нове ускладнення, що його викликала справа з Ярославом Барановським.
Ускладнення через Я. Барановського і „Архів Сеника”
Ярослав Барановський був першим представником Краю, якого після Конґресу Українських Націоналістів включено в склад ПУН-у, а тому й зустрівся з особливою прихильністю і довір'ям полк. Коновальця. Активність і витривалість у праці Барановського зміцнювали те довір'я до нього, тож якраз йому полк. Коновалець передав керівництво референтурою зв'язків з Краєм, доручаючи мірою потреби теж інші важливі справи.
А тим часом справа організаційного архіву, званого „Архівом Сеника”, яка виринула під час Варшавського процесу, висунула підозріння, що серед членів ПУН-у або дуже близьких до ПУН-у кіл хтось веде аґентурну працю. Підозріння скеровувалося якраз проти Ярослава Барановського й частково Сеника, який формально був відповідальний за зберігання архіву.
Підозріння проти окремих членів ПУН-у не були новиною, бо їх створювали неприхильні до ОУН люди або різні обставини, як про це ми вже згадували, приводячи приклади. В кожному, одначе, випадку Організаційний суд ствердив, що немає доказів вини тих осіб, проти яких було звернене підозріння, як, напр., проти В. Мартинця і М. Сціборського. Тому полк. Є. Коновалець поставився з застереженням до закидів проти Ярослава Барановського, тим більше, що в той час жодних конкретних доказів якоїсь вини Барановського не було. Справу з організаційним архівом Сеник і Барановський вияснювали цілком переконливо: чеська поліція несподівано провела ревізію й знайшла архівні матеріали, що їх пізніше передала польській поліції.
Все ж таки цим справа не ліквідувалася, а навпаки – „згущувалася”. Через недостатність конкретних доказів вини Я. Барановського не усунено з посту члена ПУН-у, ані не поставлено перед Організаційний суд, але недовір'я, а то й нехіть до нього серед деяких членів ПУН-у залишилися. Всі ці персональні справи вимагали рішучих заходів з боку полк. Коновальця, як Голови ПУН-у, і була певність, що він їх проведе. Та поки це сталося, несподівано прийшла трагічна загибель полк. Є. Коновальця.
РОТТЕРДАМСЬКА ТРАГЕДІЯ
Як Голова Проводу Українських Націоналістів, полк. Євген Коновалець меншою чи більшою мірою керував працею кожної ділянки, кожної референтури ПУН-у. Одначе, кожна з референтур мала свого окремого керманича, за вийнятком однієї референтури – зв'язку з українськими землями під московсько-большевицькою окупацією. Цю працю вів особисто полк. Коновалець. Він особисто організував зв'язки з клітинами Організації на Східніх Землях України, сам зустрічався з кур'єрами, що звідти приходили, чи поверталися, тощо. З конспіративних причин полк. Коновалець не втаємничував у ті справи інших пленів ПУН-у, а тільки загально інформував їх про стан справ на східньоукраїнських землях.
[322] [20] Для прикладу: в листі до Є. Онацького з датою 29 квітня 1930 року, опублікованому в спогадах Онацького п. з. „У вічному місті” та в збірнику Організації полк. А. Мельника п. з. „ОУН 1929-1954”, стор. 178, полк. Є. Коновалець писав: „Божевільну теж кампанію ведуть проти нас радикали в краю й „Оборона України” в Америці. Оливи до вогню додав Мартинець своїм виступом проти радикалів у „Розбудові Нації” й дав їм багато арґументів проти нас”.