Додатньою сторінкою такої системи було якнайкраще законспірування організаційної мережі на східніх землях і забезпечення її перед можливістю загальної „всипи”, бо тільки одна особа знала про цілість справ. А тому, що на Наддніпрянщині не було єдиного організаційного центру, а тільки низка окремих клітин, які мали безпосередній зв'язок з Головою ПУН-у, то завдяки цьому навіть на випадок розкриття большевиками котроїсь із клітин – викривання мережі „вгору” вривалося і не могло загрожувати виявленням інших клітин. Знову ж від'ємною сторінкою згаданої системи було те, – як, на жаль сталося, – що з моментом несподіваної смерти полк. Коновальця ніхто з членів ПУН-у не мав спроможности перебрати зв'язків із Східніми Землями України. Іншим лихом було те, що полк. Коновалець, втримуючи особисто зв'язки з прибуваючими з України кур'єрами, виставляв себе самого на надто серйозну небезпеку з боку ворожої провокації й атентатів.
Московсько-большевицький терористичний апарат ҐПУ-НКВД не обмежувався винищуванням українського народу й безоглядним придушуванням українського самостійницького руху на окупованих українських землях, але докладав усіх зусиль, щоб знищити теж небезпечного для Москви провідника українського націоналістичного руху, який перебував поза засягом влади московського наїзника.
Безперечно, для відвертого замордування якоїсь людини поза кордонами СССР для большевиків не було жодних перешкод. Але на відкритий морд когось із політичних противників большевицької Москви, хто жив на Заході, поліція й уряд СССР не могли собі дозволити, бо це могло викликати серйозні політичні ускладнення на міжнародньому форумі в некористь СССР, а що найважливіше – змобілізувати світову опінію проти большевиків, як явних, безоглядних убивців. З цих психологічно-політичних причин большевики не користувалися системою відкритих убивств своїх противників поза кордонами СССР, але стосували рафіновані методи морального терору з допомогою відповідного залякування своєї наміченої жертви, цькування та зручно організованих інтриґ всередині даного політичного руху. Коли ж вони зважувалися на фізичне ліквідування когось із еміґраційних протибольшевицьких провідників, то мордували їх так, щоб не було наявних доказів, які кожного переконували б, що це робота большевицьких аґентів. Ця конечність маскування перед Світом спричинників політичних мордів була причиною того, що кожний такий свій злочин большевицько-московська таємна поліція дуже обережно й дбайливо підготовляла і виконувала.
Вбивство Головного Отамана Симона Петлюри большевицька Москва так зорганізувала, що вбивця, агент ҐПУ, підкреслив своє жидівське походження і з'ясував перед французьким судом свій вчинок нібито як акт помсти жида за „організовані Симоном Петлюрою” погроми жидів в Україні. Таким маневром цей злочин Москви в чужинецькому світі був зображений як епізод із комплексу жидівсько-українських порахунків. Цим відвернено увагу публічної опінії світу від справжніх спричинників і наказодавців Шварцбарта, а при тому кинено на українські самостійницькі змагання тавро „антисемітизму”.
Повторити цю тактику, застосовуючи її до полк. Коновальця, колишнього коменданта Корпусу Січових Стрільців, було для Москви неможливим. Бож самі жиди при кожній нагоді стверджували, що там, де в Україні перебували Січові Стрільці, там був зразковий порядок, а полк. Коновалець дуже рішуче поборював найменший вияв антисемітизму. Про це добре знали самі большевики й тому були переконані, що будь-яка спроба зобразити полк. Коновальця як антисеміта, щоб використати це для виправдання скритовбивства над ним, мусіла б довести до здемаскування большевицької провокації. В цьому випадку большевикам треба було покористуватися іншими методами.
СПРОБИ БОЛЬШЕВИЦЬКОЇ ПРОВОКАЦІЇ Й АТЕНТАТУ
Справа інж. Леоніда Костаріва, про яку ми вже згадували попередньо, вказує, що большевики дуже дбайливо приглядалися до праці націоналістичного руху на чужині та вже на самих початках творення ПУН-у й ОУН намагалися просунути туди своїх аґентів. Важко сказати, чи завдання Костаріва, який через роки пізніше виявився большевицьким аґентом, було тільки інформувати ҐПУ про все, що діється в лавах ОУН на чужині, а чи він був призначений до інших завдань на дальшу мету. Все ж не підлягає сумніву, що Костарів повинен був творити своєрідний „зачіпний пункт” для виконання заплянованих проти ПУН, зокрема ж проти Голови ПУН-у, акцій ҐПУ.
Справа Василя Михальчука
Особливу ролю в провокативній акції ҐПУ проти полк. Є. Коновальця, як Голови Проводу Українських Націоналістів, мав відіграти спеціяльно висланий з УССР за кордон аґент ҐПУ Василь Михальчук, якщо взяти до уваги й те, що якраз у той час московські аґенти схопили в Парижі керівника еміґраційного російського протибольшевицького „Військового Союзу”, ген. Алєксєя Кутєпова.[323]
Василь Михальчук, родом із села Дивень на Волині, прибув до Чехо-Словаччини з Польщі в 1929 році і тут вписався на студії в Українському Педагогічному Інституті в Празі. Той факт, що він, як український студент, зразу зацікавився суспільно-громадським і політичним життям української громади в Празі, був цілком нормальним для всіх українців, тим більше, що він привертав до себе увагу своєю інтеліґенціею й начитаністю.
Не дивно, отже, що коли В. Михальчук зацікавився теж Організацією Українських Націоналістів, яка саме розпочала свою працю, організуючи свої перші клітини, і виявив бажання стати членом ОУН, його прийнято без перешкод. Завдяки своїй активності й наполегливості він швидко став секретарем празького Відділу ОУН. Одначе, в ході організаційної перевірки його минулого виявилося, що В. Михальчук у 1927-28 роках перебував в УССР, про що він, вступаючи в члени ОУН, у своєму життєписі промовчав. Це насторожило організаційні чинники й вони піддали його пильній обсервації, а згодом повели проти нього формальне слідство.
Слідство виявило, що Михальчук перед своїм приїздом з Польщі до Праги був у Варшаві й там намагався проникнути до нелеґальної клітини Союзу Української Національної Молоді, користуючись при тому зфальшованим листом провідних членів СУНМ у Львові. Перебуваючи в Празі, він постійно одержував з Варшави гроші, із заподанням фіктивного надавця.
Коли організаційні чинники формально поставили В. Михальчука в стан обвинувачення, вони спершу висунули проти нього тільки закид щодо приховання ним його перебування в УССР. У зв'язку з цим В. Михальчук, не попередивши ОУН, опублікував в українській пресі з 1930 року „заяву”, в якій він „розкривав провокаторські методи ҐПУ”. У тій заяві Михальчук оповів про те, що після його прибуття до УССР на студії, де від кількох років перебував його брат, його покликано до ҐПУ і під загрозою фізичного знищення доручено вести провокативну працю серед українського студентства.
„Уповноважені ҐПУ Орловський і Долинський, – писав у своїй заяві В. Михальчук, – заявили мені, що вони дадуть мені змогу вчитися за умови, що я виконуватиму їхні накази. Якщо я не захочу з ними працювати, то вони пришиють мені шпигунство і розстріляють. Брат також намовляв мене стати співпрацівником ҐПУ і також погрожував розстрілом. Я бачив, що виходу немає. Я погодився, сподіваючися, що мені вдасться знову піти до Польщі. На мою долю випало вишукувати студентів-українців, надсилати їм відозви, видрукувані ҐПУ, але нібито від Спілки Визволення України, намовити знову когось із студентів піти за кордон, а разом із цим створити організацію української молоді... Під час перебування в Києві я бачив усю ганебність праці ҐПУ серед студентів і професури. Отже, цим стверджую, як невільний співпрацівник і співучасник, а заразом і свідок праці ҐПУ, що всі видатні українські діячі і студенти, які тепер сидять у в'язницях і чекають суворого суду, є невинні і спровоковані ҐПУ. Мого брата, Андрія Михальчука, плямую як справжнього провокатора ҐПУ, який хотів зробити з мене провокатора, але я встиг своєчасно втекти і тим урятував себе від зрадництва і ганьби”.
Така заява могла бути подана з двох причин: або для компрометування ҐПУ перед українським громадянством на чужині, або для компромітування з наказу ҐПУ Спілки Визволення України і Спілки Української Молоді, проти яких тоді ведено показовий процес, виявляючи, що1 підсудні не вели жодної протибольшевицької акції, а впали жертвою провокації ҐПУ. Факт, що свою „заяву” В. Михальчук склав щойно в 1930 році, коли ОУН домагалася від нього, щоб він вияснив справи, пов'язані з промовчанням свого перебування в УССР, а не зразу після прибуття до Польщі або бодай тоді, коли він вступив до ОУН, вказував на те, що В. Михальчук мав завдання від ҐПУ компромітувати перед українською громадою на чужині українські протибольшевицькі організації СВУ і СУМ.
Коли ж Михальчук довідався, що ОУН розкрила його невдалий виступ у Варшаві та про те, що для нього постійно надходять гроші з невідомого джерела в Варшаві, він постійно зник із терену Чехо-Словаччини.
У зв'язку з цим ПУН надрукував у „Розбудові Нації” за березень-квітень 1930 року таке повідомлення:
„Подається до загального1 відома, що з доручення Секретаріяту ПУН з 18. II. 1930 р., до ч. 125/30, завішено у виконуванні обов'язків секретаря Відділу ОУН Василя Михальчука, родом з Волині, студента Українського Педагогічного Інституту у Празі, та віддано його під суд ОУН за порушення ним Устрою ОУН, уст. „ж”, розд. II, тт. 4 і 10.
„А тому, що під час слідства В. Михальчук покинув територію ЧСР, не повідомивши ні про свій намірений виїзд, ні про місце теперішнього свого перебування, Управа Відділу й слідчі органи вирішили виключити його з членів відділу, а розпорядження Голови ПУН з 2.IV.1930 виключає його з членів ОУН назавжди, з забороною всім Відділам ОУН колинебудь прийняти його чи кандидатом, чи справжнім членом, розпочате ж проти нього судове доходження припиняється.
„Рівночасно подається до загального відома, що В. Михальчук, псевдо Чигир, перебуваючи в ОУН, був на послугах ворожих до Організації ОУН чинників. Про таку його ролю ПУН знав уже давно, впавши на слід його зв'язків, а зокрема встановивши, що В. Михальчук дістає гроші з Варшави, одначе не усував його з ОУН та взагалі не робив ніяких карних кроків проти нього з тактичних мотивів, щоб якомога найбільше довідатися про ті заходи, що їх ворожі нам чинники вже від довшого часу проти ОУН вживають. Щойно виступ В. Михальчука, у зв'язку з процесом Спілки Визволення України, з публічною заявою, що її українська преса, не засягнувши перед тим інформацій про особу В. Михальчука, безкритично надрукувала, далі – справа підробленого листа від націоналістів у Львові, разом із зфальшованим підписом одного із націоналістичних провідників, та кінець-кінцем – Михальчукові наклепи на одного з членів ПУН[324] були причиною розпочати проти нього карні кроки.
„По виїзді-втечі В. Михальчука з ЧСР на його дотеперішню адресу наспів лист із Варшави з датою 18. 3. 1930, в якому йому доручають і надалі залишатися в ОУН та далі вести дотеперішню роботу.
„Наприкінці подається до відома, що В. Михальчук ніколи не був допущений до таємних справ ОУН і взагалі до таких справ, де він міг би принести якусь більшу шкоду для ОУН”.
Таким способом було розкрито та з самого початку знешкідливлено провокаторську роботу спеціяльно висланого за кордон аґента ҐПУ.[325]
Справа Нормана
Весною 1936 року швайцарська поліція викрила спробу большевиків виконати атентат на полк. Коновальця, який від 1929 р. проживав у Женеві. В женевському готелі, що сусідував із помешканням полк. Є. Коновальця, поліція знайшла групу люлей, в яких виявлено зброю та вибухові матеріяли. Проведене поліцією слідство ствердило, що заарештовані Жан Ернст Плянк, Норман та інші з наказу Москви й за її гроші стежили за полк. Є. Коновальцем і підготовляли на нього замах. Про своє відкриття поліція негайно повідомила полк. Є. Коновальця.
Одночасно з підготовкою атентатів большевики повели завзяту нагінку на полк. Коновальця „леґальними” методами, домагаючись окремими дипломатичними нотами від швайцарського уряду, щоб він усунув з своєї території полк. Коновальця як керівника протибольшевицької терористичної організації. Такі самі вимоги до швайцарського уряду висунула Польща.
Під впливом того швайцарська поліція дала полк. Є. Коновальцеві наказ негайно покинути Швайцарію. В листі до одного з провідних членів ОУН полк. Коновалець 1 травня 1936 року про цю справу писав:
„Зараз я в Ж(еневі). Отримав дозвіл на кілька днів, щоб підготовити ліквідацію мого помешкання і взагалі побуту моєї рідні. Остаточно справа закінчилася тим, що наказ мого видалення відтягнено, але рівночасно просто примушено мене підписати заяву, що я виїжджаю добровільно і перед кожним в'їздом у Шв(айцарію) буду спеціяльно просити про дозвіл. Я все таки старався відокремити свою справу від справи моєї рідні та залишити рідню в Шв(айцарії). Чи вдасться це – годі сказати: великих надій на це не маю. В кожному разі рідня ще має дозвіл перебувати до липня”.
Змушений покинути Швайцарію, полк. Є. Коновалець переїхав до Італії й тут тимчасово затримався в помешканні політичного співпрацівника ПУН-у проф. Євгена Онацького. Є. Онацький приїхав до Італії ще в 1919 році, як член дипломатичного представництва УНР, і тут залишився та згодом нав'язав приятельські контакти з італійськими урядовими, політичними й науковими колами. Незабаром після приїзду полк Є. Коновальця до його помешкання, Є. Онацький одержав від начальника римської поліції пересторогу, що на нього, Онацького, підготовляється замах з боку большевицьких аґентів. Італійська поліція не знала, що в проф. Онацького перебуває полк. Коновалець. а тому була певна, що підготовлюваний большевиками замах скерований на Онацького. Але сам Онацький відразу зорієнтувався, проти кого була спрямована нова спроба атентату большевицьких аґентів і негайно перестеріг полк. Коновальця.
Заплянований злочин ҐПУ вчасно був зліквідований італійською поліцією, яка була переконана, що цим вона врятувала життя проф. Євгена Онацького.
[323] [21] Ген. Алєксєя Кутєпова схоплено в Парижі 26 січня 1930 року так спритно, що хоч для ознайомлених із справою не було найменшого сумніву, що його схопили й вивезли до СССР большевицькі аґенти, то жодного об'єктивного доказу на це не було. Слідство лише устійнило, що в схопленні допоміг хтось із співпрацівників Кутєпова, бо, як зізнали свідки, генерал добровільно всів до авта, що ним його аґенти ҐПУ в білий день вивезли з Парижу.
[324] [22] В. Михальчук ширив поміж членами ОУН підозріння, що інж. М. Сціборський є большевицьким провокатором.
[325] [23] У виданій соціял-радикалами брошурі Я. Кутько п. н. „Пекельна машина в Роттердамі”, 1953 р., частина II, переповідається справу перебування В. Михальчука в УССР та зміст його „заяви” і, промовчуючи його членство в ОУН та його викинення, пишеться: „Ця справа була загально відома. Її можна було вичитати в часописах і призадуматися та навчитися дещо. Як знаємо з роттердамської драми, відповідальні керманичі ОУН за кордоном, видно, публічної сповіді Василя Михальчука про його ролю „зв'язкового” з еміґрацією і „підпіллям” не читали”. Це, очевидно, крайня нісенітниця, бо відповідальні керманичі про справу В. Михальчука не тільки „читали в пресі”, але, – як це виразно свідчить наведене нами звідомлення у „Розбудові Нації”, – цю справу ґрунтовно просліджували ще заки в українській пресі появилася „заява” Михальчука.